Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві

FA gold ukr.png Ця стаття належить до вибраних цитат україномовного розділу Вікіцитат

Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві — книга есеїв української літературознавиці Ганни Улюри.

Цитати з книгиРедагувати

  •  

Про жіночу майстерність і геніальність говорять у категоріях-міфах: чи то Медузи, чи Серени. Побачив – і закам'янів. Почув – і збожеволів. І сирени, й медузи, як відомо, гинуть, якщо їх послідовно ігнорувати. І от уже кілька століть триває те, що самі письменниці звуть боротьбою за літературний канон. І на цьому полі боїв нестабільно, неспокійно і здебільшого без перемін[1].

  •  

Боротьба за канон – справа серйозна, але іронію в цій справі ніхто не відміняв[1].

  •  

Від співу сирен можна захиститись, а от коли сирени почнуть уголос реготати, віск у вухах байдужих слухачів нарешті мусить розтанути. Сто тринадцять ночей на Венері – бо інколи саме в темряві можна помітити найголовніше[1].

СапфоРедагувати

  •  

Про Сапфо як про дивовижне явище пафосно писав уже Страбон у 7 році до н. е.: «Не збереглося в пам'яті людей, не з'явилося жодної жінки, яка в поезії могла б витримати порівняння з Сапфо»[2].

Сей СьонаґонРедагувати

  •  

Окремі думки авторки, речі з її побуту, фрагменти її твору складаються в цілість, зберігаючи при цьому свою автономію. Пізніше такий спосіб бачити й відображати реальність назвуть меланхолією. Зараз ми звемо це красою, дзуйхіцу і Сей Сьонаґон[3].

Мурасакі СікібуРедагувати

  •  

Японське середньовіччя – це поетка, щоденникарка й романістка Мурасакі Сікібу та її 1000-сторінкова «Ґендзі моноґатарі» («Оповідь про Ґендзі»). Обсяг і діапазон написаного нею шалений: «Щоденник придворної пані Мурасакі», «Збірка віршів Мурасакі Сікібу» і роман «Ґендзі моноґатарі»[4].

Гільдеґарда БінгенськаРедагувати

  •  

Часи, в які жила сама авторка, вона часто називала «жіночими». Це не була похвала: гріхи сучасників вона бачила такими тяжкими, наче знову повернулися часи Євиного гріхопадіння[5].

Бриґіда ШведськаРедагувати

  •  

Візії Бриґіди стали усуспільненими: описані нею картини Чистилища, страстей Христових і Різдва є основою візуального канону[6].

Ізабелла АндреініРедагувати

  •  

На її могилі є епітафія «Ore facunda» – «Красномовними вустами». Так, це теж про віру в слово сказане, сильне, впливове і здатне перетворювати реальність. І так, у цій реальності вона планувала стати Святою, стати Дівою (нагадаю: від divus, божественний)[7].

Хуана Інес де ла КрусРедагувати

  •  

У поезіях де ла Крус – завжди аналітик, часом поривчастий, часом відсторонений. Що б їй під руку не потрапило все треба розібрати до найменших елементів, подивитись, як воно працює, а частіше – поглянути на детальки у себе в руках, здивуватись: «А чому воно більше не працює? – та й піти шукати інших дослідів, і досвідів, і об'єктів для вівісекції[8].

Жермена де СтальРедагувати

  •  

Де Сталь завжди примудрялася опинитися не в тому місці й не в той час і щоразу робила з тієї «недоречності» вибухову книжку[9].

Жорж СандРедагувати

  •  

Початок XIX століття. Носіння чоловічого одягу означає владу й дарує «громадянське тіло» (якого позбавлені діти й жінки). Power-dressing Жорж Санд засвідчує силу сексу й переступу, візуально унаочнює гуркіт повалених табу[10].

Шарлотта БронтеРедагувати

  •  

Вона веде одноманітне життя в глухій провінції одинадцять місяців на рік і один місяць живе в Лондоні, де на неї чекає гучна слава автора «Джейн Ейр». Це виснажує її. Але вона досі мріє про усамітнення – існуючи майже в повній ізоляції[11].

Емілія БронтеРедагувати

  •  

Шістнадцять дюймів – сорок сантиметрів, дівчина була майже безтілесною, вона наче розчинилася в фізичному просторі так само, як і в просторі літератури. Між тим, рукописів і автографів цієї Бронте так само дуже-дуже мало, хіба п'ять-сім документів – її видавці були надто недбалі, щоби щось зберігати, а писати листів вона не любила[12].

Джордж ЕліотРедагувати

  •  

Вона отримала добру формальну освіту: критики-сучасники зразу говорили, що проза Еліот наслідує класичні зразки античних романів, – жодній письменниці XIX століття такий комплімент не перепав[13].

Емілі ДікінсонРедагувати

  •  

У її поезій специфічна авторська пунктуація (яку в ранніх виданнях редагували, виправляли, а в наступних послідовно відновлювали). Те, що робила з поетичною пунктуацією Дікінсон, стало припустимим і навіть модним наприкінці XX століття, здебільшого якраз під впливом її перечитаних творів[14].

Крістіна РоссеттіРедагувати

  •  

Часом здається (і недарма), що в ліриці Россетті молитися – значить жити з запитаннями, відповіді на які можна знайти вже за межею смерті. Саме так, жити з запитаннями, померти з відповідями. О, мріє втішна – ні, занадто гірко втішна[15][16]!

Марко ВовчокРедагувати

  •  

«Біографію тільки тоді слід писати, коли людина в могилі й могила тричі травою поросла, а поки людина жива, біографія передчасна», – постулює авторка «Живої душі», гігантського біографічного роману з російськомовної й жахливо багатослівної частини спадку[17].

Луїза Мей ОлкоттРедагувати

  •  

Вона завжди хотіла писати готичні страшилки й усе життя гнітилась іміджем «письменниці для дівчаток». Але ж її «Маленькі жінки» — таки взірцева дидактично-психологічна проза про дорослішання дівчини в «жіночих утопіях»[18].

Еліза ОжешкоРедагувати

  •  

За спадщину цієї письменниці запекло сперечаються дві національні літератури, хмиз у ватру періодично підкидають сумнівною реплікою про «молодшу сестру Міцкевича». Суперечки стихають, либонь, коли хтось нарешті каже: «Еліза Ожешко – надніманська письменниця»; тут нема чим крити: вона справді авторка, яка міцно, до хворобливої залежності, прив'язана до малої батьківщини[19].

Лідія КойдулаРедагувати

  •  

Жінки відтворюють націю – буквально і символічно, аксіома, з боями підтверджена літературними практиками. Не так багато «національних поетів» в історії світової культури були жінками. Ця формула невипадково не має в академічному літературознавстві жіночої версії. Вочевидь, не буває національних поеток, так? Але є Койдула – самотня і вродлива. У Костенко вона стоїть на березі моря. А стояти ж їй довіку на кількох гротескно збільшених кам'яних брилах – і не дотягнешся[20].

Сельма ЛагерлефРедагувати

  •  

1909 року Сельма Лаґерлеф була не лише авторкою «Нільса» та неперевершеного дебюту «Саги про Єсту Берлінга», а й дилогії «Єрусалим», у нас мало знаної, а в Швеції – класики з класики. Так от, того року вона отримала літературну Нобелівку. Вперше цю відзнаку присудили жінці, вона стала десятим нобелянтом, а між іншим, висували її на здобуття вже 1901-го, в рік заснування премії. Уявляєте, як би змінилася думка про жінок у літературі, отримай Лаґерлеф найпершу Нобелівку[21]?

Ольга КобилянськаРедагувати

  •  

Прикро, що в нашому літературознавстві не закріпилась формула «Дівчата Кобилянської»: на позір і на початках вони ідеальні об'єкти впливу для прогресивних чоловіків, але зрештою стає очевидно, що ці ніжні панни мусять стати рятівницями, причому порятунок слабкодухого «нового чоловіка» слід починати з усвідомлення себе самих[22].

Ельза Ласкер-ШюлерРедагувати

  •  

Все життя Ельза мала чітко виражену подвійну ідентичність – німецьку і єврейську. І друга була радше приватна й ритуальна. Тільки в одному вірші 1945-го Схід Ласкер-Шюлер перестає бути країною «Тисячі й однієї ночі» й стає притулком для тих, хто вижив у Шоа. Вірш зветься «Кінець світу»[23].

Ґрація ДеледдаРедагувати

  •  

Тодішня Сардинія не райський куточок: це таки красиво-пейзажна місцевість, але по-звірячому злиденна, зубожіла. Формулювання премії було відповідне, там і «містечковість», і «соціальність» порахували точно: «За ліричні твори, в яких з пластичною прозорістю описане життя її рідного острова, а також за глибину розкриття людських проблем у цілому»[24].

Фанні цу РевентловРедагувати

  •  

Цу Ревентлов – одна з міфів європейської богеми, як годиться для богемних жінок – міф рукотворний. Богема декларувала себе як життя без упереджень і обмежень, а по суті творила унікальне середовище, в якому зникали традиційні розмежування між геніями й посередністю, між другорядним і першосортним. Стиль життя не був вищим за мистецтво, він і був мистецтвом[25].

КолеттРедагувати

  •  

В реальностях Колетт єдність жінок крихка, тимчасова й страшенно небезпечна для світу навколо, тому й тимчасова, і крихка. Бути жінкою в цьому світі можна хіба подвоївшись, бодай за допомогою дзеркала чи сексу. Тільки зберегти вірність у такій єдності неможливо – не можна бути вірною жінці, якої не існує[26].

Люсі Мод МонтгомеріРедагувати

  •  

Те, що більшість дівчат Монтгомері сирітки, – не лише данина вікторіанській прозі, але і вплив біографії авторки. Люсі-Мод було заледве два роки, коли померла її мати, а батько, неспроможний піклуватися про дитину, віддав дівчинку в опіку, згодом знову одружився, й онучку виховували бабуся й дідусь, які жили саме на острові Едуарда; поруч не було інших дітей – мала росла відлюдьком, бавлячись із двома уявними подругами, яких нарекла Кеті Моріс і Люсі Ґрей (це анаграми з її власного імені)[27].

Гертруда СтайнРедагувати

  •  

Стайн переконана: мова матеріальна, її можна осягнути й пізнати, як і будь-який об'єкт. Мова – це «надлишок усвідомленого». Щось здається незнаним? Торкнися, впізнай на дотик, «пести іменники»[28].

Галатея КазандзакіРедагувати

  •  

Остання книжка Галатеї звалася «Світ, що помирає, і світ, що постає». І це не старий світ, який успадковує новий світ, — це світ, де попередника нагло вбили[29].

Вірджинія ВулфРедагувати

  •  

Вулф грається в дотепну гру, аби змінити саме уявлення про хід подій і того, хто визначає точку події. Вона формує історію, як простір нескінченного й неконечного руху, не можливість, а потенційність. Наявне не є реальним на сто відсотків, завжди є фрагмент, що може бути втіленим, навіть якщо й ніколи не втілиться[30].

Сіґрід УнсетРедагувати

  •  

Між іншим, свою Нобелівську премію вона витратила на письменницькі стипендії, а залишки грошей і саму золоту медаль передала Фінляндії під час Зимової війни 1939 року. Знала вона все і про цінність, і про ціну[31].

Карен БліксенРедагувати

  •  

І вже в одному з пізніших інтерв'ю своєму біографу Бліксен сказала: «Уміла тільки дві речі – куховарити, і може, писати». Це не хибна скромність відомої авторки, а теж «автор у пошуках ролі»[32].

Кетрін МенсфілдРедагувати

  •  

Її творча біографія – судомний пошук свого читача. Дві третини її текстів оприлюднили по смерті (померла молодою, ледь за тридцять, від сухот). Вірджинія Вулф після знайомства з Менсфілд (а та її обожнювала!) занотувала, що шокована суто людською пересічністю, за якою згодом зуміла побачити мистецьку складність[33].

Агата КрістіРедагувати

  •  

Крісті не мала певного часу і місця, щоби писати. Коли навалювалися чужі історії, писала бігцем, де можна було притулити друкарську машинку. Її рідня підсміювалася і звала такі стани зануреннями[34].

Перл БакРедагувати

  •  

За побажанням Перл Бак на її могилі в штаті Пенсильванія вигравіюване не це ім'я, а те за яким вона була відома в Китаї.
赛珍珠[35]

Дебора ФоґельРедагувати

  •  

Її твори принципово гранично статичні, вона ставить рух на паузу, вона робить самою ознакою життя завмирання, споріднене зі «статичним» фото, а не з «динамічною» скульптурою[36].

Маріза ШуазіРедагувати

  •  

Виняткового брехуна в житті назвемо авантюристом і шукачем пригод. Виняткового брехуна в літературі назвемо талановитим вигадником і захопливим фантазером. Маріза Шуазі була винятковою ошуканкою – і в житті, й у літературі[37].

Астрід ЛіндґренРедагувати

  •  

«Я вірю, що дітям треба розрада. Коли я була малою, ми вірили, що після смерті люди потрапляють на небо. Такої розради у сучасних дітей нема. Нема більше цієї казки». Вона вірить у розраду, пропонуючи вірити у потребу розради[38].

Олена ТелігаРедагувати

  •  

За життя у неї не вийшло жодної книжки, її поетична спадщина – тридцять вісім віршів. Збірка «Душа на сторожі» 1946 року – хибкий машинодрук на шістнадцять сторінок і передмовою в тональності некролога, двадцять один вірш. За рік була книжка «Прапори духа». Так і сформувався корпус текстів Олени Теліги. Тридцять вісім віршів, шістнадцять есе, шістдесят із чимось листів, одне оповідання. І статус класичного поета[39].

Сімона де БовуарРедагувати

  •  

«Мандарини» – найвпливовіша з книжок Сімони де Бовуар, Сімона де Бовуар – ікона фемінізму розбіжностей. Як пише вона сама в легендарних уже «Мемуарах», «якщо хочеш, щоб повітряна кулька луснула, слід добряче ввігнати в неї пазурі»[40].

Броніслава Вайс (Папуша)Редагувати

  •  

Дедалі більшу популярність Папуші в польській літературі пов'язують із потребами нової чутливості: вчитися чути голоси Інших. Можливо, напрямок, у якому рухається сучасна поезія, – це і є той шлях, яким пройшла Папуша. Нарешті вони синхронізуються[41].

Марґеріт ДюрасРедагувати

  •  

Її чоловіка арештували й вислали в Дахау. Вона писала щоденники, де намагалася осмислити те, що відбувається з нею за його відсутності, і уявити, що переживає він. Ці щоденники стали матеріалом для «Болю». Найбільше вона боїться не того, що чоловік не повернеться, а що він повернеться іншим, біль його змінить, та й вона чекатиме вже на іншого, бо страждання змінили кохання, а біль деформував її саму[42].

Туве ЯнсонРедагувати

  •  

В світах Янсон немає місця здоровому глузду; розгубленість, яка тут очікує і її істот, і її читача, – не те, що стається, а те, що мусить статися, мусить бути ініційоване. Мудрі мужі називають це феноменологією пізнання, таїною. Ми це називаємо так: «Було десь пізнє пообіддя, коли Мумі-троль зі своєю Мамою увійшов до найгустішої гущавини дрімучого пралісу»: пригоди муміків почалися[43].

Доріс ЛессінґРедагувати

  •  

«Та, хто розказує про досвід жінок і зі скепсисом, пристрастю та силою передбачення вивчає цивілізацію на межі розколу». З цим формулюванням Доріс Лессінґ отримала Нобелівку[44].

Айріс МердокРедагувати

  •  

Айріс Мердок – професійна філософиня, всі її міркування про хиби діалогічного сприйняття реальності, про неможливість і необхідність осягнути Іншого – це суперечки: вона запекло й гучно свариться з колегами, з Людвіґом Вітґенштайном передусім, із Платоном, із Ніцше, з Сартром[45].

Віслава ШимборськаРедагувати

  •  

Поетка оприлюднила за життя не більш як триста віршів (при тому, що всі, за одиничними винятками. Поезії з перших двох збірок більше не передруковувала), її книжки містять зазвичай по двадцять текстів, на рік її життя випадало п'ять-шість. Річ не лише в самообмеженні чи у страху публічного висловлювання: вона говорить тільки тоді, коли має що сказати й має поруч (бодай в уяві) того, хто почує[46].

Ана Марія МатутеРедагувати

  •  

Письменницьке іспанське покоління, до якого належала Матуте, називають «генерацією 1950-х», рідше – «дітьми війни», вона сама своє покоління назвала «зранені діти», ця назва закріпилася[47].

Фланнері О'КоннорРедагувати

  •  

Уся її проза – набір тригерів, які запускають травматичні флешбеки. І, як буває з тригерами, ніколи не знаєш, де і що «вистрелить»[48].

Інґеборґ БахманРедагувати

  •  

Якщо коротко і словами самої Бахман, «я з Австрії, невеличкої країни, яка, кажучи перебільшено, вже вийшла з історії й має могутню страхітливу минувшину». А ще краще надати слово її протагоністці з «Маліни»: «Тут перед очима постає суцільний занепад усіх теперішніх і майбутніх імперій»[49].

Гарпер ЛіРедагувати

  •  

За ліричністю, тонким гумором і витонченою структурою «Убити пересмішника» стоїть кропітка багаторічна робота[50].

Корін ТейядоРедагувати

  •  

Корін Тейядо – авторка, яку читають в іспаномовному світі найбільше після Сервантеса. Одна з найплідніших письменниць у світі. Більше п'яти тисяч романів! І писала Теядо тривіальні роменси[51].

Синтія ОзікРедагувати

  •  

Шість великих романів, десяток коротких, дев'ять потужних збірок літературних есе. Одна з найвпливовіших інтелектуалок Нового світу, остання з живих авторів «бруклінського канону». В тій її «зачиненій кімнаті» страшно людно: кроку не ступити, не перечепившись об літературного ровесника, який не вижив[52].

Кріста ВольфРедагувати

  •  

Свій метод Вольф трішки недолуго назвала суб'єктивною автентичністю. Щоразу, коли в її прозі жінка говорить (правду чи ні?) і жінці не вірять – сама Вольф каже тільки правду[53].

Урсула Ле ҐуїнРедагувати

  •  

«Одна людина – вісник, дві – уже загарбники»: це принцип політики в світах Ойкумени Ле Ґуїн, але його можна розповсюджувати й далеко за межі міжпланетної співдружності, і вглиб людської душі, навіть душі не-людей за визначенням[54].

Адрієнн РічРедагувати

  •  

Ця жінка, справедливо відома своїм політичним активізмом, найменш політична з усіх поетес своєї генерації[55].

Анна ФранкРедагувати

  •  

Анна, яка загинула, виконує в світовій культурі непересічну роль, яку ніхто інший на себе взяти неспроможний. Вона свідчить про досвіди за межею терпіння[56].

Ліна КостенкоРедагувати

  •  

Ліна Костенко наче генеалогічне древо жінок-літераторів ростить – гілка за гілкою. В такій літературній ботаніці коріння – завжди найцікавіше. Така рослинка проросте? «Молитись пням… Такі тотальні пні… / Я не люблю нещасних. Я щаслива. / Моя свобода при мені»[57].

Тоні МоррісонРедагувати

  •  

Тоні Моррісон – перша темношкіра письменниця, яка стала лауреаткою Нобелівки з літератури, у 1993-му. Формулювання комітету – «в своїх сповнених поезії і мрії романах спромоглася оживити важливий аспект американської реальності»[58].

Наваль аль-СаадавіРедагувати

  •  

Перший великий художній твір Наваль звався «Спогади жінки-лікаря». А якщо поставити поруч назви її найвідоміших книжок – «Я вивчаю любов», «Спогади жінки-лікаря», «Жінка і секс», «Жінка в точці нуль», «Любов у королівстві нафти» – зміст цього повідомлення стає очевидним і дієвим[59].

Сильвія ПлатРедагувати

  •  

Інколи «Під скляним ковпаком», єдиний роман Плат, називають жіночою версією «Ловця у житі». Мають рацію в тому, що обидва твори стали маніфестом генерації: злі молоді люди заявили вголос про свої проблеми соціалізації[60].

Монік ВіттіґРедагувати

  •  

Бовуар, Саррот, Дюрас і Віттіґ – четверо французьких літераторок, які припустили, що мова не надається до опису жіночого досвіду, виламали тій мові руки в суглобах і склали в місцях переламів по-новому[61].

Франсуаза СаганРедагувати

  •  

Війна – еталонний зразок порушення норм співжиття, про які весь час пише Саган. І вона про війну не говорить, говорячи про тисячі куди менш значущих речей «навколо війни». Це варто підмітити в її прозі[62].

Ассія ДжебарРедагувати

  •  

«Алжирські жінки в своєму домі» – так називається програмне есе Джебар – власне, це і є магістральна тема її творів[63].

Патриція КилинаРедагувати

  •  

Килина пише складно кодовану поезію, правда, непрозору і порожнисту – і виживає в ній та завдяки ній[64].

Маргарет ЕтвудРедагувати

  •  

Кожен її текст – твір про виживання. Насамперед із погляду екологічної проблематики. У Канаді переважно суворий клімат, де таки доводиться виживати. Канада Етвуд – це рідко великі міста, переважно крихітні містечка, а то й первісні ліси[65].

Ельфріде ЄлінекРедагувати

  •  

Єлінек – відлюдниця. Коли через напади тривоги вона відмовилася приїхати в Стокгольм на вручення Нобелівської премії, австрійська преса майоріла заголовками «Наш віденський привид». Письменниця справді страждає на тривожні розлади ще з ранньої юності[66].

Патті СмітРедагувати

  •  

Наразі її читають як свідка-мемуариста: окрім хітових «Просто дітей», у неї є автобіографічний «Потяг М» (розбитий на вісімнадцять «зупинок» – важливих життєвих етапів), книжка спогадів-медитацій «Я випасаю хмари» і флеш-мемуарний спогад про 2016 рік з погляду 2019-го «Рік мавпи» (тоді померла найкраща подруга Патті)[67].

Ненсі Г'юстонРедагувати

  •  

Її «нерівності» у французькій створюють потужний естетичний ефект, кажуть рідномовці. Уже перші романи на початку 1980-х добре прийняли, вона багато пише й видається, має чимало відзнак та премій і зрештою є однією з трьох найпопулярніших сучасних канадських письменниць[68].

Ван АньїРедагувати

  •  

Ван Аньї – найвпливовіша представниця письменницької генерації, чия юність припала на час Культурної революції. Це китайське «втрачене покоління», вирване з нормального життя, куди потім пропонували повернутися, не повідомивши як[69].

Цруя ШалевРедагувати

  •  

Вона народилася в кібуці, переїхала до Єрусалима, де й живе нині. Відслужила у війську. Її батьки – викладачі, вона теж викладає, має ступінь магістра. А ще Шалев дуже шанований літредактор. За фахом народження й за шлюбом належить до поважаних письменницьких династій. Плекана критикою, нагороджена численними книжковими відзнаками. З десятка її книжок чотири стали бестселерами[70].

Орлі Кастель-БлумРедагувати

  •  

Літературне покоління, до якого належить Орлі, називають генерацією, що втратила надію. Надія – одне зі слів, яке в світі цієї авторки не має жодного змісту і сенсу. Нема, як і не було. Їй інше потрібно, не надія[71].

Ольга ТокарчукРедагувати

  •  

Так, про Токарчук часто кажуть, що вона не розказує історії, а пише міфи (…). Безумовно, авторка добре обізнана в теорії архетипів Юнга, і не тільки тому, що за освітою клінічний психолог; у світі, де всі архетипи благоденствують у сусідніх будинках, їй цікаво, хоч навряд затишно. Вона пише міф[72].

Донна ТарттРедагувати

  •  

Три романи, на кожен із яких пішло десять років, — «Таємна історія» (1992), «Маленький друг» (2002), «Щиголь» (2013). Зайвий рік «Щиглю» знадобився, бо в романі була сюжетна лінія, що її Тартт розробляла рік, а з фінальної версії прибрала. Хто з сучасних письменників дозволяє собі таку неспішну роботу? Зникнути на десять років, і щоб тебе не забули[73]?

Лінн УльманРедагувати

  •  

Лінн Ульман знову і знову пише «альтернативні історії» своєї родини – якась з них, певно, стратегічно небрехлива. От тільки адресат того «листа до запитання» давно вже вибув[74].

Маржан СатрапіРедагувати

  •  

Визнана авторка графічних романів та ілюстраторка. Окрім «Персеполісу», має ще щонайменше один хіт – «Курча з чорносливом». Пише сценарії до анімаційних і драматичних фільмів, за які отримала «Каннського лева»[75].

Еліф ШафакРедагувати

  •  

Її улюблені героїні весь час зависають між Туреччиною і західним світом, вибір ідентичності для них – складна буттєва проблема[76].

Чімаманда Нґозі АдічіРедагувати

  •  

Адічі належить до «третьої генерації» нігерійської літератури. В свої сорок із копійками вона провідний прозаїк країни. Саме так, у цієї національної літератури є лише три генерації. З усвідомленням своєї сили і свого впливу приходить усвідомлення і свого гніву, і відповідальності за нього[77].

Тамта МелашвіліРедагувати

  •  

Уся її проза – це монологи, переважно внутрішні, переважно жіночі. Від безладності мовлення здається живим, «під запис», говорінням. Не розмова про травми, а легка меланхолія спогаду. Її герої «захлинаються наративом»[78].

Катерина КалиткоРедагувати

  •  

Можна припустити (й навряд помилитися), що Калитко, яка багато перекладала боснійську прозу й має міцні зв'язки з балканською літературою, «встигла навчитися» війни звідтам, опанувати досвід, який для нас у 2014-му був новим, приростила собі чужі історії[79].

Цитати про книгуРедагувати

  •  

Формула Улюри досить оригінальна: рік на Венері триває 225 діб. Ділимо на два, адже жінки найчастіше виділяють час для себе уночі, коли їх вже не займає денний побут. Заокруглюємо та отримуємо 113 письменниць. Решта днів залишається «анонімам», котрі майже завжди — «анонімки», тобто, жіночої статі[80].

  — Саша Доморосла
  •  

Звісно, 113 письменниць – це далеко не весь жіночий канон. В одному з інтерв'ю авторка згадувала, що у неї було аж чотири варіанти добірок і у жодній імена літераторок не повторювались. Вона завжди мріяла написати історію жіночої літератури[80].

  — Саша Доморосла
  •  

Над книгою Улюра працювала півтора року і напам'ять знає, який номер припадає на кожну зі згаданих письменниць. Розмах її ерудиції вражає, а гострий літературний зір дозволяє підмічати у творах героїнь важливі дрібниці. Вигадливий механізм кожного есею зацикльований, останнє речення повертає до першого, тож перечитуєш їх, як заклинання[80].

  — Саша Доморосла
  •  

Чи є в есеїв спільний знаменник? Вони об'єднані пошуком автобіографічності. Улюра намагається відтворити портрет кожної авторки за тим, як у її творчості зображено власний досвід. Часом портрет чіткий і містить розмашистий автограф. Та переважно малюнок прихований, тож ледь-ледь проступає з-під густих мазків сюжетних поворотів. Побачити його може лише експерт чи експертка[80].

  — Саша Доморосла
  •  

Літературний портрет подано у тандемі з художнім. Кожен есей ілюстровано малюнком Крістіни Золотарьової, котра теж тлумачить образи письменниць, але вже в іншій мистецькій стихії[80].

  — Саша Доморосла
  •  

Героїні Улюри – це авантюристки та новаторки. Кожна зі 113 авторок внесла у літературу щось кардинально нове, чим змінила її. Багато імен стануть відкриттям для читача. «Ніч на Венері» – антихрестоматія, що знімає бронзу з класиків та пропонує цілком неочікувані тлумачення. Навіть на знайомих з дитинства авторок та їхні твори Улюра змусить поглянути крізь неочікувану оптику. Карлсон в Астрід Ліндгрен – це провідник дітей у світ мертвих[80]?!

  — Саша Доморосла
  •  

З планетарію Ганни Улюри виходиш зі списком літератури для обов'язкового читання, дещо гортаєш вже у процесі. А потім ще довго вдивляєшся у літературне небо в надії, що там замайорить комета із продовженням, бо 113 днів для Всесвіту – це так мало[80]...

  — Саша Доморосла

ПриміткиРедагувати

  1. а б в Ніч на Венері, 2020, с. 3
  2. Ніч на Венері, 2020, с. 5
  3. Ніч на Венері, 2020, с. 17
  4. Ніч на Венері, 2020, с. 19
  5. Ніч на Венері, 2020, с. 25
  6. Ніч на Венері, 2020, с. 27
  7. Ніч на Венері, 2020, с. 44
  8. Ніч на Венері, 2020, с. 60
  9. Ніч на Венері, 2020, с. 71
  10. Ніч на Венері, 2020, с. 87
  11. Ніч на Венері, 2020, с. 101
  12. Ніч на Венері, 2020, с. 103
  13. Ніч на Венері, 2020, с. 107
  14. Ніч на Венері, 2020, с. 121
  15. Пер. Михайла Ореста
  16. Ніч на Венері, 2020, с. 124
  17. Ніч на Венері, 2020, с. 127
  18. Ніч на Венері, 2020, с. 133
  19. Ніч на Венері, 2020, с. 135
  20. Ніч на Венері, 2020, с. 141
  21. Ніч на Венері, 2020, с. 143
  22. Ніч на Венері, 2020, с. 148
  23. Ніч на Венері, 2020, с. 157
  24. Ніч на Венері, 2020, с. 160
  25. Ніч на Венері, 2020, с. 165
  26. Ніч на Венері, 2020, с. 173
  27. Ніч на Венері, 2020, с. 175
  28. Ніч на Венері, 2020, с. 181
  29. Ніч на Венері, 2020, с. 189
  30. Ніч на Венері, 2020, с. 191
  31. Ніч на Венері, 2020, с. 195
  32. Ніч на Венері, 2020, с. 200
  33. Ніч на Венері, 2020, с. 203
  34. Ніч на Венері, 2020, с. 213
  35. Ніч на Венері, 2020, с. 216
  36. Ніч на Венері, 2020, с. 231
  37. Ніч на Венері, 2020, с. 239
  38. Ніч на Венері, 2020, с. 248
  39. Ніч на Венері, 2020, с. 251
  40. Ніч на Венері, 2020, с. 255
  41. Ніч на Венері, 2020, с. 260
  42. Ніч на Венері, 2020, с. 263
  43. Ніч на Венері, 2020, с. 269
  44. Ніч на Венері, 2020, с. 271
  45. Ніч на Венері, 2020, с. 275
  46. Ніч на Венері, 2020, с. 284
  47. Ніч на Венері, 2020, с. 288
  48. Ніч на Венері, 2020, с. 292
  49. Ніч на Венері, 2020, с. 295
  50. Ніч на Венері, 2020, с. 300
  51. Ніч на Венері, 2020, с. 303
  52. Ніч на Венері, 2020, с. 308
  53. Ніч на Венері, 2020, с. 313
  54. Ніч на Венері, 2020, с. 316
  55. Ніч на Венері, 2020, с. 321
  56. Ніч на Венері, 2020, с. 324
  57. Ніч на Венері, 2020, с. 327
  58. Ніч на Венері, 2020, с. 335
  59. Ніч на Венері, 2020, с. 340
  60. Ніч на Венері, 2020, с. 343
  61. Ніч на Венері, 2020, с. 347
  62. Ніч на Венері, 2020, с. 356
  63. Ніч на Венері, 2020, с. 359
  64. Ніч на Венері, 2020, с. 364
  65. Ніч на Венері, 2020, с. 369
  66. Ніч на Венері, 2020, с. 373
  67. Ніч на Венері, 2020, с. 376
  68. Ніч на Венері, 2020, с. 400
  69. Ніч на Венері, 2020, с. 403
  70. Ніч на Венері, 2020, с. 408
  71. Ніч на Венері, 2020, с. 416
  72. Ніч на Венері, 2020, с. 419
  73. Ніч на Венері, 2020, с. 423
  74. Ніч на Венері, 2020, с. 437
  75. Ніч на Венері, 2020, с. 440
  76. Ніч на Венері, 2020, с. 443
  77. Ніч на Венері, 2020, с. 449
  78. Ніч на Венері, 2020, с. 453
  79. Ніч на Венері, 2020, с. 456
  80. а б в г д е ж Ганна Улюра «Ніч на Венері: 113 письменниць, що сяють у темряві»

ДжерелаРедагувати