Параджанов Сергій Йосипович

Параджанов Сергій Йосипович (вірм. Սարգիս Հովսեփի Փարաջանյան; 9 січня 1924 — 20 липня 1990) — визначний вірменський і український кінорежисер, народний артист УРСР (з 1990), лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка (1991, посмертно).

Сергій Параджанов
ArmenianStamps-157a.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

ЦитатиРедагувати

  • Найстрашніше — проґавити прекрасне![1]
  • Мені все життя щастило в тому сенсі, що ніколи не виходило зберігати фільми в тому вигляді, в якому я їх робив.[2]
  • Мною все життя рухає заздрість. Я заздрив красивим — і став привабливим, я заздрив розумним — і став несподіваним.[3]
  • Час великодушний і справедливий — він очищає пам'ять, знімає наклепи і образи із засуджених, воскрешає забутих, судить неправедних.[4]
  • Не знаю, що чекає на мене, але знаю, що хотів померти на Україні. Хоч би там як, а я їй багато чим завдячую. Вона велика і друга моя Батьківщина... [5]

Цитати про Сергія ПараджановаРедагувати

  •  

Можливо це тому, що окрім кінематографічної мови, запропонованої Гріффітом та Ейзенштейном, кіносвіт не відкрив чогось революційно нового до появи стрічки «Колір граната» Параджанова, якщо не вважати невизнану кіномову фільму Бунюеля «Андалузький пес».[6]Михайло Вартанов

  •  

Зі смертю Параджанова світ кіно втратив одного зі своїх чарівників.[6]Федеріко Фелліні, Тоніно Гуерра, Бернардо Бертолуччі

  •  

У храмі кіно є зображення, світло і реальність, Сергій Параджанов був майстром і господарем цього храму…[6]Жан-Люк Годар

  •  

«Колір граната» Параджанова, на мій погляд одного з найкращих режисерів сучасності, вражає довершеністю краси…[6]Мікеланджело Антоніоні

  •  

Краса у творчості Сергія Параджанова має свої закони, свою територію, свою «біографію». Сам Параджанов навіть ображався, коли я йому казав, що, його картину «Колір граната» можна показувати хоч із кінця, хоч із середини, хоч перевертом. І в цьому її феноменальність! Тому що ця людина творила красу, вона була її бранцем. І звідси, можливо, всі її тріумфи й трагедії[7].

  Роман Балаян
  •  

Він дивувався: «Мене посадять?» — «Тебе, Сергійку, тебе...». Він не міг у це повірити. Він в одній особі — і ангел, і блудний син кінематографа[7].

  Роман Балаян
  •  

Параджанов був дуже оригінальний, несподіваний, імпульсивний, він був людиною східного типу. Але зовсім скоро ми порозумілися і почали прекрасно співпрацювати. Насправді про Параджанова у мене дуже різні спогади – і приємні, і не дуже. Але можу сказати одне: він був дуже цікавою, непересічною людиною, яка не любила радянську владу і відкрито демонструвала це[8].

  Мирослав Скорик
  •  

Під час зйомок «Тіней забутих предків» Юрій Іллєнко та Сергій Параджанов чимало сварилися через те, якою має бути операторська робота у стрічці: бурхливою й динамічною чи статичною. Зрештою, переміг Іллєнко, але Параджанов «мстився» йому в інших фільмах. Що «Ашик-Керіб», що «Легенда про Сурамську фортецю», що «Колір граната» візуально нагадують середньовічні фрески чи мініатюри в мусульманських книжках. Вони вибудувані майже пласко і двовимірно: камера дивиться на дії прямо й не рухається, поки на екрані відбувається багато всього одночасно (схоже на колажі, які режисер створював у вільний час)[9]. — Зі статті «Як впізнати кіномову Кіри Муратової, Юрія Іллєнка та Сергія Параджанова. Візуальні цитати українських режисерів» (2020)

  — Тетяна Кулик
  •  

Сергій Параджанов любить візуальні метафори. В «Ашик-Керібі», наприклад, є образ граната, який змінює колір залежно від того, що відбувається в житті головного героя. «Колір граната» взагалі побудований на символах: через зображувальну мову й біографію поета Саят-Нови Сергій розповідає історію митця. Від кадру з книжками, що уособлює знайомство з літературою, обливання жінки молоком як пізнання плотської втіхи та до золотої руки над лицем героя-монаха, що свідчить про його незгасле бажання повернутися до світського життя, – Сергій натякає на ідею, а не озвучує її прямо. Схоже на те, як діяли автори фресок і мініатюр: маючи в арсеналі лише візуальну мову, вони розповідали історії через дрібні символи, які глядач трактував сам[9]. — Зі статті «Як впізнати кіномову Кіри Муратової, Юрія Іллєнка та Сергія Параджанова. Візуальні цитати українських режисерів» (2020)

  — Тетяна Кулик

Див. такожРедагувати

ДжерелаРедагувати