Тіні забутих предків (фільм)

Цей термін має також інші значення. Див. Тіні забутих предків

«Ті́ні забу́тих пре́дків» — український радянський фільм режисера Сергія Параджанова, відзнятий 1964 року.

Хата-гражда в Криворівні — місце знімань фільму «Тіні забутих предків» (2009 р.)

Цитати про фільм

	Кустуріца вважає, що «Тіні забутих предків» — це найкращий фільм світу. Звикнувши до статусу шедевра цього фільму, вже навіть не помічають, який там віртуозний монтаж!
	— Роман Балаян

	Французи захоплено писали, що це кіноопера. А всі вважають, що це етнокартина. Але «Тіні», з того моменту, коли загинула Марічка, виходять на зовсім інший рівень осмислення людини і її взаємин із природою і власною долею. Безперечно, це фільм, де всі чудово грають — Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова...
	— Роман Балаян

	Праця в цьому фільмі надихнула мене на створення моєї оригінальної музики як для цього фільму, так і до наступного твору — концерту «Карпатський» для симфонічного оркестру. І мені дуже приємно навести відгук Дмитра Шостаковича, який у листі до мене написав: «Вчера смотрел по телевизору фильм "Тени забытых предков". Я поздравляю Вас с удивительно прекрасной музыкой».
	— Мирослав Скорик

	Року 1965 відбулася прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Тоді колядка «Добрий вечір тобі»… з канонічним текстом звучала чи не в усіх радянських кінотеатрах непідробно й щиро. Важко уявити, як у Радянському Союзі таку версію кінострічки пропустили на екрани. Мабуть, на загальній хвилі лібералізації гуманітарної сфери та відлиги початку 1960-х років цей момент лишили поза увагою. — Зі статті «"Нова радість стала" і "Добрий вечір тобі, пане господарю": 5 фактів про найпопулярніші колядки» (2022)
	— Дарія Денис

	Сергій Параджанов зали­шив стат­тю «Вічний рух», на­пи­са­ну по га­ря­чих слідах. На­пи­сав спо­га­ди про Па­ра­джа­но­ва під час ро­бо­ти над «Тіня­ми» Во­ло­ди­мир Лу­говсь­кий. Іллєнко приділяє Па­ра­джа­но­ву ба­га­то місця — і не тільки у зв'язку з цим фільмом. Але, зви­чай­но, са­ме «Тіні», ку­ди йо­го за­про­сив Па­ра­джа­нов, ста­ли вирішаль­ним ета­пом у йо­го житті. Але в ба­га­ть­ох мо­мен­тах йо­му до­во­ди­ло­ся до­ла­ти опір Па­ра­джа­но­ва. Не див­но, вісім років, які розділя­ли закінчен­ня ВДІКу Па­ра­джа­но­вим і ко­ли йо­го закінчив Іллєнко, бу­ли оз­на­чені ве­ли­ким якісним стриб­ком в роз­вит­ку кіно­мо­ви, мож­ли­во­с­тей кіно. Па­ра­джа­нов про­сто не ро­зумів то­го, що ро­бив йо­го опе­ра­тор. Яку­то­вич опи­нив­ся «між мо­ло­том і на­ко­валь­нею» і од­но­го ра­зу хотів по­ки­ну­ти фільм, йо­му на­брид­ли вічні су­пе­реч­ки між ре­жи­се­ром і опе­ра­то­ром. Та, як пи­ше Іллєнко, «Яку­то­ви­ча Па­ра­джа­нов аж ніяк не міг втра­ти­ти, бо Яку­то­вич був ге­не­ра­то­ром пла­с­тич­них ідей і єди­ним у фільмі гли­бин­ним знав­цем гу­цульсь­ко­го ет­но­су, епо­су, ет­но­графії і ет­ноісторії». — Зі статті «Кінорежисер і його автопортрет»
	— Лариса Брюховецька

	Спочатку я сприймав знятий матеріал насторожено, але відразу відчувалося, що режисер, не будучи українцем, побачив те незвичне, чого, можливо, не помічали чи на що не звертали уваги ми. Маю враження, що з кожною сценою Параджанов досягав все більшого і більшого ефекту, сягаючи вершин у завершальних епізодах. Він сміливо використовував місцевих жителів як артистів у багатьох сценах. Вони, до речі, його любили. Гуцули люблять комунікабельних людей, яким він був, безперечно. Хоча, будучи завзятим колекціонером, він часто за безцінь скуповував у них певні раритети. А часом вони йому просто їх дарували.
	— Мирослав Скорик

	Обличчя Івана Миколайчука з першої появи у «Тінях...» притягує одухотвореністю. Ця людина виділяється серед ін­ших. Насамперед зовнішньою красою. Але це той тип краси (іконописний), в якому перева­жає духовне начало й виразно прочитується винятковість осо­бистості. — Зі статті «Реабілітація духовності. Парадокс Івана Миколайчука».
	— Лариса Брюховецька

	Основою літературного та, заразом, кінотвору є історія шекспірівського патерну про двох закоханих із ворожих сімей – Марічки з роду Гутенюків та Івана з роду Палійчуків. Це традиційний світовий сюжет, який під натиском стилоса Михайла Коцюбинського оживає на тлі старих Карпат. Воднораз, пишучи сценарій разом з Іваном Чендеєм, Параджанов залишається вірним самобутній культурі горян і навіть доповнює гуцульські традиції. — Зі статті «Україна традиційно-міфічна: порівнюємо фільм і повість «Тіні забутих предків». Як це знімав Сергій Параджанов і писав Михайло Коцюбинський» (2022)
	— Ольга Лукойє

	Сюжет рухають дванадцять кінозамальовок: «Карпати – забута Богом і людьми земля гуцульська»; «Іванко тай Марічка»; «Полонина»; «Самотність»; «Іван тай Палагна»; «Будні»; «Різдво»; «Завтра весна»; «Мольфар»; «Корчма»; «Смерть Івана» й фінальна «Pieta». Кожен епізод є самобутньою оповіддю про життя гуцулів, чиї побут та обряди балансують на межі реального й міфічно-казкового. Тоді як письменник дає читачеві змогу порефлексувати над внутрішнім світом головного героя (а отже, й перенести його хвилювання на власний досвід), режисер міцно тримає увагу глядача, спрямовуючи її як оператор камеру, мовляв, тут герой відчуває самотність, а тут – переживає радість, тому що настає весна. — Зі статті «Україна традиційно-міфічна: порівнюємо фільм і повість «Тіні забутих предків». Як це знімав Сергій Параджанов і писав Михайло Коцюбинський» (2022)
	— Ольга Лукойє

	Коцюбинський матеріалізує міфологічних персонажів, але Параджанов працює інтроспективно, фільмуючи розмитий горизонт між реальним і тим, що навіяне древнім міфом. Режисер зосереджується на глибині та прадавності самих обрядів. Персонажі кінофільму весь час живуть у контексті гуцульських традицій і підпорядковують їм усе життя. Тож глядач бачить, якою потужною є сила канонізованого впродовж віків звичаю чи обряду – вони втручаються у життя героїв і впливають на їхню долю. — Зі статті «Україна традиційно-міфічна: порівнюємо фільм і повість «Тіні забутих предків». Як це знімав Сергій Параджанов і писав Михайло Коцюбинський» (2022)
	— Ольга Лукойє