Парфан Надія Ярославівна

Надія Парфан (нар. 1986, Івано-Франківськ) — кінопродюсерка, кінорежисерка, культурологиня, громадська активістка, співзасновниця Міжнародного фестивалю кіно та урбаністики «86» у Славутичі та компанії-дистриб'ютора документального кіно 86PROKAT.

Надія Парфан

Стаття у Вікіпедії

Цитати

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

А

Авдиторія в українського кіно є, причому велика та активна. Після прокату «Мої думки тихі» в цьому більше немає сумнівів. Виклик у тому, щоб створити зручний сервіс і донести інформацію до потрібних авдиторій.

Б

В ігровому кіно режисер – це бог, а в документальному бог – режисер. Режисерові залишається тільки підлаштуватися під невблаганну реальність, адже підлаштовувати її під себе неможливо. Насамперед тому що тут знімаються живі люди, які проживають у кадрі реальне життя. Режисер може їх попросити щось повторити чи відтворити, але це неможливо зрежисувати «з нуля». Жоден професійний чи непрофесійний актор такого не зробить.

Д

Для мене: герой чи героїня документального кіно — це людина, яка може сказати тобі «ні», але не робить цього. Тоді починається магія. Я хочу, щоб ми були на рівних, щоб людина мене до себе спочатку не пускала, а потім пустила. Валюта документального кіно — доступ, право знімати і бути свідком певних ситуацій.

Для України дуже важливий фільм — «Земля» Олександра Довженко, щоб зрозуміти, хто ми такі, треба подивитися цей фільм.

Є

Є сильна асиметрія між режисером і героєм. Режисер іде і впритул підходить до людини, яка не може дати йому чи їй відсічі — це діти, безпритульні, люди в межових психічних станах. Між режисером і героєм відбувається близькість, але там же і жесть. Мені незручно, коли я прихожу до людини, якій погано й починаю її знімати.

Є такий напрям «антропологічне кіно» — тебе цікавить людина як феномен, і ти починаєш за нею спостерігати з камерою. Документалістика — це спосіб дослідження живих людей: не вигаданих, не сценарно пророблених, а живих. Це розуміння прийшло до мене через антропологію.

З

Зазвичай у документалістиці ти обираєш героїв чи вони тебе, і у вас є злагода щодо реалізації. Тут було інакше. Але те, що не всім відгукнулася концепція — теж класно. Не нав'язували. Не робимо все однозначним та остаточним. Включили різні погляди всередину концепції. Показуємо здорове різноманіття, напругу, множину. Різними барвами розказуємо одну й ту саму історію. — про стрічку «Жінки, що грають в ігри»

І

Історія про Берлінську стіну унікальна — це там, де починається «Схід». У Берліні кажуть, що ось є мур, і від нього ми ділимо Європу на Схід і Захід. А в Варшаві кажуть, що від них: до нас — центральна Европа, а далі вже східна. Ми в Україні, кажемо: «Ні, ми Європа, а там далі починається Схід. А в Росії говорять — ось європейська частина Росії, а далі східна. Це якийсь східний комплекс неповноцінності, що ми соромимся того, що ми Схід, і хочемо бути, як Захід.

К

Кіно – це командний спорт, а дистрибуція – така ж повноцінна частина кіновиробництва, як зйомки чи монтаж.

Кіно — це мова, режисер з тобою говорить, розказує тобі історію; це про магію пластики та кіномови. Мені цікавить кіно, яке я не можу зрозуміти.

Кіно — це чорний ящик, в який ти закриваєшся від світу і переживаєш дві години життя.

М

Мистецтво покликане відповісти на запитання, що таке людина і як вона проживає своє життя. В гарному творі мистецтва є баланс універсального та унікального. Це завжди поєднання загальнолюдського, вічного і безстатевого та специфічного, історичного і наприклад жіночого.

Моїм завданням як режисерки було передати певну ідею хору, створити у глядача відчуття Теплокомуненерго. Ця ідея – більш універсальна і загальнолюдська, ніж будь-яка конкретна ніша. Я хотіла показати людський вимір абсурдного світу комунального господарства і повернути трішки гідности його працівникам. Мабуть, він про взаємну емпатію провінційного Теплокомуненерго і столичного креативного класу.

Н

На жаль, сучасна людина може взагалі обійтися без кіно. Як мені не прикро це визнавати, але в кіно немає нічого «такого». Людині, яка живе в красивому місці і спостерігає кожен день схід і захід сонця або інші явища природи, кіно не потрібне.

Насправді, в житті немає історій. Історії є в голові режисера, який їх накладає на реальність. Ти певним чином вибираєш людей, ситуації і те, яким чином ти з ними взаємодієш.

О

Об'єктивний факт у тому, що ми живемо в чоловічому світі. У сфері культури так само мають привілеї. Конкретним персоналіям вигідно – більше грошей, можливостей, визнання. Легше відчиняються двері. Наприклад, найбільші бюджети в руках чоловіків. Скільки знаєте фільмів для широкої аудиторії, знятих режисерками? Хоча у нас нібито жіночий бум. У кіноіндустрії конкуруєш не з іншою жінкою, а з чоловіками 55 плюс, які приймають рішення. Навіть не конкуруєш, а просиш. Важливо говорити про системність такого стану речей.

П

Проблема виникає з того, що деякі пласти людського життя все ще не відображені чи недостатньо відображені в мистецтві. Саме так сталося з репрезентацією жіночого досвіду. Надмір чоловічих наративів, образів і голосів у мистецтві робить його непереконливим і банально нудним. Тому сьогодні маємо активний пошук жіночих історій, героїнь. Жіноче в цьому сенсі = людське, в різноманітті і багатстві проявів людини.

Р

Режисура в Україні — це про самотність. Ти проходиш сама дуже довгий, марафонський забіг, на певному етапі до тебе приєднуються люди, в тебе є команда: оператори, звукооператори — але вони забігають до тебе, проходять якусь частину шляху і сходять з дистанції. Усю іншу тяглість ти біжиш сама.

У

У мене болить душа за всіх жінок минулого, які не потрапили в канон і канули в небутті історії. Та що там казати, багато із цих жінок — наші сучасниці. Я почала їх відкривати в досить зрілому віці і була в шоці: чому мені раніше про них не сказали?

Ф

Фестиваль – це таке місце, де тебе як режисерку люблять-голублять. Бо зазвичай режисерська доля – вона така псяча. Тебе всі женуть, ти маєш себе спочатку продати, але при цьому залишитися вірною собі, далі маєш зробити те, що ти продала, а це не виходить. І фестиваль – нарешті таке місце, куди ти як додому прибуваєш. Там тобі не треба нікому нічого доводити, ти вже все довела, попереду зустріч з глядачем.

Щ

Щоб випустити в невеликий прокат наше кіно – а це перший український фільм про Івано-Франківськ – довелося просити допомоги мера і підняти на ноги все місто. Місцеві кінотеатри не вірять, що це може бути комусь потрібно.

Я

Я хочу приходити до героя в ті моменти, коли він або вона може дати мені відсіч. Методологічно це виглядає як тривале, психологічне спостереження, це також про близькість, занурення і про побудову інтимних стосунків — це відбувається довго й тому працює інакше.

Я часто бачу нашу типову українську ситуацію, коли кіно не про кіно, це просто екран, на який кожна людина проектує, що в неї болить. В цьому плані швейцарська реакція уважніша саме до фільму, а не до соціального контексту. Але ідеї центрального опалення у Швейцарії не розуміють абсолютно! — про участь у швейцарському фестивалі документального кіно Visions du Réel.

Я ще пам’ятаю, коли на фестивалях люди просто дивилися кіно. А зараз є така тенденція, що фестивалі – це бізнес і нетворкінг. І глядачі, і сама ситуація перегляду, і ця магія блек боксу, від якої я досі тащусь – це ж якийсь останній храм щастя. І ось це зникає.

Див. також

• Жінки, що грають в ігри