Роман про добру людину
«Роман про добру людину» — епічний роман української письменниці Емми Андрієвської, що має виразний морально-філософський та антиімперський характер.
Цитати
ред.Безмежна доброта — рідкісне явище. Доброті природа залишила місце лише як виняток з її правил. Добру людину нищать, затоптують, коли ж немає сили знищити — глузують, знущаються, і вона завжди гине. Але якби не народжувалася ця безмежно добра людина, яка нагадує нікчемним створінням про божественність людського покликання, весь світ не проіснував би й миті. Все буття рознесено б на друзки, і воно ніколи не втілилося б знову. Бо навіть злі, мерзенні й підлі креатури не проіснували і одного віддиху, якби всього буття не виправдовувало існування безмежно доброї людини. Її затоптують, однак через неї, і то виключно через неї, рухається світ.[1] |
Те, що спонукує людину щось виснувати, — нехай найпростіше — ніколи не те, з чого воно висновується.[5] |
Людина завжди така, якою вона себе захоче уявити.[5] |
В кожному закладено місце для божественного, і від людини залежить, чи вона дозволить рости цій божественності в собі, — а це очевидно вимагає деяких зусиль, ніщо даром не дається, — чи затопче її.[7] |
Постарайся виплекати в собі те, що тобі кортіло б бачити серед твого оточення. Бож дійсна лише доброта.[7] |
Нікчемне завжди мститься доброму, бо воно знає: йому готоване небуття, тому воно найзапопадливіше спішить лизнути існування, яке для нього ввижається виключно в злі. Однак добротою дається і це направити.[7] |
Добро — різне, а зло завжди на один кшталт[8] |
Від гарного люди знуджуються далеко швидше, ніж від поганого.[9] |
Лагідне слово — надійніше за провідника.[10] |
Мислення — духовна спокуса, найнебезпечніша з усіх спокус. Людина, що відкрила здібність думати, не годна спинитися, а в кожній думці захована вибухівка, ладна висадити весь світ у повітря. Лише коли мислення скерувати на споглядання, щойно тоді думка втрачає руїнницьку потенцію, притаманну їй від народження.[11] |
Людина, яка знає, що таке добро, — хоч вистачає навіть не знати, а лише прочувати, — мимоволі залюблююється в нього, — я маю на увазі нормальну людину, пересічну, в якій існує поняття добра, а воно існує в кожному, крім, звичайно, покручів, — і легко набуває властивости примножувати його. Це як споглядання божественного: хто чим захоплюється, той у собі те й нарощує.[12] |
В межових ситуаціях, — а вони завжди з'являються тільки в смертельній небезпеці, — де людина анґажується не одним пальцем, а вся, зі сліпучою чіткістю відмежовується добро від зла і зникають тіньові переходи «доброзла», що панують у ситому, вільному від страх перед безпосередньою загибеллю суспільстві (де зло, — від жиру, очевидна річ, — обожнюють як щось подиву гідне через те, що воно не встигло запустити своїх пазурів у своїх дрислякуватих обожнювачів), і люди, які за сприятливіших умов померли б шанованими, чесними і добрими, оскільки їм ніколи не довелося проявити ні справжньої чесности, ні доброти, в суспільстві, що живе під Дамокловим мечем, виявляються нікчемними тварюками, підлими й боягузливими. Тому й стається, що благенькі добрячки за межових обставин, затуливши невинні зіниці, ніколи не бачать, як у їхній присутності катують і вбивають іншу людську істоту, бож треба рятувати насамперед власну шкуру, своя сорочка ближча, а крім того, пощо зайво побиватися, коли завжди є виправдання: хіба я винний?[13] |
З миттю, як людина починає у щось, нехай найбезглуздіше (глузд чи безглуздя дуже умовні поняття) вірити, воно одразу ж оприсутнюється й стає дійсне, хоч би яким немисленним воно доти виглядало. Зло лише тоді набирає сили, коли людина (здебільшого це трапляється від страху чи вигоди) повірить у його реальність.[14] |
Людині не дано знати власної суті, їй дано тільки напрямні добра чи зла[15] |
Найстрашніше не смерть, від неї й так ніхто не втече, — не вигнання, не каторга, а коли істота, створена на Божу подобу, зі страху за коротку секунду амебного животіння гасить у собі вічний вогник добра, забуваючи, що Всевишній усе знає і все чує, навіть коли людині, затисненій, завдяки власній слабодухості, з усіх сторін свинячими писками зла, в розпачі ввижається, ніби Він осліп і Йому позакладало.[16] |
Ніколи не пізно струсити з себе ярмо гиді, треба лише усіма помислами повірити в добро, і найслабкішому чоловікові одразу ж явиться незміренна сила.[17] |
Хто раз впустить собі в груди світло, той вже не схоче жити в темряві.[17] |
Потяг до зла далеко не природне явище, природним зробили його слабодухи, що лякаються власної тіні. Людина завжди має вибір, і весь цей морок і жах людина сама й завинила.[18] |
Сатана спроможний убивати й чинити зло виключно руками людей, яких йому вдастся залякати й принадити! І в цьому не лише загибель, а й порятунок людства! Бо зерна добра є в кожній людині, хоч і якій, здавалося б, злочинній (а скільки лиха чинять не злочинні? Зрештою, зіба людина будь-коли знатиме, яка вона? Хіба вона щомиті на стає тим, у що повірить? Як часто Ґудзій на власні очі пересвідчувався: більшість злочинів коїться лише тому, що людина не ввважала по потрібне завчасу випорожнити з душі гиді, яка випадково, — а яких не трапляється в житті випадковостей: лінь, глупота, мода на зло, страх відрізнятися від загалу, — потрапила до середини, отруївши мозок і серце?) Ба більше, може, світ тільки й тримається на тих запльованих і занедбаних зернах добра, які даються кожному при народженні, хоча на численних життєвих роздоріжжях людина (з лінощів чи під тиском людожерних обставин, а вони ж і доповнюють і спричиноюють одне одного), повіривши у всемогутність мороку, й заганяє ці крихти світла до найбагнистіших, найнепрохідніших закамарків свого єства, до певности ще й проваливши їх сміттям і нечистотами?[19] |
Людина вільна, щойно вона цього по-справжньому забажає. І тоді гори зрушить.[20] |
Перед кожною людиною відкритий шлях добра, і тільки воно — справжнє існування.[20] |
Очевидно, людина, боронячися від хаосу, на кожному кроці обтинає феномени від, як їй здається, зайвини, беручи розгалужену кількаповерхову дійсність в одноплощині розумові лещата, але це виключно перший щабель, бож мислення — творчий процес, воно відбувається не одноколійно, єдиним аподиктичним висновком, а одночасно багатовимірними жмутами напруги однаково дійсних суперечних одна одній думок, що їх людський мозок безсилий охопити вищим об'єднувальним розумом…[21] |
Слабі завжди загумінкові; мовляв, насолоджуйтеся по зав'язку вашою смердючою Україною! Для всіх інших націй — незалежність похвальна, але для нас, проклятущих ворохобників і руїнників імперії, вигаданих німцями на горе великому російському народові, вона кари гідна, і тому чимдуж біжіть під тюремну ручку спасенної матінки Росії, може, Москва на цей раз вас, негідників бандерівських, мазепинських виплодків, усіх не перестріляє й не вимордує, а ще якось помилує.[23] |
Хапали людей, розстрілювали й засилали, а потім і взагалі виморили Україну голодом, бож назадницька нація, яка на власній землі сміла існувати лише, як меншовартісний, запльований і спотворений додаток до матінки Росії, ніяк не приймала кривавого ощасливлювання, насаджуваного вибраними вдосконалювачами людства..[25] |
Тьма одразу ж відступиться, як людина роздмухає в собі найменший вогник світла[26] |
Хоч людина й покликана бути тільки доброю, безмежна доброта — рідкісне явище. Доброті природа відпустила місця — лише, як виняткові з її правил. Добру людину нищать, затоптують, коли ж немає сили знищити, глузують, знущаються, і вона завжди гине. Але якби не народжувалася ця безмежно добра людина, яка нагадує нікчемним створінням про божественність людського покликання, весь світ не проіснував би й миті. Все буття рознесено б на друзки, і воно ніколи не втілилося б знову. Бо навіть злі, мерзенні й підлі креатури не проіснували і одного віддиху, якби всього буття не виправдовувало б існування безмежно доброї людини. Її затоптують, однак через неї, і то виключно через неї, рухається світ. А цією доброю людиною може бути кожний, перед кожним покладено цей вибір, і кожна людина мусить колись на нього зважитися, щоб сповнити те, для чого вона, може, тільки й народжується. І тепер настала моя черга.[27] |
Примітки
ред.- ↑ Роман про добру людину, 1973, с. 5
- ↑ Роман про добру людину, 1973, с. 23
- ↑ Роман про добру людину, 1973, с. 25
- ↑ Роман про добру людину, 1973, с. 33
- ↑ а б Роман про добру людину, 1973, с. 38
- ↑ Роман про добру людину, 1973, с. 40
- ↑ а б в Роман про добру людину, 1973, с. 41
- ↑ Роман про добру людину, 1973, с. 42
- ↑ Роман про добру людину, 1973, с. 50
- ↑ Роман про добру людину, 1973, с. 49
- ↑ Роман про добру людину, 1973, с. 79
- ↑ а б Роман про добру людину, 1973, с. 80
- ↑ Роман про добру людину, 1973, с. 96
- ↑ Роман про добру людину, 1973, с. 107
- ↑ Роман про добру людину, 1973, с. 111
- ↑ Роман про добру людину, 1973, с. 210
- ↑ а б Роман про добру людину, 1973, с. 214
- ↑ Роман про добру людину, 1973, с. 224
- ↑ Роман про добру людину, 1973, с. 225
- ↑ а б Роман про добру людину, 1973, с. 228
- ↑ Роман про добру людину, 1973, с. 255
- ↑ Роман про добру людину, 1973, с. 258
- ↑ Роман про добру людину, 1973, с. 262
- ↑ Роман про добру людину, 1973, с. 265
- ↑ Роман про добру людину, 1973, с. 270
- ↑ Роман про добру людину, 1973, с. 284
- ↑ Роман про добру людину, 1973, с. 286
Джерела
ред.Андрієвська Емма. Роман про добру людину. — Мюнхен: Сучасність, 1973. — 137 с.