Субстанція (фільм)

«Субстанція» (англ. The Substance) — англо-американо-французький феміністський кінофільм у жанрі боді-горору режисерки і сценаристки Коралі Фаржі. В український прокат «Субстанція» вийшла 10 жовтня 2024 року.

Цитати про фільм

З інтерв'ю режисерки Коралі Фаржі

В «Субстанції» є два різних ставлення до оголеності. Сцена у ванній кімнаті Елізабет символізує її стосунки з собою. Це місце, де ніхто, крім неї самої, на неї не дивиться. А вона просто критично розглядає себе у дзеркалі. Нічого сексуалізованого. А другий тип оголеності — протилежність першому. Він пов’язаний із зовнішнім світом та його баченням, коли ти підлаштовуєш себе під ідеал досконалого, гіперсексуалізованого тіла. Я кажу про сцену, коли оголена Сью танцює — і її образ множиться на численних екранах. Цією сценою я хотіла сказати: «Це — фальшива обіцянка». Стосунки Сью із собою — це про нескінченний пошук, про постійні намагання бути тим, чого від тебе очікують інші.

Вона сама себе створила. Демі зробила дуже сміливі вибори в індустрії, де домінують чоловіки. І при цьому вона працювала над собою, щоби почуватися добре у своєму тілі, приймаючи процес старіння таким, яким він є. Я думаю, саме цей шлях, який вона подолала, щоби повернути собі внутрішню силу, допоміг їй бути вразливою на екрані. Адже ця вразливість тепер не могла їй нашкодити. — Про вибір Демі Мур на роль старшої версії Елізабет у стрічці

Зробивши «Субстанцію», я відчула себе вільною від тиску. Ця подорож — спроба оцінити те, ким я є. Так, це було вивільненням, але іноді бувають рецидиви. Я досі маю справу з усіма суперечливими речами у своїй голові, які символізують дві персонажки мого фільму. Але їхні голоси стають усе тихішими й тихішими.

Іронічно, що коли відбувається остаточна трансформація Елізабет (вона стає повністю деформованою та монструозною) — їй перестає бути важливо, як вона виглядає. Насправді це єдиний раз, коли вона дивиться в дзеркало — і їй наче подобається те, що вона бачить. Це момент, коли вона нарешті відчуває, що заслуговує вийти на публіку, незалежно від того, який має вигляд. — Про стрічку

Коли мені виповнилося 40, я відчула: «Це кінець. Моє життя закінчено. Я буду викреслена з суспільства». Це був неймовірно депресивний період у моєму житті. Я відчувала потребу висловитися про те, як це — коли постійно порівнюєш себе і своє тіло з іншими жінками та формуєш свою цінність на основі цього. І я вирішила: «Гаразд, зараз саме час використати жанр жахів». Ці думки так тиснули на мене, що я мусила щось із ними зробити — інакше вони б повністю мене зруйнували. Жорстокість у фільмі стала для мене способом виплеснути все те насильство, яке я відчувала всередині. — Про те, як виник задум стрічки

Ми ховаємося за нашими відполірованими посмішками. А я хотіла, щоби персонажка звільнилася від цих прихованих тривог. У фільмі глядачі репрезентують усіх нас як суспільство. Вони кричать на Елізабет і ненавидять її. Це про те, наскільки жорстокою може бути реакція. І той факт, що єдиний реальний момент полегшення для героїні настає тоді, коли в неї більше немає тіла, думаю, все пояснює. — Про стрічку

Той факт, що фільм має резонанс, — це чудово. Але водночас це каже мені про те, що, на жаль, проблема досі існує. І вона ширша за аспект старіння: у будь-якому віці ми можемо знайти в собі щось «неправильне», що змусить нас почуватися монстрами. Твій зовнішній образ визначає тебе і твою самооцінку.

Фільм мав висловити все, що я хотіла сказати. Причому сказати без будь-яких обмежень. Оскільки цей фільм — про насильство контролю, про те, як жінок змушують бути делікатними. Згадайте минуле, коли жінки були змушені носити одяг, що все стягував. Я хотіла зруйнувати все це в жорстокий та безкомпромісний спосіб. Бо для того, щоб зміни відбулися, нам потрібен землетрус, цунамі. Ми маємо не просто торкатися цієї теми — ми маємо змінити самі основи суспільства. — Про стрічку

Я хотіла показати, що коли ти жінка, твоє тіло — це все що завгодно, але не нейтральний об'єкт у публічному просторі. Воно постійно піддається скрупульозному аналізу, оцінюванню, фантазіям і сексуалізації. І ти не можеш цього ігнорувати. І це також визначає, наскільки нам дозволено брати участь у житті суспільства. Така нерівність глибоко вкорінена. А зброя, яку ми застосовуємо до самих себе, є неймовірно потужною. Для мене було важливо показати цю реальність, говорити про яку — досі табу. Вивести її назовні, з усіма цими кишками, кров'ю та насильством, і сказати: «Подивіться на це!». Я думала, що якщо зможу створити щось змістовне, це також стане формою вивільнення. — Про задум стрічки

Я писала сценарій приблизно 5 років тому — тоді «Оземпіку» не було. Але в минулому ми мали багато інших схожих препаратів для схуднення та придушення апетиту. Жінки приймали амфетаміни, щоб залишатися стрункими, або пили порошки, які мали стати магічним замінником їжі. «Оземпік» — це лише нова версія чогось, що існує вже давно: пошуку «магічної пігулки» для вічної краси та молодості. — Про задум стрічки