Табачник Дмитро Володимирович

український історик

Дмитро́ Володи́мирович Таба́чник (нар. 1963) — український політичний і державний діяч проросійської спрямованості. Доктор історичних наук (1995). У 2010—2014 роках міністр освіти і науки, молоді та спорту України.

Табачник Дмитро Володимирович
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

ред.
  •  

Однак історично обґрунтований комплекс неповноцінності, властивий населенню західних областей України, відчувши себе «національною інтелігенцією», тільки зайнявши будинки і квартири своїх колишніх господарів-поляків, вигнаних чи знищених Гітлером і Сталіном, слід лікувати, а не нав'язувати всій Україні, навіть якщо його розділяє президент.

 

Однако исторически обоснованный комплекс неполноценности, свойственный населению западных областей Украины, почувствовавшему себя «национальной интеллигенцией», только заняв дома и квартиры своих бывших хозяев-поляков, изгнанных или уничтоженных Гитлером и Сталиным, следует лечить, а не навязывать всей Украине, даже если его разделяет президент.[1]

  •  

галичани практично не мають нічого спільного з народом Великої України ні в ментальному, ні в конфесійному, ні в лінгвістичному, ні в політичному плані. У нас різні вороги і різні союзники. Більш того, наші союзники і навіть брати — їхні вороги, а їхні «герої» (Бандера, Шухевич) для нас — вбивці, зрадники і помічники гітлерівських катів.

 

…галичане практически не имеют ничего общего с народом Великой Украины ни в ментальном, ни в конфессиональном, ни в лингвистическом, ни в политическом плане. У нас разные враги и разные союзники. Более того, наши союзники и даже братья — их враги, а их «герои» (Бандера, Шухевич) для нас — убийцы, предатели и пособники гитлеровских палачей.[2]

  •  

…якщо гіпотетично Москва […]офіційно денонсує радянсько-німецький договір про ненапад (до речі, він і так фактично втратив силу 22 червня 1941 року) і секретний протокол до нього, а також всі наступні двосторонні договори та міжнародні угоди, фіксуючі та закріплюючі територіальні зміни, що витікають з даного договору, то Росія не понесе практично ніяких територіальних втрат[…]українській державі […]доведеться відмовитися від всіх територій за Збручем (котрі повинні вернутися до Польщі), від Північної Буковини і південної Бессарабії (необхідно повернути Румунії), від Закарпаття (до 1939 року входило в склад Чехословаччини, в 1939–1945 роках належало Угорщині […]сучасна українська держава за […] перспективами виживання зрівняна з Польщею 1939 року.

 

…если гипотетически Москва […]официально денонсирует советско-германский договор о ненападении (кстати, и так фактически утративший силу 22 июня 1941 года) и секретный протокол к нему, а также все последующие двусторонние договоры и международные соглашения, фиксирующие и закрепляющие территориальные изменения, вытекающие из данного протокола, то Россия не понесет практически никаких территориальных потерь[…]украинскому государству […]придется отказаться от всех территорий за Збручем (которые должны вернуться к Польше), от Северной Буковины и Южной Бессарабии (необходимо вернуть Румынии), от Закарпатья (до 1939 года входило в состав Чехословакии, в 1939–1945 годах принадлежало Венгрии […]современное украинское государство по […] перспективам выживания сравнимо с Польшей 1939 года.[3]

  •  

Треба захистити історичну правду про героїв, символів українсько-російської єдності, що зробили для України більше, ніж усі націоналістичні красномовці разом узяті. Захистити історичну правду про Петра I, разом з котрим боролися з інтервентами козаки гетьмана Івана Скоропадського, про Катерину II, яка приєднала та обжила Новоросію та Крим, про органи держбезпеки, які боролися з терористами ОУН-УПА. Захистити загалом Російську імперію та СРСР — найвеличніші спільні творіння російського та українського народів.

 

Нужно защитить историческую правду о героях, символах украинско-русского единства, сделавших для Украины больше, чем все вместе взятые националистические витии. Защитить историческую правду о Петре І, вместе с которым сражались с интервентами казаки гетмана Ивана Скоропадского, о Екатерине ІІ, присоединившей и обустроившей Новороссию и Крым, об органах госбезопасности, боровшихся с терористами ОУН-УПА. Защитить в целом Российскую имерию и СССР — величайшие совместные творения русского и украинского народов.[4]

  •  

Лише в Галичині, турботливо зачищеній в 1941–1944 роках есесівцями та їх підручними з ОУН-УПА від «неукраїнського елементу», багатовіковий толерантний симбіоз сільського та міського населення був зруйнований. На зміну польській культурній еліті Львова прийшли казкові «укри» з полонин, в наші часи навіть примудрившись записати себе в козаки. Тільки в цьому регіоні, де лише в першій половині двадцятого століття вчорашні лакеї навчились мити руки та пити «панський напій» — каву, досі не знають, що російські сусіди познайомились з цим напоєм, і з іншими благами європейської цивілізації приблизно тоді ж, коли й самі європейці — в епоху Михайла, Олексія та Петра Романових, набагато раніше від карпатських пастухів, які били байдики на задвірках Речі Посполитої. Тільки тут, на Галичині, можуть думати, що Австро-Угорська імперія, скасувавши кріпацтво лише на чотирнадцять років раніше, ніж Російська, а тортури під час слідства — на п'ятдесят років пізніше, була розвиненішою державою, аніж Санкт-Петербурзька монархія.

 

Только в Галичине, заботливо зачищенной в 1941–1944 годах эсэсовцами и их подручными из ОУН-УПА от «неукраинского элемента», многовековой толерантный симбиоз сельского и городского населения был разрушен. На смену польской культурной элите Львова пришли сказочные «укры» с полонын, в наше время умудрившиеся даже записать себя в казаки. Только в этом регионе, где лишь в первой половине двадцатого века вчерашние лакеи научились мыть руки и пить «господский напиток» — кофе, до сих пор не знают, что русские соседи познакомились и с этим напитком, и с прочими благами европейской цивилизации примерно тогда же, когда и сами европейцы — в эпоху Михаила, Алексея и Петра Романовых, намного раньше отиравшихся на задворках Речи Посполитой карпатских пастухов. Только здесь, на Галичине, могут думать, что Австро-Венгерская империя, отменившая крепостное право всего на четырнадцать лет раньше Российской, а пытку при следствии — на пятьдесят лет позже, была более развитым государством, чем Санкт-Петербургская монархия.[5]

  •  

У 1991 році українці на другому референдумі голосували за самостійність, мріючи про те, як почнуть продавати «москалям» сало «по світових цінах». Досі ображаються на те, що, як з'ясувалось, світові ціни на нафту та газ постійно зростають, а сало нікому не треба — у всіх свого нема куди діти.[6]

Про Табачника

ред.
  •  

Давайте піднімемо питання про виключення цього дешевого клоуна Дмитра Табачника! Казнокрад, який не створив у своєму житті ніякого бізнесу! Як він взагалі може судити? Що він узагалі робити вміє, крім того, що книжки і картини з і так небагатих українських музеїв цупити?[7]

 

Давайте поднимем вопрос об исключении этого дешевого клоуна Дмитрия Табачника! Казнокрад, не создавший в своей жизни никакого бизнеса! Как он вообще может судить? Что он вообще делать умеет, кроме того, как книжки и картины из и так небогатых украинских музеев тырить? [1]

  — політик Борис Колесніков, 2008
  •  

Якби Дмитра Табачника не було, то його потрібно було б вигадати.[8]У 2011 році в ефірі «Шустер Онлайн» про те, що Табачник став головною мішенню для критики влади і допоміг відвернути увагу від інших питань.

  Віталій Портников
  •  

Один лише Діма Табачник – «корєнной кієвлянін», з Подолу. У журналі “Книголюб” № 6, року 2010-го, він безсоромно хвалився: «Дід по батьковій лінії був затятим більшовиком двадцятих років; дід – викладач і професор кафедри політекономії, яскравий і несамовитий прихильник радянської влади». Зрозуміло, чому онук несамовитого (тобто кривавого) большевика-чекіста так само несамовито ненавидить усе українське. Він вважає, що "Нельзя вести культурную политику только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем". Полковник, доктор історичних наук, нібито автор двох дисертацій про репресії в Україні 20–40-х рр. добре знає, де поділась «украиноязычная интеллигенция» і хто тоді трудився в ЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. Однокурсники Табачника пригадують, як він хвалився іменною зброєю діда…[9]

  Василь Овсієнко

Примітки

ред.