Галичина

Галичина́ (пол. Galicja, нім. Galizien) — історична область, більша частина якої входить до України (Східна Галичина), а інша частина (Західна Галичина) — до Польщі.

Територія Східної Галичини

Цитати

	Чимала протягом частина Руси, се б то південно-західна, або Галичина, за Данила [Романовича] відлучилася від останків Українсько-руських Земель і почала жити відрубним житєм […] Але ж були в тои відрубности и добри добутки. Галичина не хотіла терпіти таких утисків, які терпіли останки Руски Землі, вона рвалася на волю и прямувала до розвитку справді цивілізованого на той час житя. Коли б було пощастило їй на сій стежці, вона б придбала велику користь не тільки всій Україні-Руси, котру б притягла до себе, а навіть Московщині…
	— Микола Дашкевич, «Монографіи до исторіи Галицкои Руси» (1886)

	Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всі без виїмка — поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його. Не забувайте, що ми досі в Галичині жили з національного погляду крайнє ненормальним життям. Велика більшість нашої нації лежала безсильна, закнебльована, а ми, маленька частина, мали свободу рухів і слова. І нам іноді здавалося, що ми — вся українська нація, що ми її чільні ряди, її репрезентанти перед світом. Тепер, коли на російській Україні не сьогодні то завтра повстануть десятки таких центрів, якими тепер являються Львів та Чернівці, ся наша передова роля скінчилася. Ми мусимо почувати себе не піонерами, але рядовими в великім ряді і не сміємо своїх дрібних, локальних справ виставляти як справи всенародні, своїх дрібних персональних амбіцій висувати на першу лінію загального інтересу.
	— Іван Франко, «Одвертий лист до галицької української молодежі» написаний 1905 року з нагоди революції у Росії; вперше опубліковано в «Літературно-Науковому Віснику»)

	Від 1452 р. , себто від смерти останнього самостійного князя на Україні Свидриґелла, аж до 1649 року, коли Богдан Хмельницький відділив від Польщі Україну по ріку Случ на Волині, Галичина вкупі з цілим українським та білоруським плем'ям належала до польської держави і мала однакову долю з ним. Перебули вони вкупі усяке історичне лихоліття: і Люблінську унію в 1569 р. , і Берестську церковну унію 1596 р. , і лихоліття єзуїтське, і польське державне, і пансько-шляхетське, і навіть панщину, з тією тільки відміною, що до Люблінської унії 1569 року Україна та Біла Русь мали ще деякі рештки автономного права, котрі здержували натиск полонізації та покатоличення. — З трактату «Українство на літературних позвах з Московщиною»
	— Іван Нечуй-Левицький

	В останнє десятиліття XIX століття Галичина, незважаючи на власні досить важкі умови національного і економічного існування, стає центром економічного руху і щодо українських земель Росії відіграє роль культурного арсеналу, де створювались і вдосконалювались засоби національного культурного та політико-громадського відродження українського народу. [1]
	— Михайло Грушевський, стаття «Український П'ємонт» (1906)

	Ми, галичани, це не плем'я геніїв і героїв, але плем'я організованої пересічі.
	— Микола Шлемкевич

	Галичина у шістдесятих завдяки своїй близькості до західних кордонів, впливу Європи і, зокрема, Польщі, завдяки родинним зв'язкам галичан зі Штатами і Канадою, завдяки нетривалому, у порівнянні зі східними територіями України перебуванню у складі тоталітарного совка, і, нарешті, завдяки міцним традиціям сімейним, моральним, релігійним і українофільським була регіоном вільнодумства, який вважався Москвою найнебезпечнішим і піддавався шаленому ідеологічному тиску. Незважаючи на це, а може і завдяки цьому, у нормальної львівської молоді шістдесятих виробилась стійка алергія до всього совдепівського, повне несприйняття совкового фальшу, починаючи з піонерських і комсомольських зборів і закінчуючи піснями Кобзона. Західна рок-музика, крім своєї мистецької цінності, мала ще й потужний протестний елемент. У ті часи було багато молодих людей, котрі могли зіграти на гітарі і заспівати «Yesterday» і знали напам'ять Шевченкову «Розриту могилу». [2]
	— Ілько Лемко, львівський музикант і публіцист

	Галичина — прикордонна австрійська провінція, за яку впродовж Франкового життя (1856–1916) точилося гостре протиборство між Габсбурґами та Романовими — була також об'єктом особ­ливих сподівань українського, польського, єврейського та російського націоналізмів. Жодні зірки на небі не могли вказати на підсумок їхніх змагань. Усе було неясним і великою мірою залежало від випадковостей — як і личить націотворенню на пограниччі. — «Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856–1886)».
	— Ярослав Грицак

	Галичани — волелюбні. Адже Галичина настільки часто переходила з одних рук в інші, що в людей сформувалося уявлення про нетривкість зовнішнього панування і тимчасовість будь­-якої окупації, звідси і закладена в крові волелюбність.
	— Ігор Жук

З п'єси Миколи Куліша «Мина Мазайло

	Галичина — наша, українська земля, і галичани — наші брати українці, яких одірвали од нас, а нас од них… — Микола Куліш «Мина Мазайло» (третя дія, 7).
	— Мокій Мазайло

Тьотя Мотя: І скажи нарешті, Моко, Моко, Моко, невже ти не руська людина? Мокій Мазайло: Я — українець! Тьотя Мотя: Та українці — то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни? Мокій Мазайло: Вони такі росіяни, як росіяни — українці… Тьотя Мотя: Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями? Будь ласка… Мина Мазайло: Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія. Тьотя Мотя: Хто вони такі? Якої нації люди, питаю? Мина Мазайло: Частина — наші малороси, себто руські… Тьотя Мотя: Ну? Мина Мазайло: А частина, з'явіть собі, галичани, себто австріяки, що з ними ми воювалися 1914 року, подумайте тільки! Тьотя Мотя: Я так і знала, я так і знала, що тут діло нечисте… Так он вони хто, ваші українці! Тепера я розумію, що таке українська мова. Розумію! Австріяцька видумка, так? Дядько Тарас: Зрозуміла, слава тобі господи, та, жаль тільки, задом… — Микола Куліш «Мина Мазайло» (третя дія, 7).

	…галичани практично не мають нічого спільного з народом Великої України ні в ментальному, ні в конфесійному, ні в лінгвістичному, ні в політичному плані. У нас різні вороги і різні союзники. Більш того, наші союзники і навіть брати — їхні вороги, а їхні «герої» (Бандера, Шухевич) для нас — вбивці, зрадники і помічники гітлерівських катів.
	…галичане практически не имеют ничего общего с народом Великой Украины ни в ментальном, ни в конфессиональном, ни в лингвистическом, ни в политическом плане. У нас разные враги и разные союзники. Более того, наши союзники и даже братья — их враги, а их «герои» (Бандера, Шухевич) для нас — убийцы, предатели и пособники гитлеровских палачей.
	— Дмитро Табачник

	Лише в Галичині, турботливо зачищеній в 1941–1944 роках есесівцями та їх підручними з ОУН-УПА від «неукраїнського елементу», багатовіковий толерантний симбіоз сільського та міського населення був зруйнований. На зміну польській культурній еліті Львова прийшли казкові «укри» з полонин, в наші часи навіть примудрившись записати себе в козаки. Тільки в цьому регіоні, де лише в першій половині двадцятого століття вчорашні лакеї навчились мити руки та пити «панський напій» — каву, досі не знають, що російські сусіди познайомились з цим напоєм, і з іншими благами європейської цивілізації приблизно тоді ж, коли й самі європейці — в епоху Михайла, Олексія та Петра Романових, набагато раніше від карпатських пастухів, які били байдики на задвірках Речі Посполитої. Тільки тут, на Галичині, можуть думати, що Австро-Угорська імперія, скасувавши кріпацтво лише на чотирнадцять років раніше, ніж Російська, а тортури під час слідства — на п'ятдесят років пізніше, була розвиненішою державою, аніж Санкт-Петербурзька монархія.
	Только в Галичине, заботливо зачищенной в 1941–1944 годах эсэсовцами и их подручными из ОУН-УПА от «неукраинского элемента», многовековой толерантный симбиоз сельского и городского населения был разрушен. На смену польской культурной элите Львова пришли сказочные «укры» с полонын, в наше время умудрившиеся даже записать себя в казаки. Только в этом регионе, где лишь в первой половине двадцатого века вчерашние лакеи научились мыть руки и пить «господский напиток» — кофе, до сих пор не знают, что русские соседи познакомились и с этим напитком, и с прочими благами европейской цивилизации примерно тогда же, когда и сами европейцы — в эпоху Михаила, Алексея и Петра Романовых, намного раньше отиравшихся на задворках Речи Посполитой карпатских пастухов. Только здесь, на Галичине, могут думать, что Австро-Венгерская империя, отменившая крепостное право всего на четырнадцать лет раньше Российской, а пытку при следствии — на пятьдесят лет позже, была более развитым государством, чем Санкт-Петербургская монархия.
	— Дмитро Табачник