Тараторіна Світлана Володимирівна
Світлана Володимирівна Тараторіна (нар. 25 вересня 1985, Роздольне, Крим, Україна) — українська письменниця, журналістка, PR-менеджерка.
| Світлана Тараторіна | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Цитати ред.
Мені дуже імпонує підхід Володимира Аренєва і те, як він намагається проговорювати нашу сьогоднішню ситуацію (зокрема, «Сезон Кіноварі»). Десь у цьому ключі я намагалася думати у своєму новому тексті, присвяченому Криму. Мені здається, коли ще занадто болить, коли заважає страх перед реалістичною оцінкою історичних подій, чи перед реакцією читача на такі оцінки, варто говорити мовою фантастики. Там це можна робити правдивіше і терапевтичніше, як для автора, так і для читача[1]. |
Мені сподобалося, як «терапевтично» підійшла до одвічної війни Китаю та Японії Ребекка Куанг в «Опіумній війні». Не даремно ця книга завоювала стільки нагород. Тут і про геноцид з боку японців, і про військові та політичні помилки китайців (Куанг – китаянка за походженням)[1]. |
На мою думку, фантастика – ідеальний жанр. З одного боку у нас досі панує стереотип, що це легкий жанр, який дозволяє відволіктися, а з іншого – фантастика давно переросла ці штани. Жанр змінився, межі розсунулися. Тепер автор-фантаст може підступно змусити читача замислюватися над темами і проблемами, з якими раніше ці книжки не асоціювали[1]. |
Після кожної книги в мене збирається кілька нових полиць із супутньою літературою. Після «Лазаруса» – стелаж. Роман про Крим – кілька десятків книг і, мабуть, кілька десятків, а не більше, тільки тому, що у Києві не так просто знайти джерела по Криму. Навіть, готуючи дитячу книжку про Марію Примаченко, я витратила десятки годин на поїздки до музею, в її село, на розмови з очевидцями, і це вже не кажучи про читання спогадів, інтерв’ю чи спеціальних робіт[1]. |
Якщо говорити про те, як було раніше і як стало, то про голокост та жахи війни метафорично писав ще Лем. Сапковський, описуючи своїх ельфів, теж іронізував на теми расових утисків. Десь на межі стояла альтернативна історія. «Людина у високому замку» Філіпа Діка, «1984» Орвела, «451 за Фарангейтом» виросли з реакції на справжню історію, але зараз ми радше сприймаємо ці книжки, як політичні висловлювання, провіденційні застереження, ніж, як власне фантастику[1]. |
Я люблю все знати про своїх герої, свій світ, такі дослідження мене страшенно надихають. Для мене вони рівнозначні захвату від писання. Тому і так довго пишу і навіть трохи заздрю авторам, яких запалює сама історія, а не оці археологічно-дослідницькі пошуки[1]. |
Я люблю працювати з джерелами. Десь в мені помер чи не народився академічний дослідник[1]. |
Примітки ред.
