Тарнавський Мирон Омелянович

Миро́н Омеля́нович Тарна́вський (29 серпня 1869, с. Барилів, нині Радехівський район — 29 червня 1938, с. Черниця, нині Бродівський район) — український полководець, командир Легіону УСС, генерал-чотар та Начальний вождь (головнокомандувач) УГА.

Мирон Тарнавський

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Буйні літа

Я родився в Барилові, селі Радехівського повіту 29 серпня 1869 р. Мій батько був у ньому довгі літа священником, тут і помер. Тут-таки вперше довелося мені дізнатися про істнування ріжних нецікавих речей як абетка чи табличка множення, що для них під погрозою батькових зісунених суворо брів чи маминих докірливих слів треба було покинути превеселі забави, що виповнювали вщерть безтурботні досі дні непосидющого шибайголови. Учителем моїм був батько старшини УСС арт. Ю. Буцманюка. Довгою струйкою поплили дні, так добре нам усім знані, що їх донині згадуємо тоді, коли тверде життя загляне нам глибоко у вічі...

Національні моменти в гімназійному житті виступали блідо. Вправді українці, поляки й жиди творили три окремі групи, що різнилися не тільки мовою, але й своєрідними внутрішними відносинами, та по суті взаємовідношення цих трьох груп було вповні льояльне та приязне. До всіх нас, замкнених у залізний обруч шкільної дисципліни та примусу поїдати книжкові мудрощі, не доходили відгомони правдивого життя та національних зударів і сутичок, що змагалися з кожним днем. І в голову нам тоді не приходило, що доля колись розставить нас по ворожих собі фронтах та прийдеться декому з нас прикрим способом визбуватися солодкавого посмаку колишньої «ідиллі», що на чужу користь присипляла почуття нашої національної окремішности та довговічні наболілі квестії.

На службу Марсові

Я завжди згадую слова одного знайомого: що кілька українських генералів у австрійскій армії могло більше зробити для нашої справи у Відні, як ціла тогочасна парляментарна репрезентація. А що вже казати про 1918-1920 роки.

Історія буднів

У своїх розчисленнях на прийдешнє я здавав собі справу з того, «що не заїду високо». На це не треба було бути українцем, зате треба було мати протекцію, багато грошей, добрі знайомства й добре походження, котре давало би право дочіпляти до свого прізвища «фон». Ні на одну з тих умов на високе становище не мав я ніяких даних, тому й не міг мати високих аспірацій.

Найбільша трудність для інструктора — це вмілість наладнати контакт з хлопцями. Тут треба бути не так вояком, як педагогом. Тактику поведінки з людьми треба просто вивчити. Без цього трудно опанувати та оховстати десятки чи сотки різних та суперечних індивідуальностей, що в сумі дають таку незбагнуту матерію, як психольогія товпи. Горе інструкторові, що забуває про таку основну річ, як те, що фронт складається з ряду одиниць, які думають і чують. Тут маю на думці швидкість та якість вишколу.

Треба тут підмітити цікаве явище. Ключем до серця послуху в українських відділах була українська мова. Старшина, що говорив по-українськи, мав певні привілеї у вояцтва. Його тоді любили, і ніяка гостра кара для винуватців не ослаблювала у них прив’язання і сентименту до нього. Тому спеціяльні згляди та виїмкові симпатії серед людей я завдячував не лише своїй тактиці, але й тому, що вони знали, хто я такий по національности. Частенько і поляки-старшини для приєднання собі симпатій вояцтва та, що за тим йде далі, збільшення його сприємливости вживали з успіхом укр. мови.

Від р. 1899 дістаю ступінь поручника та наказ перенесення до Самбора. Відносини тут були дуже симпатичні. У місцевій «Бесіді» зосереджувався поважний організаційно-просвітний рух, якого душею були такі видатні та незвичайно свідомі на той час громадяни: професори Сілецький, Левицький, лікар др. Цюк, о. Рабій та декілька інших, що прізвищ їх вже нині не тямлю. З ними всіма я в короткому часі познайомився за посередництвом теж дуже свідомого українця ляйтнанта Козицького, з яким ми незабаром близько заприязнилися.

Вправді до «Бесіди», будучи військовим, я вступу не мав, але все ж таки частенько траплялась нагода побалакати зо своїми людьми та довідатися не одного. Ті балачки та приставання з українськими колами збудили в мене чималу національну свідомість, хоч цей процес відбувався тільки рівнобіжно до мого австрійського, патріотизму, не послаблюючи його ні на крихітку.

В Золочеві від 1907 р. я був постійно назначуваний командантом сотні аж до року 1909, в якому дістав номінацію на капітана. Вищий ступінь зразу мені немало імпонував. Таж тепер я був справжнім командантом згідно з переконаннями мого теперішнього команданта, який твердив, що на ділі істнує тільки два роди справжніх командантів: сотник і полковник. Посередні ступені як майор чи підполковник — це ступені більше для паради, ніж до праці.

Життя плило своїм ідеально наладнаним руслом так рівно, так розміряно, що думка про якусь зміну, заколот у цій незахитаній системі коли б і вскочила була знечев’я в голову, то видалась би зовсім недоречною. Треба ж було тоді неабиякого фантаста, щоби з недалекого прийдешнього виворожив примарні картини знищення, пожеж, сотні тисячів смертей в умовинах, які були ярким контрастом до довголітнього мирного життя. Треба було мати неабияку уяву, щоби змалювати собі у ній події, що їх доля готовила нашій нації.

Стріча з У.С.С

Вітовський був чоловік наскрізь ідейний, запальний. Вже з тону його бесіди можна було пізнати людину, яка про себе мало думає, лише підпорядковує свої думки, амбіції та особисті інтереси якійсь вищій ідеї. Наша балачка тривала до самого світанку. Вранці ми розпращалися. Мої очі з приємністю проводили його гожу мужеську стать, що бадьорим, військовим кроком зникала в ранній імлі.

З кінцем січня 1916 року мене приділили до Коша У. С. С. Немає сумніву, що це сталося завдяки старанням Галущинського в Боєвій Управі. Я спинився у Свистільниках Рогатинського повіту, де тоді стояв Кіш і Вишкіл У. С. С., що їх я згідно з наказом мав перебрати під свою команду. Після 4-5 місяців Вишкіл перенесли до Розвадова. Тут я пробув решту 1916 року до половини 1917-го. Факт перенесення мене невимовно врадував. Знайомі обличча, рідна мова, пісня, змога обмінятися гадками створювали атмосферу, до якої я давно вже тужив.

Ріжно міркувалося, маючи оттак перед очима український боєвий матеріял. Одного я лиш певний. Вмілий вишкіл, не стереотипний, засвоєний від чужих армій, але примінений до національних прикмет, гостра дисципліна були би в спромозі замінити його у вояцтво, що випередило б своєю боєздатністю навіть німців. Та годі, недоставало до того часу, інтелігентних начальних сил, гроша, ну, і... державности. Годі ж бо думати про раціональний вишкіл вояка у тих умовинах, які створювала нам перед і під час визвольних змагань наша мачошина доля.

У. С. С. мали велику перевагу над іншими формаціями. Ту перевагу давала ідейність наших стрільців, а в зв’язку з тим амбіція. Приналежність до У. С. С. сповнювала грудь кожного українця гордістю. Жовто-блакитна відзнака на боці шапки-мазепинки була Для нього знаком якоїсь вищости над тими, хто її не мав.

Думки про виріжнення у звіті частин У. С. С. були мрією і приємністю не лиш їх командантів і старшинства, але в рівній мірі хвилювали нездарного обозника і закопченого кашоваря. Щоби осягнути, напр., у вишколі чи на фронті у стрілецтва якусь трудну річ, вистарчило натякнути на їхню національність та добру славу Легіону, а хлопці землю з-під себе дерли, щоби не посоромитися перед іншими формаціями.

Кінець «тюрми народів»

Революційні настрої, що охопили Україну й Росію, просякали наглядно через лінію фронту і переносили до нас подих тих дивних подій, що мали розвалити дві могучі імперії: механічний зліпок та тюрму народів. Душу українця по австрійському боці біжучі події сповнювали якимись дивними прочуттями, надіями. За час зимового безділля з’явилися з «ворожого боку» (проти нас стояли, як я згадав, українські відділи) емісарі, які мали на рукавах жовто-блакитні перепаски, щоби вести якісь переговори чи, радше, балачки, що в них живо воскресали мрії, придавлені вантажем історії впродовж трьох сотень років.

Назагал по обох боках панувало переконання, що з розвалом Росії австрійські війська увійдуть в Україну і за допомогою У. С. С. Австрія захоче створити буферну Українську Державу або навіть зовсім незаможну, що з неї матиме всі можливі користи та сусідські догідности. Ось тепер врешті Легіон У. С. С. сповнить місію, яку йому призначувала у своїх плануваннях Австрія, думалося мені.

Короткий час мого командування У. С. С. був тим цікавий, що часто доводилося стрічатися з Вітовським, тоді моєю правою рукою. Знаючи, що не побуду довго на свому теперішньому становищі, я старався підготовити його до самостійного ведення Легіону. Під час таких «лекцій» ми заводили довгі балачки, що вибігали далеко поза межі, дозволені нашими одностроями. Вітовський, вдача палка, ідейно фанатична, змальовував міцними словами міражі з недалекого прийдешнього, барвисто, переконливо, поетично. В його голосі бренів тоді шляхетний патос людини, що слово кожне нагріває дочервона в горнилі свого серця і оформлює його в майстерні глибокого знання. І якийсь час потім мене дійсно звільнили з обов’язків команданта У. С. С.

З-над Збруча я поїхав просто до Кам’янця-Подільського. Тут визначили мені докладніше мої обов’язки — я мав усувати всякі можливі непорозуміння, що могли би повставати між місцевим населенням і австрійськими військами, які вже почали воєнну акцію проти червоної армії.

Тризуб чи двоголовий орел?

...Йшов я отак людними вулицями Києва і дивився широко створеними очима на факти, яких розуміння і вияснення їх причин було мені не під силу. Одне я відчував і розумів з’ясовано, окреслено: нинішня форма правління побудована на хибних основах, і розвалить її сила нефальшованого ідеалізму та геройства. Не зналося тоді, що й силу нефальшованого ідеалізму на довгі літа звалить саме ця двоголова царська гидра, лише перемазана тим разом на червоний колір.

Назустріч листопадовим дням

Щоби бути справедливим, годі поминути мовчанкою той стан посеред мас, що його спричинила рахітична і безвільна Центральна Рада. Безлад, що зчинився по краю внаслідок безголов’я в самому уряді, настільки відомий, що не потребую його описувати. Центральній Раді не доставало двох річей: розуміння висоти своїх завдань і армії. При більших зусиллях можна було обидві речі осягнути. Коли б їх осягнено, не було би всіх переворотів і не було би на Україні большевизму.

І по настроях у війську, й інформаціях, що приходили з краю, знати було, що Австрії кінець. Побіда Антанти стала безсумнівна. В армії почало ферментувати. Австрійські військові частини, що їх командування висилало на італійський фронт, відмовляли послуху. Революційна атмосфера на Україні та зручна большевицька агітація робили своє. Маніфест Карла викликав посеред старшинського корпусу ріжні настрої. В одних на обличчі малювалося пригноблення й смуток, другі раділи, вже не закриваючи своїх почувань. Старшини-поляки заєдно збиралися у гуртки та оживлено радили над тим, як би то якнайшвидше перейти на службу своїй новій батьківщині.

За Україну, за її волю...

Івано-Франківськ робив дивне вражіння. Донедавна тиха провінціяльна містина стала осідком Уряду Держави, що оце будувалася серед кривавих змагань. Місто прибрало чисто український характер. Вулицями скрізь бачилося вояцтво. Цивілі діловито кудись спішили. Знати було нервозність та гарячковість праці над творенням нової Держави.

Неупорядкування відносин, нерозмежування Компетенцій накладали на Вітовського як міністра війни безліч ріжнородних обов’язків, між іншими таких, що до уряду міністра війни зовсім не належали. Відкіля він черпає стільки енергії? — задивувало мене. Нині, згадуючи Вітовського, я добре свідомий того, що він був з тих, що то про них говориться ad maiora nati sunt. Коли б не злощасна доля, що постигла наші визвольні зусилля, та передучасна смерть Вітовського, його прізвище стало би поруч прізвищ наших найвидатніших світочів.

І що далі? І що далі?!

‎Офензива, що її започаткував наступ на Чортків, була хіба безприкладна в історії новітніх боїв. Армія без набоїв перейшла в наступ і довгі тижні гнала перед собою чисельнішого та стократь краще озброєного ворога. Треба було бачити на власні очі одчайдушність наших стрільців і старшин під Бучачем, Струсовом, Бережанами, щоб пізнати, який прекрасний боєвий елемент представляє собою українець, галичанин. Чудес відваги й холоднокровности доконувала перш усього наша артилерія. Бувало, вона перед розстрільною піхоти йшла в бій та рішала його в нашу користь. Такою артилерією ледви чи могла почванитися котра-небудь армія.

У ваші руки, генерале, передаю УГА

Придніпрянська Армія з тяжкою бідою вдержувала останній клаптик землі довкруги Кам’янця-Подільського. Я числився з тим, що заки Гал. Армія перейде Збруч, то й ту територію можуть захопити большевики, й ми стрінемося з ними вже віч-на-віч. Тому я дав свою згоду, щоби до большевиків у приватному характері поїхав сот. Цьокан, визондував усі їхні настрої та провідав, як вони поставляться до нас, коли перейдемо Збруч.

...Прочуття говорять іноді більше правди, як наибистроумніші заключения. З цілої УГА найгірше вийшов наш І Корпус, який замісць відпочинку мусів іти в огонь на підмогу Армії УНР. Він простінько з-над Збруча пішов на підтримку «Запоріжців» і С. С-ів.

За серце України

Про трагедію, що стрінула тоді нашу армію, можна, мою думку, сказати менше чи більше слів, але вони ніколи не віддадуть ні в сотій часті того, що уявляла собою дійсність. Бо чотирокутник смерти вмістив у собі стільки трагедій, скільки було у ньому людей ідейних, готових до найбільших посвят для своєї безталанної Батьківщини. А таких було стільки, скільки вмістив у собі чотирокутник смерти. А їх найбільшою трагедією була та, власне, свідомість, що їхня смерть не причиниться до висвободження Батьківщини, лиш навпаки, їх труп отворять до неї вільний доступ ворожій галичі, що обсіл її зо всіх боків.

Кошмарі

Чимало сучасна кінематографія дала монументальних фільмів, що глибоко зворушують глядача мистецьким оформленням ріжних життєвих проблем. Проте видається мені, що коли би те наше «військо» зняв тоді на фільмову ленту, людство мало би фільму, якій найгеніяльніший режисер не зміг би дорівняти своїм твором. Вид довгої валки возів, переповнених примарними постатями, неприродно покорченими то з болю, то з недостачі місця, під сірим сніжним небом вдаряв на всі струни людської душі зі силою, якій не дорівнає вимовність та зворушливість ніякого грандіозного мистецького твору.

Рішаючись на такий важливий крок, як передвступні переговори з ворогом, я кермувався такими міркуваннями. Армія уявляє собою рухомий шпиталь з малим відсотком малобоєздатних сил, що тануть до того з кождим днем. Ворог може «накрити» нас масою своєї армії дуже легко. Позад нас польська армія, що стояла на мостових причілках над Збручем в районі: Полонна — Проскурів — Кам’янець-Подільський, у русі на наше запілля, всупереч забороні Антанти та договорам з Петлюрою. Перед нами альтернатива: або віддатися в руки поляків, або денікінців. Зрозуміла річ, що ми, галичани, куди воліли в цій крайності вибрати денікінців.

Мене глибоко діткнула кривда, якої я зазнав зовсім незаслужено. Поминаю вже ту обставину; що згідно з моєю умовою з Петрушевичем я до тої пори був дійсним і найвижчим командантом армії та міг робити з нею, дбаючи про її добро, все, що накаже мені розсудок і честь. Поминаю те, що кождий свій крок від хвилини переходу через Збруч я робив у порозумінні та за згодою з моїм окружениям. Поминаю й те, що останній мій крок був актом розпуки в абсолютній неспромозі зарадити лихові інакшим способом. Але безосновне і безправне арештування мене й мого помічника у хвилині, коли з формального становища я не вчинив нічого гідного не лиш кари, але осудження, було для мене, як то кажуть, громом з ясного неба.

Коли до мене підбігли гурмою мої старшини та стрілецтво і гамірно раділи з приводу щасливого кінця розправи, я не міг відвзаємнити їх почувань. Я чув, що в мені щось заломилося. Мені здавалося, що якась зла міць знівечила в мені на все віру в істнування правди, чести й яких-небудь святощів. Думаю, що таке саме почуття мають самогубці, які відходять від життя тому, що воно відобрало їм віру у свою вартість. По відчитанні звільнюючого присуду поставили мені запит, чи маю що сказати. Я без слова махнув рукою.

Під знаком п'ятикутної зірки

Для мене договір з Денікіном був тільки хвилевою перешкодою. Я йшов на те зі свідомим розчисленням, що при першій сприятливій нагоді розірву хвилеву залежність, в яку ми попали. Ніколи я не робив отих важливих кроків сам, але завжди радився мого окружения, й тому майже всі мої почини були висловом збірної волі старшинства.

Я ніколи не намагався впливати на політичні напрямні в нашій армії. До цього я не чувся покликаним. І що більше, я завжди докладав усіх зусиль, щоби наладнати якнайтісніший контакт поміж Диктатором і армією. Мені доводилося іноді довго переконувати його, що він повинен бути близько армії, або просто благати, щоби рішився переїхати з Кам’янця до Винниці, або ж створити бодай при Нач. Команді свою відповідальну експозитуру. Але кінцевим ефектом моїх настирливих домагань і мольб були обітниці, обітниці...

Прийшли сумні, сумні Різдвяні свята. При просфорі нікому не розмикалися уста, щоби побажати ближньому «всього найкращого». Не було виглядів на «найкраще». Кождий прочував, що йдуть важкі, непевні дні для цілої нації й кожного з нас. Кому доводилося ділитися традиційною просфорою, той їв свою частину мовчки, з очима, замряченими сльозою. Визвольні змагання, на які наш нарід ждав довгі століття, кінчилися невдачею, тифом й прочуттям неволі.

Аж до нової глави...

Чого не доконав тиф і поневірка, доконає червоний азіят руками наших запроданців, перевертнів і збаламучених хахлів, — думав я болюче. І навіщо придалися тисячі жертв з крови найкращих синів народу, їх терпіння, їх геройства, їх мученицька смерть, коли воля, для якої вони пожертвувалися, розвіялася як фата-моргана! І знову на всіх землях України розсядеться ворог і закріпостить її, накине свій режім, здавить хтозна на як довго мрії про свою державність, начинить старі тюрми дітьми нинішніх борців — доповідала зневіра, а перед очима чергувалися примарні картини боїв наших військ, без муніції, у тифі, маршів серед морозів та осінної негоди, в лихих подертих одягах, чоботях, у голоді...

Оживали захватні моменти безприкладних геройств нашого вояцтва, що у найгірших умовинах уміло викресали зі знеможених, вихудлих тіл стільки енергії, сили, вогню, що побіджували вдесятеро сильнішого ворога... Невже це мало би безслідно пропасти?

Не дивота, що коли наші кроки задудніли на мості через Збруч, ми стишили наші голоси до шепоту, начеб входили у святиню. Нас огорнули молитовні настрої. На другому березі всі ми як один мовчки поскидали шапки. Хотілося змовити якусь забуту, ще в дитинстві мовлену молитву перед рівнинним галицьким обрієм, що майорів у замазаній імлою далечі.

Призабулися на хвилину всі перебуті терпіння, агічний фінал наших визвольних змагань, безнадійне завтра. Душею сколихнула глубока, тиха радість. В очах станули сльози. І стояли ми так мовчки довго-довго, аж поки хтось не кликнув на коней: «Вйо, гніді». Рушили вози. Надягнувши шапки, ми пішли дальше. Певна річ, що нині соромлюся того тодішнього зворушення. Це ж доказ на те, як глубоко в душу сягнули наслідки вікової неволі. Але чи ми тому винуваті?

Джерела

• Генерал Мирон Тарнавський. Спогади. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2018. — 160 с. — ISBN 9789666684410