Ходаківська Тетяна Миколаївна

Тетяна Миколаївна Ходаківська (нар. 22 жовтня 1980, Київ, Україна) — українська режисерка, режисерка монтажу та сценаристка, працює в кіно з 2007 року. Членкиня Європейської кіноакадемії, Української кіноакадемії та Української гільдії режисерів, лауреатка кінопремії «Золота дзиґа».

Тетяна Ходаківська

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Анзор Ерокмаішвілі – керівник грузинського хору багатоголосся. У хорі Анзора найстарішому співакові 93 роки. А сам Анзор, коли ми з ним домовлялися про участь у фільмі, сказав: «Але ж вам потрібні старі люди, мабуть, я не підійду?» При чому, він не жартував. Взагалі, ця лінія з Анзором і співом – дуже важлива: звук, запах, дотик відіграють важливу роль y фільмі. Це те, що ми часто пропускаємо повз, не помічаємо. — Про героїв фільму «Манливий, солодкий, без меж або Пісні в танці про смерть»

В Грузії символом стала гра — лело, коли два села збираються раз на рік і б’ються, в прямому сенсі, за м’яч. Це відбувається 4-5 годин і потім те село, яке перемагає бере цей м’яч і приносить на могилу останнього, хто в них в селі помер. Ніхто не пам’ятає звідки в них пішла ця традиція і чому саме на могилу, ця гра існує вже багато століть. І нам здалося, що це є відображенням життя. Ми в житті так само боремося за оцей м’яч, не розуміючи та не пам’ятаючи, чому ми за нього боремося, щоб потім принести його собі на могилу. — Про знімання фільму «Манливий, солодкий, без меж або Пісні в танці про смерть»

В одному з інтерв’ю нам Енріка Антоніоні, дружина Мікеланджело Антоніоні, сказала, що у юності для неї життя було як танець. От саме цей ритм ми шукали, цілісність структури, але і свободу рухів у ній. — Про знімання фільму «Манливий, солодкий, без меж або Пісні в танці про смерть»

Лора Ґуерра і світ Тоніно навколо неї – це остання можливість доторкнутися до цієї теми разом із поколінням Антоніоні та Фелліні, їх друзів, з якими ще є можливість поговорити, посміятись, пошукати відповіді там, де ніяких відповідей не існує навіть... В одній із розмов Тоніно Ґуерри і Мікеланджело Антоніоні на цю тему, Тоніно ділився страхом смерти, а Антоніоні, запитав: «А що, коли смерть – це лише велика подорож?» — Про героїв фільму «Манливий, солодкий, без меж або Пісні в танці про смерть»

Мене має щось зачепити і це часто якийсь виклик: або дуже складна історія, складна тема, або складні терміни, потрібно щось зробити за дуже короткий час. Це завжди: «А чи можу я це?». Інший важливий момент для мене — це з ким. Це має бути конект з режисером або режисеркою та спільне світобачення і розуміння, для чого ми робимо цей фільм. В основному, це важливі для мене теми. Важливі в соціальному, або філософському плані. Ми хотіли б цей світ бачити кращим і таким чином, проєкти які я обираю — це моя спроба зробити світ трішки кращим. — Про вибір проєктів

Мені взагалі цікаво поєднання жанрів і поєднання інструментів. Я розуміла, що це документальний фільм не в класичному розумінні, коли є герой-конфлікт-розповідь. Мені було цікаво побудувати іншу історію через багато героїв і розповідей. [...] Пошук кіномови був записаний у нас маркером на стіні в Пронто фільм — «Кіно. Це недосказаність. Паузи».

Ми завжди у монтажі шукаємо патерни, щоб емоційно та інтелектуально залучити глядача, поєднуючи один кадр з іншим. Інколи ці засоби глядач бачить, інколи підсвідомо відчуває. Навіть в класичній розповіді ми робимо це, але цікаво, що от в Америці зараз починають більше говорити про відхід від «засилля герой-історія-конфлікт» в документальному кіно, що це не єдиний спосіб побудувати фільм.

Ми надихалися поезією: її ритмом, як у поезії викладаються думки. Ми надихалися висловами, наприклад висловом Тоніно Гуерра: «Краса в недомовленості». Ми надихалися враженнями, такими, як спалах у житті, і далі ми думали, як це можна передати: у зйомках чи в монтажі. Це були більше напрямки, аніж референси. — Про знімання фільму «Манливий, солодкий, без меж або Пісні в танці про смерть»

Ми, насправді, навіть не віримо в те, що помремо. Нам здається, що всі навколо нас помруть, але от саме мені якось вдасться уникнути цього. Адже, якби ми пам’ятали про смерть, багато проблем не здавалися б такими реальними: абсурдно страждати через те, що в тебе немає велосипеда, якщо завтра ти можеш померти, впавши з цього велосипеда. Хіба ні? І при тому, що смерть – це те, що поєднує нас усіх, ми продовжуємо робити вигляд, що її не існує. Як дитина, яка пісяє, закривши очі, думаючи, що так її ніхто не бачить...

Пам’ятаю одне інтерв’ю з Дзонгсаром Кх’єнце, яке, на жаль, не увійшло у фільм. Він говорив: «Cмерть — невигідна для бізнесу», бо якщо люди розумітимуть, що вони помруть, купувати та накопичувати може бути не так вже й необхідно. Не вигідно, щоб люди задумались, що життя конечне. І це всіма силами приховується.

Просто коли пандемія, ти починаєш відчувати життя і, можливо, гостріше відчувати життя, насолоджуватися життям, бо є хвороба. Ми хотіли досягти цього ж без хвороби, без страждань. Ми хотіли, щоби хтось міг подивитися цей фільм, і також почав насолоджуватися життям, без того, щоби навколо всі помирали. — Про знімання фільму «Манливий, солодкий, без меж або Пісні в танці про смерть»

Смерть – це така тема, що чим більше пластів і колаборацій, тим цікавіше. І це ніколи не мало бути висловлювання з мого боку на тему «Що я думаю про смерть». Ми бачили, що ми доповнюємо одне одного і, також, це такий челендж, у хорошому сенсі цього слова, що нам цікаво це робити разом. — Про співпрацю з Олександром Стеколенком

Те, що шукали ми, можна було назвати інтерактивною структурою, де глядач є співавтором. Це був наш експеримент, передати відчуття — ось ви йдете по вулиці, наприклад в Нью-Йорку, чи в Києві, і навколо вас є 360 градусів і ви самі повертаєте голову в ту, чи в іншу сторону, і з цього складається історія. Тому нам хотілося запропонувати ось це полотно, а глядач, вже відповідно до його вражень, відповідно до його досвіду в житті, з чим він стикався, відповідно до того, що ця людина читала, вже повертає голову вправо чи ліво, помічає один пласт чи інший, і складає свою історію. З цієї точки зору — це кожен раз нова історія для кожного. І це те, що мені найцікавіше в документальному кіно, і в кіно та мистецтві в цілому — колаборація з глядачем.

У мене є інтерв’ю з дуже колоритним дідом на Майдані за часів революції і він каже: «Як можна боятися смерти? Ми ж не боїмося, коли лягаємо спати, – ми ж так само не знаємо, що з нами станеться вночі».

Я була в індійському шпиталі й не бачила в очах людей, що лежали в коридорах, страху. Для них це просто перехід від одного життя до иншого: якщо ти вже хворий, у тебе хворе тіло, то чому б не померти і не змінити його на нове та здорове? Звичайно, на Заході ставлення відмінне...

Я думаю, що тут річ у довірі, і це також до минулого запитання, як ми це все вирішували на майданчику. Я не пам’ятаю конфліктів, бо які можуть бути конфлікти, коли питання життя і смерті? — Про знімання фільму «Манливий, солодкий, без меж або Пісні в танці про смерть»

Якщо раніше ми це бачили, тому що ми жили з батьками в будинках, батьки помирали, діти це бачили, внуки це бачили, смерть була у нас перед очима, то зараз батьки часто помирають окремо від дітей, ми не бачимо цього моменту смерті. Онуків часто не пускають навіть на похорони, щоб не було травми, наприклад. Смерть, її реальність, віддаляється від нас. І мені хотілося через цей фільм наблизитись до переживання досвіду, що смерть — це частина життя. Це не було якесь бажання налякати всіх, досить навпаки — це бажання жити.