Хоролець Лариса Іванівна

Лариса Іванівна Хоролець (25 серпня 1948, Київ — 12 квітня 2022) — радянська та українська акторка театру і кіно, драматург, політик. Народна артистка УРСР (1988), перший Міністр культури України.

Хоролець Лариса Іванівна

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

«Моє життя набуло шаленого темпу. Ні вихідних, ні повноцінних відпусток. А коли вдалося вирватись на кілька днів на фестиваль до Криму – аж тут ГКЧП. Робота поглинала мене всю. Я більше не могла грати в театрі. Хіба що раз на рік у одній виставі. Те, що я єдина жінка в уряді, не впливало на ставлення до мене. Хоча жінка при владі, як на мене, порушує якісь номенклатурні напрацювання, якісь мафіозні зв’язки. Вона приходить у владу з новим, свіжим поглядом і нестандартними рішеннями. На відміну від чоловіків з їх самозакоханістю і егоцентризмом, жінки налаштовані більше віддавати, ніж брати. Ось і в мене робота забирала майже весь час, і від цього страждала моя родина. Але до цього треба бути готовою, бо жінка при владі жертвує багатьма речами. За два неповні роки, що Лариса Хоролець була міністром, Верховна Рада ухвалила основи законодавства з питань культури, закони про музеї, бібліотечну справу, захист історичних пам’яток. Тоді ж було збільшено заробітну платню працівникам культури, розроблено проект пільгового оподаткування творчих людей». — про своє міністерське життя в інтерв'ю газеті "Вечірній Київ" “Український дім” Лариси Хоролець (5 березня 2009 року)

«Найбільше мені нарікали на те, що залишила старі кадри. Хоча насправді мені всіляко заважали створити свою команду. А відданих справі фахівців звільняти не хотіла. До того ж ніколи не стверджувала, що з мене почнеться нова ера». — про критику своєї діяльності в інтерв'ю газеті "Вечірній Київ" “Український дім” Лариси Хоролець (5 березня 2009 року)

«Звільнили мене грамотно – прийнявши відставку всього уряду. –Я боролася за міністерський пост. Але не за владу як таку, а за свої права, позиції, програму...» — про звільнення з міністерської посади в інтерв'ю газеті "Вечірній Київ" “Український дім” Лариси Хоролець (5 березня 2009 року)

«Як творча людина, я із задоволенням замкнулася б і почала писати, скажімо, мемуари, але за щось треба було жити і годувати родину. До театру – не те щоб не хотіла повертатися… Запропоновані ролі вже були не ті. Тож працювала за угодою. А підробіток на радіо та телебаченні копійчаний… У нас узагалі інтелігенція не затребувана, нікому не потрібна. Вона соціально скривджена. І в нас не сприймають інтелігентних людей... А жінка при владі має бути мускулинного типу. До речі, мені завжди радили для солідності набрати ваги, зробити височезну зачіску і демонструвати нахабство, щоб боялися. Бо, мовляв, якщо намагатимешся дістатися сірої речовини людини, то на тебе ніхто не зважатиме». — про творче життя після владних коридорів у інтерв'ю газеті "Вечірній Київ" “Український дім” Лариси Хоролець (5 березня 2009 року)

«...поїхала з Києва на більш як чотири роки. – Але все, що я за цей час зробила, – а це і встановлення меморіальної дошки Олександру Довженку в Берліні, організація Днів культури України в Німеччині та Днів німецької культури в Україні, заснування кафедри україністики в німецьких університетах, розробка концепції Українського культурного центру в Берліні, – не справило враження на тепер уже екс-міністрів Анатолія Зленка та Костянтина Грищенка. Я прагнула працювати в системі МЗС надалі, і вакансія була, а проте мені відмовили, оскільки була не «своя», не з кола дипломатів. Повернулася до Києва і – жахнулася від цін. Як тут вижити? Розумієте, у Берліні ми не жирували. Якихось грошей накопичити мені не вдалося. І взагалі, за все своє життя я не надбала ні приватної галереї, ні нерухомості. Одне слово, нічого, щоб відкрити власну справу. Хоча дуже хотіла. Зверталася до вищих посадовців, до міської влади. Але ніхто не допоміг. Рік тому зустріла Ніну Карпачову, яка всі ці роки морально підтримувала мене. Вона й запропонувала роботу радником Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Я знайшла себе тут – допомагати іншим захищати свої права». — про роботу радником з гуманітарних питань посольства України в Німеччині та наступне життя в Україні в інтерв'ю газеті "Вечірній Київ" “Український дім” Лариси Хоролець (5 березня 2009 року)

«Ідея виникла ще тоді, коли пішла з міністерства. Показати, скільки несправедливості може витримати людина і не зламатися, не розгубитися, а ще й перетворити свій біль, своє приниження на життєдайну силу. І мені самій хотілося б зіграти у цій п’єсі. А ще є задум, як – не лише погруддям чи пам’ятною дошкою – увічнити спадок видатних українців. Таких, як Олесь Гончар, Микола Руденко. Моє життя чимось нагадує Оленчине з «Голубих оленів» Олексія Коломійця. Це була моя перша роль у театрі Франка. Я ще запам’ятала, як після вистави на сцену вийшов хлопець, простягнув мені чорнобривці й сказав: «Це – квіти мого народу». А з них летять грудочки землі, бо росли ті квіти на клумбі перед театром. Тоді я і зрозуміла, що моя робота потрібна… Хотілося, щоб і нині до влади приходили справжні професіонали, роботу яких цінував би народ». — про свою нову п’єсу в інтерв'ю газеті "Вечірній Київ" “Український дім” Лариси Хоролець (5 березня 2009 року)