Гончар Олесь Терентійович

Олесь Терентійович Гончар (1918 — 1995) — український письменник.

Олесь Гончар

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Буває ж іноді, як з одного почутого слова несподівано виникне ціле гроно образів, формується задум... Так, скажімо, було з тропкою, словом, що його довелося випадково почути десь у степах. Іншим разом у колі білоруських друзів сподобалось слово «розвітання», відчулося, що в нашій мові слова саме з таким відтінком нема і що було б добре ввести його в наш мовний ужиток.

Дивує, з якою настирністю івани піклуються про поширення російської раси (про масові зґвалтування радянськими солдатами жінок та дівчат у Будапешті; запис у щоденнику 29 березня 1945

Донбас — це ракова пухлина, то відріжте його, киньте в пельку імперії, хай подавиться! Бо метастази задушать всю Україну! Що дає Донбас нашій духовності, нашій культурі? Ковбасний регіон і ковбасна психологія! Єдину українську школу - й ту зацькували... Ні, хай нас буде менше на кілька мільйонів, але це буде нація. Ми здатні будемо відродитись, увійти в європейську цивілізовану сім`ю... А так ніколи ладу не буде. Буде розбій і вічний шантаж.

Класична українська література, починаючи від Шевченка чи навіть ще й від Котляревського, показала нам приклад того, як треба ставитися до народної мови, цього ясного і справді цілющого для художника джерела. Гоголь, захоплено відкриваючи красу фольклору, колись висловив думку, що саме народні пісні, може, навіть більше, ніж праці історично-документальні, виповідають нам справжню, не поверхневу історію народу, розвиток його моралі, психології, глибинні процеси духовного життя. Це ж можна сказати й про творчість народу в царині мови, у довготривалій розбудові тієї найскладнішої сфери, яка, мовби володіючи безліччю живих нервових закінчень, не перестає дивувати нас своєю чутливістю, незрівнянною здатністю вловлювати весь гомін світу — і потужні туркоти епохальних подій, і ледь чутний шепіт інтимного, найближчу хвилю життя і його найдальші зоряні шуми.

Коли йдеться про майстерність письменника, про його професійну підготовленість до нелегкої й відповідальної творчої праці, коли хочемо визначити справжність таланту, що йде в літературу, то неодмінною ознакою тут буде, мабуть, саме це: вміння молодого митця вслухатися в мову народу, всією душею сприймати й відчувати слово народне, його інтонаційні відтінки, всю його багатобарвність, розмаїття, красу, часом глибоко приховану. Бо ж у тім-то й місія майстра, щоб цю красу видобути, викресати зі слова, навіть найбуденнішого, створивши йому відповідне суспільство, надавши слову таке місце у творі, де б воно само оновилося, набуло свіжості, сяйнуло, розквітло!..

Не було випадку, щоб видатний твір літератури був написаний сірою мовою, щоб вдавалось його вибудувати словами зужитими, знебарвленими до пересічності, до нудної стертості п’ятака. Енергія слова з енергії душі, тільки так. Убога стилістика найчастіше є породження убогої думки. Ставитись до мови творчо, сміливо, але й з безмежною відповідальністю — це чудово вміла робити наша класична література. Досвід її вчить, що найвища майстерність художника слова — у його вірності життєвій правді, яка вбирає в себе, зокрема, й правду народної мови, засвідчену в найрізноманітніших виявах,— і в пісенному ліризмі, і в гуморі, і в згустках афористично місткої народної мислі.

Не система винна, що у нас багато кретинів. І хто певен, що при іншій системі їх було б менше?

Правду ви мені все одно не дасте написати, а неправду — не хочу! — на прохання влади написати роман про УПА «так, як треба»

	Мова народу для письменника — це як повітря для життя, це все його найдорожче і найсвятіше. Мова — душа кожної національної культури, джерело й запорука її розвитку, про це слід кожному і завжди пам'ятати. …Свого часу всупереч виступам письменників-депутатів Рильського, Бажана та інших, нам був нав'язаний псевдодемократичний хрущовський закон (вердикт?) про необов'язковість вивчення української мови в школі, хоча в жодній цивілізованій країні не може питання постати так, що рідну мову можна вивчати, а можна й ні.
	— вступне слово на ІХ з'їзді письменників України, 5 червня 1986

Мені можуть закинути, що література не повинна бути моралізаторською, виступати в ролі класної дами, але ж і не має вона пропагувати аморальність, нецензурщину, брутальний жаргон, принизливий для людини. На фронтах ми чули всякого, але, скажімо, пригадую, як подільські селяни зі своєю вродженою делікатністю не приймали поширеного всюди лихослів'я, з відразою ставилися до нього, виявляючи цим свою справжню культуру душі, вроджену чистоту і вірність своїм залишеним вдома сім'ям.

Письменник усе має чути, вбирати, акумулювати в собі, щоб, вивіривши непохибною художньою мірою, випробувавши матеріал де знанням, а де інтуїтивно, доторкнутись до цього слова, відчути можливості, які воно таїть, і вже своєю працею зуміти надати йому нового блиску, відшліфувати, як діамант, і в такому вигляді повернути народові, долучити до скарбів його діючої літературної мови.

Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе.

Завжди знайдеться ескімос, котрий дасть вказівку жителям тропіків, як їм поводитись під час спеки.

Про Гончара

	Усім відомо, з якою увагою ставився Олесь Терентійович до мови, він по кілька разів переписував свої твори і, мабуть, знав напам'ять кожне своє речення. Він не любив чужих привнесень до свого тексту і навіть з одного слова міг здогадатися про редакторське виправлення. Одного разу він попросив мене послухати два варіанти складнопідрядного речення і сказати, який з них кращий. На мою думку, кращим був другий варіант, і я про це сказав. І тут Олесь Терентійович ніби осяявся ізсередини, розговорився, що траплялося з ним рідко. Це був своєрідний роздум про оригінальність і неповторність стилю письменника, який можна порівняти тільки з музикальною гармонійністю, де кожен звук і тон мають своє призначення і, порушивши щось одне, можна зруйнувати всю цілісність.
	— Олесь Лупій, український письменник

	…Олесь Гончар належав до тих сумлінних і вимогливих до себе авторів, які мали виняткову здатність критично поглянути на зроблене. Він ще і ще раз сам повертався до вже написаного (і багато разів виданого), щоб ще раз перевірити, наскільки повно і точно слово передає думку. Він (як і Л. Толстой) сам постійно правив свої твори, вносив зміни, стилістично шліфував тексти. Найкращим редактором його творів він був сам. Це єдиний випадок за всю мою багаторічну редакторську діяльність.
	— Галина Рогач, багаторічний редактор у видавництвах «Освіта» та «Веселка»

	Олесь Гончар, як Дніпро, як степ, як наше Придніпров'я, є той архетип, та знакова особистість і той бренд, ім'я якого носить і вулиця, і Ваш університет, і багато різних закладів у Дніпропетровську. Хочу сказати, що сучасні письменники потерпають від малотем'я, постійно знаходяться у пошуках теми. Олесь Гончар не шукав тему — війна сама нахабно увійшла в його життя і творчість. Завдяки своєму таланту він зміг правдиво показати війну. Ремарк, Барбюс, Гончар — ці люди стоять на одному щаблі. Ми повинні пишатися Олесем Гончаром.
	— Леся Степовичка, українська письменниця

	О. Гончар – мудрець. Він за строєм душі філософ. Йому б не письменником бути, або й ним, але не зараз. Думайте про високе! «Бережіть собори ваших душ» – це крик у пустелі. Філософи завжди були пустельниками.
	— Григір Тютюнник

Див. також

• Собор (роман)
• За мить щастя