Цибух Ірина Володимирівна

Ірина Володимирівна Цибух (1 червня 1998, Львів, Україна — 29 травня 2024, Харківська область, Україна) — українська громадська діячка, журналістка, менеджерка департаменту Дирекції регіонального мовлення Національної суспільної телерадіокомпанії України, парамедикиня медичного батальйону «Госпітальєри».

Ірина Цибух

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Бажання довести справу до кінця: поки справедливість не взяла гору і росіяни не покарані за вбивства та руйнування, відчуття спокою не повернеться. Дух або сила волі — наче м’яз: одного дня настає момент, коли ти все це робиш вже автоматично й опції здатись не існує. — Про те, що не дає впасти духом

Війську бракує людей, несправедлива самотність трохи вбиває, бо всі на словах дуже підтримують, усі на словах дуже залучені, дуже дякують, усміхаються, кажуть, що ми герої, а насправді в окопах бракує людей, війську бракує людей. Не треба дякувати, військові — це не якісь інші люди. Зима — це не проблема військових, чергування — це не проблема військових, війна — це не війна військових. Це війна всіх українців, і всі українці повинні бути на фронті. Коли ти аналізуєш цю несправедливу самотність, ці смерті багато в чому невиправдані, бо суспільство їх, може, зовсім не вартує.

Джерело моїх сил — побратими в екіпажі, вони стали мені опорою і стіною підтримки. З іншого боку, дуже хочеться залишатись для них достойною людиною і мати їхню повагу. Безумовно, надихає зміст нашої роботи: порятунок життя, навіть коли він стає рутиною, не забирає усвідомленості, наскільки важливу справу ми робимо. І останнє, найбільш важливе, — честь полеглих друзів. Боюся їх підвести, хочу, щоб вони пишалися мною та нашою роботою на передовій.

За цю зиму й осінь я вже остаточно попрощалася з ідеєю життя після перемоги, з тим, що воно нормалізується і буде таким, як завжди. Я не дуже вірю в перемогу, в якусь її таку романтичну частину, в Україну без війни, в Україну, в якій є мир, кордони 91-го року. Я думаю, що ми залишимось у війні дуже надовго, плюс-мінус за десять років у нас почнеться друга військова компанія таких самих чи гірших масштабів. До неї треба дожити й готуватися.

Мені було сімнадцять. Я носила чеку від гранати на шиї на знак палкої закоханості в українського бійця, який мені її подарував. І з того часу мої побратими почали піджартовувати про це й дали мені позивний «Чека». — Про позивний «Чека»

Мій екіпаж не працює на рубежах, де достатньо медиків, які б забезпечили якісну евакуацію. Ми не працюємо з підрозділами, які нас використовували би для небезпечних завдань, поки штатні медики сидять на КСП. Ми завжди працюємо для тих, кому насправді потрібні в цей конкретний період часу. Інший принцип нашого екіпажу — бути найсучаснішою й найбільш професійною евакуацією першої ланки. Ми намагаємося диктувати тренд на теплий і обладнаний «евак» з окопу до медичного еваку. Ми — не таксі й не холодна гробовозка, ми — це пікап, переобладнаний до рівня повноцінного реанімобіля.

На війні найстрашніші дві речі. Незворотність смертей, коли приходить усвідомлення, що ти не Бог і не здатен вплинути на ситуацію, як би ти не хотів, і боєць помирає від поранень. Ти вже нічого не можеш зробити, історія його життя закінчується. Але не закінчується історія життя його рідних, і починається дуже тяжкий процес смутку людини. Я це дуже тяжко переживаю, тому що мій рідний дядечко і мої дуже близькі друзі на війні, і я щоразу дуже емпатично проживаю кожну смерть, бо так само боюся втратити своїх близьких. А друга річ — це самотність. Це несправедлива самотність, напевно, її варто назвати так, тому що те виснаження, до якого доходять бійці — а вони інколи доходять до стану галюцинацій, дуже серйозних порушень сну, до складного емоційного становища — тому що хтось вирішив залишитися в Києві й пити собі каву. А цей хтось міг би бути змінним для цього бійця, який виснажується вдвічі більше за них обох.

Наші цінності перестали бути чимось словотвірним або символічним. Коли ми вимиваємо машину від крові пораненого, у мене відчуття, наче я можу потримати в руках свободу. Наша незалежність не безцінна, кожен, хто боронить нашу країну, розуміє її ціну. Найважливіші зміни настануть після перемоги, лише тоді ми зрозуміємо, чи дійсно такі життєствердні зрушення впливають на кожного чи лише на учасників подій.

Перед початком війни нам вдалося зняти фільм про дітей у віддалених селах Луганщини та Донеччини, аби показати, наскільки в них неінклюзивний простір. Цей фільм я презентувала 22 і 23 лютого, 24 лютого мала показати його у Сіверськодонецьку і 25 лютого — в кінотеатрі «Жовтень» у Києві. Вважала, що це такий тріумф, певною мірою пік моєї кар’єри, де я змогла не просто створити контент і висловити запит… У кінотеатр «Жовтень» мало прийти багато впливових людей, які відповідальні за роботу з дітьми, за їхні можливості у віддалених куточках нашої країни. Хотіла розпочати дискусію про те, що наші діти у глибоких селах потребують нашої уваги. Але 24 лютого увага всієї країни змістилася на більш термінові речі.

Поза роботою працювала на освітніх проєктах, де ми розвивали критичне мислення та медіаграмотність у дітей у школах. Це були круті проєкти, де ми могли привозити цілі медіастудії та влаштовувати шкільні редколегії, шкільні гуртки на медійну тематику. Відповідно, в школах опинялася повноцінна студія з риром (просвітний матовий екран, на який проєктується заздалегідь відзняте фонове зображення), світлом, монтажним комп’ютером, яка дозволяла їм створювати контент. Нашим принципом було давати контент українською мовою, з перевіреними фактами, а обирали тему й наповнювали її уже самі діти.

Раніше я казала, що моє життя ніяк не змінилося з війною: я завжди прагнула розпаду Росії, реформи судової системи в країні тощо, але це стосується моєї громадянської позиції. Там змін дійсно мало, бо Революція гідності безповоротно вплинула на мене. Проте велика війна змінила мене: перед війною я купила квартиру в Києві, далі у планах була машина, потім ще щось зі списку успішного успіху, але зараз усі ці матеріальні речі, соціальні норми нівельовані. Це нове відчуття свободи, і це моє найбільше досягнення за війну.

Рішення — це результат вибору, а я не відчуваю, що нам залишили вибір. Піти на війну — це природно, це бажання захищати й відстоювати, коли тебе атакує зло. — Про рішення піти на війну

У моїй комфортній бульбашці, де повага і рівність — це питання поведінки та вчинків, а не гендеру, важко відчути різницю. Війна — це жахливе явище, і ніхто з нас не мав би набувати такого досвіду. Дуже поважаю жінок і чоловіків, які виконують свої задачі та беруть на себе додаткову відповідальність, бо на них тримається ЗСУ.

Хоч з часом емоційність до усього на війні зношується, до несправедливості неможливо звикнути. Коли ти знаєш людину, яку евакуйовуєш, його історію, знаєш про його дітей або маму, а потім бачиш його тіло, пошматоване російськими кулями чи уламками від снарядів, то твоя душа наче розрізана на частки, вона болить за цих людей. Щоразу це хтось інший, і щоразу після евакуації доводиться проживати це знову.

Хочу, щоб росіяни терпіли той біль, який доводиться терпіти нам. Хочу перемоги. Хочу знайти сили та ресурс для реалізації гідного проєкту пам'яті полеглих бійців.

Що мене мотивує і звідки я знаходжу ресурс? Мабуть, раніше я могла б відповісти на це питання якимись конкретними прикладами, розповісти про людей, натхнення. А зараз це просто рутина. Треба працювати, бо я інакшого життя для себе не бачу. Або це про відстоювання особистої гідності, або бажання, щоб моїм загиблим побратимам не було за мене соромно. Поза тим уже немає ніяких мрійливих романтичних мотивів продовжувати.

Що це за люди? Це дуже сміливі, свідомі чоловіки, у яких з’явилася змога самостійно навчитися на курсах, різних тренінгах, за допомогою самоосвіти якісно надавати медичну допомогу. Це чоловіки, добре обізнані у зброї, здатні не тільки надавати допомогу, а й у випадку необхідності захищати наш екіпаж чи від дрона, чи від прямого контакту з ворогом. Також ми вміємо літати, добре орієнтуватися на місцевості, користуватися картами та повністю обізнані про поточну тактичну ситуацію, здатні її професійно оцінити. — Про свою команду

Я вступила в батальйон «Госпітальєри» задовго до початку повномасштабної війни, тому для мене було логічним і природним стати бойовою медикинею, бо я вже була частинкою батальйону. Хотіла просто виконувати свою роботу добре. Не дуже вірила на початку повномасштабної війни, що зможу вижити, що не буде окупований Київ, бо була складна ситуація. Те, що люди бачили по телебаченню, сильно відрізнялося від того, що насправді відбувалося на Київщині та наскільки безнадійною виглядала ситуація.

Я з початку повномасштабного вторгнення їжджу на ротації на передову в найбільш небезпечні умови, тому що ми працюємо на першій ланці. Цей орден — символ визнання нашої роботи, моєї роботи, і я розділяю цей орден зі своїми побратимами та посестрами. Отримати таку нагороду з рук Президента України — це велика подія в нашому добровольчому житті, тому що якоїсь зрозумілої для людини системи винагороди в нас немає. У нас є подяка від бійців, є класне соціальне коло, доброзичливі стосунки всередині цього кола, але якихось зрозумілих винагород у нас немає. За цей орден пораділи всі мої побратими та посестри, бо ми знаємо, що ми всі його отримали, і ще й не просто від військової частини, а з рук президента.

Я ще не думаю про життя після перемоги, бо не знаю, чи воно насправді настане. Бо ми дуже ризикуємо з евакуацією. Зараз кількість дронів у росіян дуже зросла, це досить потужний ворог. Якщо артилерія намагалася по нас прицільно вдарити, але завдяки нашій мобільності нам вдавалося втекти, поїхати іншою дорогою, то дрони прицільно б’ють і їх витрачають купу, щоби знищити одну одиницю техніки. І якщо потрібно, то вони будуть вилітати знову і знову на евакуації. Вони можуть забрати наші життя. Або ще арта, або керовані авіаційні бомби, які летіли на нас минулої ротації в наш бліндаж і розривалися в землі. Коли є купа варіантів загинути, то не дуже хочеться думати про майбутнє. Війну я справді ненавиджу, і потрібно змиритися з тим, що ця ненависть триватиме все життя.