Марчук Іван Степанович

український живописець, народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Шевченка
(Перенаправлено з Цитати Івана Марчука)

Іван Степанович Марчук (нар. 1936) — український художник.

Марчук Іван Степанович
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

ред.
  •  

Бути художником — це значить бути людиною. Вона, людина, є для того, щоб залишити слід за собою. Якщо ти справді обдарований художник, то залишаєш дуже багато. Бо життя коротке, а мистецтво вічне, кажуть[1].

  • Гидко-бридко! Ще гірше стало, ніж за радянських часів. Це радянська система, радянські порядки, і я більше ніколи не буду сюди виходити! Охорона дурнувата… Люди для них — це стадо вівців, бидло. І це ще називають незалежною Україною! (про сходження на Чернечу гору 2010 року)[2]
  • [Жінка має] не прийти, а явитися. Знаєте картину? — Яку? — Іванова «Явлення Христа народу». Так само і жінка має явитися. З неба впасти, звідкись із-під землі виринути. Тому я не шукаю жінку. У мене на це немає часу. (про пошуки жінки)[2]
  •  

Кожен хоче нового меню, щось побачити, чого ще не бачив. Ну, я дав можливість людству подивитися, полюбуватися. Тайланд не бачив, Турція не бачила снігу. У Йорданію я привіз стільки снігу, що на виставках любувалися[1].

  •  

Там де була хата, коли була родина, оце й був дім. Моє село, — то була найближча моя маленька батьківщина. Потім, коли я розширював свої горизонти, то оця земля ставала моєю батьківщиною, — не держава, а земля[1].

  •  

У хаті в мене нема картин, жодної, тому що там я відпочиваю, а майстерня — то є особливе місце. Хто не прийде сюди, каже: «Аура, яка дивовижна аура!». В хаті я рідко їм, навіть снідаю тут завжди. З 1982-го року ця майстерня в мене[1].

  •  

Чим би я не займався, яким «модерном», як-от зараз той останній погляд без меж і субабстрактний, сюрреалізм буквально, але коли десь виїжджаю на землю тиху українську — ну на кожному кавальчику бачу чудо. Ну, от що значить: люди дивляться, а художник бачить[1].

  •  

Я з дитинства дуже бунтарна людина, дуже. Я люблю понад усе свободу, волю[1].

  •  

Я хотів колись Сковородою бути, як вчився. Я кажу: «Піду з паличкою, як Сковорода, буду по світу от вчити, навчати людей добру». Слава богу, відмовили, відмовився так від того. Потім думаю: «Ага, може, поїду після училища вчитися в Ленінград на мистецтвознавця», ну, слава богу, і по цій лінії не пішов. Якась доля вела мене. Бо я кажу, хто кого веде: я долю свою чи вона мене. Та, думаю, що вона мене веде[1].

  •  

Я, як писали, «вічний мандрівник, прикутий до мольберта», ото я такий. Так все життя прожив. Я не міг відпочивати, направду, не міг. Поки ще є очі, є руки, в тілі — бачиш — малюють. Така звичка, такий режим, і тому я багато зробив. Я ж не жив, я ще не жив, я працював[1].

  •  

Я 17 чи 18 років був за бортом. Із 75-го року я вже мріяв, як з того пекла вирватися. Це було пекло. Шо я, розумієте, із-за того, що я приїхав зі Львова, це вже націоналіст. А саме страшне, що я втрутився в святая святих — в соцреалізм — і почав його руйнувати. У всій своїй творчості[1].

Про Марчука

ред.
  • Взагалі мистецтво зробило величезний крок уперед. Що там ті китайці з їхніми пензликами, японські мініатюри і весь цей Іван Марчук з його космічно-капілярною технікою, всі ті голоси його душі і «Нові експресії»? Вчорашній день. Нафталін. Сучасне мистецтво не визнає канонів. …На фіг талант, натхнення, якісь там ідеї. Головне, щоб було стьобно. (Ліна Костенко, «Записки українського самашедшого», 2010)[4]
  •  

«Рая Недашківська. Вона — не лише однокурсниця для мене, а й… сваха. Завдяки їй я познайомився з дружиною – з Тамарою ми вже 27 років разом! Так, як Тамара готує борщ та млинці, ніхто не вміє! Навіть наш знаменитий художник Іван Степанович Марчук, котрий свій борщ вважає неперевершеним, це визнає. Адже він борщ ніде не їсть — тільки власного приготування. А у нас може з'їсти три тарілки!» — про борщ художника Івана Марчука в інтерв'ю газеті «Факти» «во время премьеры спектакля «слово о полку игореве» все двери и окна в зале театра распахнулись и прямо на сцену влетела… Шаровая молния» (27 липня 2007 року)

  — Український режисер Віктор Шулаков

Примітки

ред.