Чумак Дмитро Віталійович

український важкоатлет

Чумак Дмитро Віталійович (нар. 11 липня 1990) — український важкоатлет, майстер спорту України, триразовий чемпіон Європи.

Чумак Дмитро Віталійович
Чумак, Дмитрий Витальевич.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Цитати Дмитра ЧумакаРедагувати

  •  

Був момент в моєму житті, коли довелося забути про професійний спорт. Працюючи охоронцем, я отримував 50 гривень. Я не знав, чи зможу повернутися в збірну, оскільки мене називали неперспективним спортсменом. Але після золота на чемпіонаті України, яке мені допоміг отримати мій тренер з Нацгвардії Денис Готфрід. Я зрозумів, що у мене є надійна стіна і єдина мета — найцінніша олімпійська медаль.[1]

  •  

Ніколи не вірте людям, які до вас категоричні. Ви собі приклад, лідер, чемпіон, якщо не перекладаєте відповідальність на інших.[1]

  •  

За зміну [у нічному клубі] у мене була зарплата 50 гривень. Пам’ятаю, що купував кавказькі хінкалі – кілограм коштував 19 гривень. Зараз думаю, а з чого їх робили. Тоді я про це не думав – просто хотів їсти. Якщо мав гроші, то купував чай в трикутник пакетиках. Вони були дуже смачні. Якщо не було коштів, то брав Lipton у звичайних пакетиках. Жахливий чай, але пив і такий, бо не вистачало грошей ні на що. Зараз це звучить дивно, але тоді було дуже класно, якщо міг собі дозволити купити цукор. Чай з цукром все-таки смачніший.[2]

  •  

Півтора роки спав на підлозі на надувному матраці у кімнаті тренерів, бо на базі не вистачало місць. Як сьогодні пам’ятаю, купив той матрац за 220 гривень – взяв найдешевший. Вночі я клав його на підлогу, а в день ставив за двері, щоб ми могли ходити по кімнаті.[2]

  •  

З харчуванням була така сама історію. Коли основна збірна поїла і залишалися порції, то їх давали мені. Потім я виграв чемпіонат України і після цього справи пішли на краще. Можна ще багато всього розповідати. Я відчув, як можна впасти на самий низ, відштовхнутися від дна і злетіти вгору. Можливо, саме вся ця історія не дала мені розслабитися, загартувала мене і зробила тим, ким я є зараз.[2]

  •  

Останні п’ять років я максимально успішно працюю з Михайлом Мацьохою. Це неймовірний тренер – талановитий і досвідчений. Крутішого фахівця у важкій атлетиці в Україні не має.[2]

  •  

Тому що це кваліфікаційний турнір до Олімпійських Ігор. В Москву я не їхав. Я їхав на чемпіонат Європи. Якби там не проходила кваліфікація, то я би просто пропустив ці змагання, як пропускав раніше багато інших Євро. Повірте, якби була можливість не їхати, я б так і зробив.[2]Чому поїхав на чемпіонат Європи в Москву.

  •  

Здається, минулого року мене запрошували на турнір в Росію, але я просто відмовився і все. Сказав, що мені це не цікаво. А якщо зараз не пройти відбір на Олімпійські Ігри, то будуть казати, що наші здалися. Все одно не всі зрозуміють і будуть писати про зраду.[2]

  •  

На жаль, росіяни не знають, що їхні війська стоять на території України і не розуміють, чому у нас така неприязнь до братського народу. З нашого боку десятки тисяч загиблих солдат і людей, а вони вважають, що ми просто злі і у нас громадянська війна.[2]

  •  

Сім років триває війна. Мені справді цікаво, як пересічний громадянин Росії пояснює собі, де у простих людей так званих ДНР та ЛНР беруться запаси зброї і техніки. Здавалося б елементарні речі, а там говорять: «Хохлы сошли с ума, убивают друг друга». На жаль, росіянам нічого не поясниш, бо вони не хочуть нічого чути і знати.[2]

  •  

Але мене також дуже розчаровує те, що українці багато пишуть нібито я розпалюю конфлікт між братськими народами. Який братський народ? Вони вбивають наших солдат. Зараз росіяни нам не братський народ. Якщо вони підуть з території України, пройде багато років і, можливо, тоді ми почнемо якось миритися. Всі хочуть примирення і це нормально. Але про яке розпалення конфлікту ви пишете, якщо ця країна вбиває наших людей. Конфлікт почала Росія сім років тому зброєю. Дай бог, щоб всі суперечки відбувалися тільки в інтернеті у коментарях і ніде більше.[2]

  •  

Я дуже незадоволений тим, як я говорю українською. Інколи я не знаю, як перекласти якесь слово. Але я все більше практикую свою українську. Ми живемо в такий час, коли це стало потрібним. Українці ще й тут захотіли стати незалежними і це класно.[2]

  •  

Нас не дивує, що німці спілкуються німецькою, а полякипольською. А тут українці захотіли говорити українською і Росія побачила в цьому мало не агресію, русофобію і так далі. Ми просто хочемо говорити своєю мовою. Нещодавно у нас вийшов закон про обслуговування українською. Це нормально. Тут не має ніякої русофобії.[2]

  •  

До якогось моменту я просто не розумів, що українська звучить більш офіційно. Останні декілька років відчув, що наша мова красивіша і солідніша. Тут не має ніякої русофобії. Чому поляки не спілкуються російською чи українською? Бо вони інша держава. Ми також інша держава і наша мова – українська. Всім бажаю побачити солідність в українській мові.[2]

  •  

Хоча я часто розмовляю російською, адже багато років спілкувався цією мовою. Якщо до мене звертаються російською, то у 70% випадків я відповім російською. Так я вихований. Але якщо це публічний виступ, то я намагаюся говорити тільки українською.[2]

  •  

По-перше, політика – це завжди бруд. По-друге, мабуть, спортсмен має бути дуже ерудованим і начитаним, добре знати історію, щоб висловлювати свою політичну думку. Але з іншого боку, спортсмен – це у першу чергу людина. Не варто асоціювати нас тільки зі спортом. Я знаю кількох неймовірно розумних людей, які займалися спортом на дуже високому рівні.[2]

  •  

Наприклад, політик дивиться футбол і каже: «Моя команда програла. Їй треба краще грати». Йому ж ніхто не скаже: «Чого ти лізеш у спорт? Ти ж політик!». Міністерство молоді та спорту – це також політика. Якщо президент вболіває за один футбольний клуб, а його попередник підтримував іншу команду, то ніхто ж не почне закидає їм – чого це ви лізете у спорт. Політик – також людина.[2]

  •  

Спорт може й поза політикою, але я можу висловлюватися. Як людина і громадянин України.[2]

  •  

Абсолютно ні – я не політик. Взагалі вважаю, що політик має бути дуже розумним і багато вчитися. А коли балотуєшся у Верховну Раду, то потрібно влаштовувати тести складніші, ніж в Кембридж чи Єльський університет. Жарти жартами, але було б прикольно так зробити. Можливо, щось би та й відсіялось.[2]

  •  

Йти у політику заради популярності чи отримання якихось привілегій для бізнесу – це не моє.[2]

  •  

Мій тренер пішов іншим шляхом і я вважаю його правильним. Важкою атлетикою ми займалися два рази на тиждень, а все інше – загальна фізична підготовка. Ми грали у футбол, волейбол, бігали, стрибали у висоту. Тобто, виконували різні вправи для укріплення організму. Такий підхід тренера затримав мене у спорті. Іноді кажу, що це не я обрав важку атлетику, а вона обрала мене. Коли я виграв свої перші змагання у 17 років, то це дало мені величезний стимул, мовляв, хочу ще перемагати.[2]

  •  

Але разом з тим у мене є велике питання до міністерства молоді та спорту. Чому не популяризується не сам вид спорту, а якраз топові спортсмени? Я розумію, що не так просто побудувати у кожному селі спортивний комплекс, де буде 25 видів спорту. Але чому не має програм популяризації вже реалізованих спортсменів, щоб діти дивилися на чемпіона і хотіли бути таким, як він.[2]

  •  

Здається, Жан Беленюк піднімав таку ініціативу. Гральний бізнес має підтримувати спортсменів на законодавчому рівні. Якщо ти відкриваєш казино, то це означає, що у тебе є великі гроші на дурню. Є такий вислів: «Казино завжди перемагає». Вони так влаштовані.[2]

  •  

Ми всі знаємо, що багаті люди йдуть в казино, щоб програти великі гроші. Не знаю жодного мільйонера, який би грав в азартні ігри і виграв ще більше. Раз пішла така тема, що в Україні почали офіційно давати ліцензії на казино, то я вважаю, що вони мають підтримувати спорт. Це правильно.[2]

  •  

Я вже мовчу про алко та тютюновий бізнес. Їх взагалі треба щемити на повну, щоб вони 40% від заробленого інвестували у спорт. Знаю, що це дуже важко реалізувати. Я не стільки проти алкоголю, інколи можу випити келих шампанського чи вина. Але сама індустрія побудована не на келиху вина. Там мільйони доларів на горілці.[2]

  •  

Разом з тим є абсолютно несправедливі дискваліфікації. Наприклад, був такий важкоатлет Олександр Пелешенко. Я його дуже добре знаю. Він попався на препараті від тиску. До його складу входить сечогінна речовина. А в лабораторії сприйняли це, як маскуючий агент. Начебто, він навмисне це приймає, щоб замаскувати допінг. Це просто смішно. Але в антидопінговому протоколі є такий пункт про маскувальні агенти.[2]

  •  

Це період в житті, коли я можу бути найкращим, можливість реалізуватися і досягти успіху. І чим би я не займався після важкої атлетики, я також захочу досягти найвищого рівня. Якщо я почну зніматися в кіно, то захочу отримати Оскар, якщо піду в шахи, то гратиму поки не виграю чемпіонат світу і так далі. — Про кайф важкої атлетики.[2]

  •  

Після Олімпійських Ігор буде чемпіонат світу. Я ще не вигравав цей турнір. Мені це дуже цікаво і я зроблю все, щоб стати чемпіоном світу. Готовий заради цього працювати не менше, ніж перед Олімпіадою чи чемпіонатом Європи. Чемпіон світу – це звучить. Тому завершення кар’єри я поки не розглядаю.[2]

  •  

У жодному випадку не хочу образити цей вид спорту, але я люблю олімпійські дисципліни. Мені більше подобається класичний спорт, який пройшов витримку часом і має престиж на міжнародному рівні. Для мене неолімпійські види спорту більш, як фанові та розважальні. Мене до такого не тягне.[2]Про стронгменів.

  •  

Після спортивної кар’єри я обов’язково отримаю ліцензію пілота. Навчання займає 6-8 місяців. В США це взагалі прирівнюють до отримання водійських прав. Нещодавно згадав, що я про це мріяв у дитинстві.[2]

ПриміткиРедагувати