Шістдесятники

Шістдесятники — це молоде покоління митців шістдесятих років двадцятого століття, сформоване в період тимчасової «відлиги» радянського режиму (1956 року відбувся ХХ з'їзд КПРС — Комуністичної партії Радянського Союзу, — що засудив культ особи Сталіна й узяв курс на десталінізацію). Поети: Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Василь Стус, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Іван Драч, Ігор Калинець, Стасів-Калинець Ірина; прозаїки Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Валерій Шевчук. Малярі та графіки: Опанас Заливаха, Алла Горська, Галина Севрук. Кіномитці й театральні діячі: Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Лесь Танюк, Леонід Осика. Публіцисти, критики й правозахисники: В'ячеслав Чорновіл, Левко Лук'яненко, Олекса Тихий, Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська й інші. Характерні риси шістдесятництва: критика інакшістю, тобто заперечення соцреалізму власною творчістю; відстоювання свободи митця, естетична незалежність, самобутність; єдність традицій і новаторства; витончений інтелектуалізм, естетизм^[1].

Вікіпедія

Дивіться у Вікіпедії:

Шістдесятники

Цитати

	Виростаючи в інформаційному вакуумі, шістдесятники зуміли прогризти стіну радянської мови та офіційної культури. Вони змагалися не тільки з цензурою в культурі, а і з тотальною дезінформацією. Це насправді неймовірно, це інтелектуальний подвиг. Це історія розвитку критичного мислення і вміння працювати з інформацією^[2].
	— Радомир Мокрик

	В Україні, як би парадоксально не звучало, часто відчувається якась «закостенілість» у дослідженнях цих часів. При цьому самим шістдесятникам «забронзовілість» точно не загрожує, вони ніколи такими не були. Але це радше проблема формату і підходів. Важливо показати їх як живих людей із сумнівами та переживаннями, із суперечностями, які, звісно, в них були^[2].
	— Радомир Мокрик

	В шістдесяті роки в культуру прийшло покоління протесту, покоління молодих бунтарів. Саме там, в їхній поезії і в їхніх картинах, в їхній публіцистиці і прозі, в історичних дослідженнях і фільмах народжувалася та Інша, Нова Україна, Україна вільна, Україна демократична, Україна європейська. Саме вони зарядили ідеями та енергією прориву всенародне рушення 80-х. Це покоління бачило лазерним поглядом найболючіші проблеми України і світу. Власне, коли режим називав їх «націоналістами», їхня Україна — це була душа, що обіймала собою біль інших народів^[3]. — «Повернення Сізіфа», 2006 рік
	— Оксана Пахльовська

	До своєї поеми «Курбас», написаної за ґратами, Іван Світличний узяв за мотто рядок з Ліни Костенко «Курбас ліг у ту промерзлу землю». Шістдесятники знали ціну Курбасові й «Розстріляному Відродженню» – «генералам червоної Воркути, Соловків і Магадану»… Іван Світличний присвоїв Лесеві Курбасові титул «гетьмана української Мельпомени»^[4]… — Зі статті «Курбас: комунізм несумісний з природою людини»
	— Лесь Танюк

	Загалом поети-шістдесятники були дуже неспокійні. Драча називали «бурунний Драч», це було таке рокотання. У Вінграновського був темперамент вулканний, він читав дуже експресивно. До того ж поет учився в Москві у кіноінституті – знав, як це професійно робити. Але й сама його поезія вимагала такого виконання^[5].
	— Василь Герасим'юк

	Я все-таки думаю, що у нас із шістдесятниками не склалося міжпоколіннєвого порозуміння через якусь українську патріархальність. Вони «бронзовіші» від нас. З багатьма польськими шістдесятниками я давно на «ти». Це не якась моя претензія, мовляв, я б хотів на «ти» з Павличком спілкуватися. Але цей показник свідчить, що польським шістдесятникам приємно мати тебе серед друзів, вони не сприймають твоє покоління як вічно молодих людей, яких слід повчати^[6].
	— Юрій Андрухович

	Моє друге, духовне народження пов’язане з середовищем шістдесятників. Сьогодні в ставленні до них – ціла амплітуда відтінків: від апологетики до іронічного неприйняття. Та крайнощі тут, як і всюди, безплідні. Шістдесятники – явище дуже контекстуальне та історично зумовлене. Так їх і слід сприймати й оцінювати^[7]. — З виступу після вручення премії Міжнародної фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів 1995 року
	— Михайлина Коцюбинська

	Ось це Симоненкове: «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ», — це зовсім інше сприйняття. Це й Вінграновський, і Ліна Костенко. Так, це може де-не-де звучати трохи пафосно, але, власне, акцент на тому, що ми — самобутній народ зі своєю історією, тією, що нею варто цікавитись і захоплюватися. І це лише одна з площин шістдесятників — протистояння вульгарності й підкреслення суверенності української культури^[2].
	— Радомир Мокрик

	Поетика шістдесятників передбачала гіперболізацію. Маленька людина підносилася на п'єдестал. Як ось у раннього Івана Драча: Поорані віком смагляві лиця: Горпини і Теклі, Тетяни і Ганни — Сар'яни в хустках, Ван-Гоги в спідницях, Кричевські з порепаними ногами^[8]... — "Самотність на верхів'ях. Поезія Ліни Костенко в часи «відлиги» і «заморозків»"
	— Володимир Панченко

	Початок 1960-х в українській літературі був прикметний утвердженням нової якості гуманізму. Горезвісній «теорії гвинтиків» шістдесятники протиставили ідею самоцінності людського «Я». «Ти знаєш, що ти людина? Ти знаєш про це, чи ні?», — запитував в одному з віршів Василь Симоненко, наголошуючи на неповторності кожного із сущих на землі. У Ліни Костенко — та ж нота: її футурофілія тісно пов'язана зі сподіваннями на початок «епохи гуманізму», із по-максималістськи загостреним відчуттям взаємозв'язку «людина — народ». Дужим є той народ, який складається не з гвинтиків, а з яскравих і самодостатніх одиниць^[9]. — «Самотність на верхів'ях. Поезія Ліни Костенко в часи „відлиги“ і „заморозків“»
	— Володимир Панченко

	...Серед ознак шестидесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає... Другою ознакою я б назвав шукання правди і чесної позиції... Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Насправді — за шукання істини — замість ідеї спущеної зверху для оспівування. Як третю ознаку я б виділив неприйняття, опір, протистояння офіційній літературі та всьому апаратові будівничих казарм^[10]. — 1993 р.
	— Євген Сверстюк

	Сьогодні багато людей, маючи доступ до неймовірних джерел інформації, потопають у конспірологічних теоріях, пропаганді та фейках. Власне, шістдесятники — це урок критичного, незалежного мислення^[2].
	— Радомир Мокрик

	У нас позатиралися уявлення, і коли кажеш: «учасник визвольного руху», то в багатьох виникають скептичні думки, іронічні посмішки. Але такі, як Микола Матусевич, як Мирослав Маринович, — дійсно герої, вони очолили правозахисний рух в умовах «брежнєвського застою», увійшовши до складу засновників Української Гельсінської групи ще у 1970-х роках^[2].
	— Радомир Мокрик

	У шістдесятників є ще одна визначальна риса — мотив солідарності. Солідарності між собою, солідарності до проблем ближнього (котрий навіює алюзії з християнством), але й мотив солідарності поневолених спільнот, котрий має відчутний антиколоніальний присмак. Спільність боротьби й переконань, заснованих на етичних максимах. Це важливо в будь-яку епоху^[2].
	— Радомир Мокрик

	Це люди зі значною самоіронією, хоча про них уже можна прочитати в підручниках з історії. Ось особисто від Івана Дзюби ти навряд чи почуєш, що він автор дослідження «Інтернаціоналізм чи русифікація?», «борець за незалежність» і все таке. Це людина-скромність. Євген Сверстюк був таким самим. Коли розповідав про якісь чергові премії, то на обличчі читалася легка іронія. Це те, чого варто повчитися нам^[2].
	— Радомир Мокрик

	Шістдесятникам вдячні татари — лише голос шістдесятників захищав депортований народ, викорінений з Криму, їхньої історичної батьківщини. Лише шістдесятники протестували проти вводу військ у тодішню Чехословаччину. Лише шістдесятники підтримували своїх колег — російських дисидентів. Вони були там, де ображали не лише український народ, а де ображали будь-який народ. Вони були там, де Система ображала Людину^[11]. — «Повернення Сізіфа», 2006 рік
	— Оксана Пахльовська

Див. також

Примітки

Джерела

RECвізити: антологія письменницьких голосів. Книга перша. Упоряд. Тетяна Терен. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — 280 с. — ISBN 978-617-679-190-4
Екстракт 150. У двох частинах. Частина друга. За заг. редакцією Лариси Івшиної. Упоряд. Надія Тисячна, Ольга Решетилова, Марія Томак, Ігор Сюндюков. — Київ: 2009. — 576 с. — ISBN 978-966-8152-17-7

Поділіться цитатами з вашими друзями:

[1] Енциклопедія історії України

[TU-2] а ^б ^в ^г ^д ^е ^ж Радомир Мокрик: «Українська культура — це далеко не “квартал”»

[Екстракт_150(2)—2009——111-3] Екстракт 150(2), 2009, с. 111

[4] Курбас: комунізм несумісний з природою людини

[В._Герасим'юк_Спогади-5] Василь Герасим’юк: «Микола Вінграновський довів, що поет – завжди в одному примірнику»

[RECвізити1—2015——37-6] RECвізити1, 2015, с. 37

[7] Промови лауреатів премії Фундації Антоновичів Михайлина Коцюбинська Дещо про себе і про нас

[Екстракт_150(2)—2009——59-8] Екстракт 150(2), 2009, с. 59

[Екстракт_150(2)—2009——57-9] Екстракт 150(2), 2009, с. 57

[10] "Альтернатива": Інтерв'ю з Надією Світличною.

[Екстракт_150(2)—2009——112-11] Екстракт 150(2), 2009, с. 112

[1]

[2]

[3]

[4]

[5]

[6]

[7]

[8]

[9]

[10]

[11]