Шістдесятники

Нове покоління радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру СРСР в другій половині 1950-х - середині 1960-х років

Шістдесятники – це молоде покоління митців шістдесятих років двадцятого століття, сформоване в період тимчасової «відлиги» радянського режиму (1956 року відбувся ХХ з’їзд КПРС – Комуністичної партії Радянського Союзу, – що засудив культ особи Сталіна й узяв курс на десталінізацію). Поети: Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Василь Стус, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Іван Драч; прозаїки Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Валерій Шевчук. Малярі та графіки: Опанас Заливаха, Алла Горська, Галина Севрук. Кіномитці й театральні діячі: Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Лесь Танюк, Леонід Осика. Публіцисти, критики й правозахисники: В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Олекса Тихий, Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська й інші. Характерні риси шістдесятництва: критика інакшістю, тобто заперечення соцреалізму власною творчістю; відстоювання свободи митця, естетична незалежність, самобутність; єдність традицій і новаторства; витончений інтелектуалізм, естетизм [1].

«Шістдесятники. Іван Світличний (1929—1992)», поштова марка України (2019)

ЦитатиРедагувати

  •  

В шістдесяті роки в культуру прийшло покоління протесту, покоління молодих бунтарів. Саме там, в їхній поезії і в їхніх картинах, в їхній публіцистиці і прозі, в історичних дослідженнях і фільмах народжувалася та Інша, Нова Україна, Україна вільна, Україна демократична, Україна європейська. Саме вони зарядили ідеями та енергією прориву всенародне рушення 80-х. Це покоління бачило лазерним поглядом найболючіші проблеми України і світу. Власне, коли режим називав їх «націоналістами», їхня Україна — це була душа, що обіймала собою біль інших народів[2]. — «Повернення Сізіфа», 2006 рік

  Оксана Пахльовська
  •  

Загалом поети-шістдесятники були дуже неспокійні. Драча називали «бурунний Драч», це було таке рокотання. У Вінграновського був темперамент вулканний, він читав дуже експресивно. До того ж поет учився в Москві у кіноінституті – знав, як це професійно робити. Але й сама його поезія вимагала такого виконання[3].

  Василь Герасим'юк
  •  

Я все-таки думаю, що у нас із шістдесятниками не склалося міжпоколіннєвого порозуміння через якусь українську патріархальність. Вони «бронзовіші» від нас. З багатьма польськими шістдесятниками я давно на «ти». Це не якась моя претензія, мовляв, я б хотів на «ти» з Павличком спілкуватися. Але цей показник свідчить, що польським шістдесятникам приємно мати тебе серед друзів, вони не сприймають твоє покоління як вічно молодих людей, яких слід повчати[4].

  Юрій Андрухович
  •  

Моє друге, духовне народження пов’язане з середовищем шістдесятників. Сьогодні в ставленні до них – ціла амплітуда відтінків: від апологетики до іронічного неприй­няття. Та крайнощі тут, як і всюди, безплідні. Шістдесятники – яви­ще дуже контекстуальне та історично зумовлене. Так їх і слід сприймати й оцінювати[5].
З виступу після вручення премії Міжнародної фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів 1995 року

  Михайлина Коцюбинська
  •  
Поетика шістдесятників передбачала гіперболізацію. Маленька людина підносилася на п'єдестал. Як ось у раннього Івана Драча:

Поорані віком смагляві лиця:
Горпини і Теклі, Тетяни і Ганни —
Сар'яни в хустках, Ван-Гоги в спідницях,
Кричевські з порепаними ногами[6]...

"Самотність на верхів'ях. Поезія Ліни Костенко в часи «відлиги» і «заморозків»"
  Володимир Панченко
  •  

Початок 1960-х в українській літературі був прикметний утвердженням нової якості гуманізму. Горезвісній «теорії гвинтиків» шістдесятники протиставили ідею самоцінності людського «Я». «Ти знаєш, що ти людина? Ти знаєш про це, чи ні?», — запитував в одному з віршів Василь Симоненко, наголошуючи на неповторності кожного із сущих на землі. У Ліни Костенко — та ж нота: її футурофілія тісно пов'язана зі сподіваннями на початок «епохи гуманізму», із по-максималістськи загостреним відчуттям взаємозв'язку «людинанарод». Дужим є той народ, який складається не з гвинтиків, а з яскравих і самодостатніх одиниць[7]. — "Самотність на верхів'ях. Поезія Ліни Костенко в часи «відлиги» і «заморозків»"

  — Володимир Панченко
  •  

...Серед ознак шестидесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає... Другою ознакою я б назвав шукання правди і чесної позиції... Поетів тоді називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Насправді — за шукання істини — замість ідеї спущеної зверху для оспівування. Як третю ознаку я б виділив неприйняття, опір, протистояння офіційній літературі та всьому апаратові будівничих казарм[8]. — 1993 р.

  Євген Сверстюк
  •  

Шістдесятникам вдячні татари — лише голос шістдесятників захищав депортований народ, викорінений з Криму, їхньої історичної батьківщини. Лише шістдесятники протестували проти вводу військ у тодішню Чехословаччину. Лише шістдесятники підтримували своїх колег — російських дисидентів. Вони були там, де ображали не лише український народ, а де ображали будь-який народ. Вони були там, де Система ображала Людину[9]. — «Повернення Сізіфа», 2006 рік

  — Оксана Пахльовська

ПриміткиРедагувати

ДжерелаРедагувати

  • RECвізити: антологія письменницьких голосів. Книга перша. Упоряд. Тетяна Терен. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — 280 с. — ISBN 978-617-679-190-4
  • Екстракт 150. У двох частинах. Частина друга. За заг. редакцією Лариси Івшиної. Упоряд. Надія Тисячна, Ольга Решетилова, Марія Томак, Ігор Сюндюков. — Київ: 2009. — 576 с. — ISBN 978-966-8152-17-7