Відкрити головне меню

Шерстюк Володимир Вікторович

український музикант, бас-гітарист гурту «Kozak System»

Володимир Вікторович Шерстюк (нар. 9 серпня 1967, Васильків, Київська область, УРСР) — український музикант, бас-гітарист гурту «Kozak System».

Шерстюк Володимир Вікторович
Volodymyr Sherstiuk Life Festival Oświęcim 2013.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії

ЦитатиРедагувати

  •  

Я добре пам'ятаю свій перший виступ. Я тоді був у п'ятому класі, займався в музичній школі по класу акордеона. Виступав на шкільному вечорі та грав твір Л. Кніппер «Полюшко-поле».
Переді мною стояв вибір, бо паралельно з музикою я завжди займався електронікою, закінчив КПІ. Ці дві дороги йшли паралельно, доки життя не зробило мене музикантом. Хоча електронікою я займаюся й досі, бо всі електронні обробки для гітари, які я використовую, зроблені моїми руками[1].

  •  

Для мене, наприклад, такою була пісня польського гурту Enej «Моя Енеїда», також пісня «Ой, гук, мати, гук», і ще одна, зовсім іншого жанру — «Red Hot Chilі Pеppers» «Snow»[1]. — Про пісню, яку може слухати нескінченну кількість разів.

  •  

Чому раніше українському виконавцю спочатку потрібно було засвітитися в Росії? З огляду на рабську ментальність, яку українці за сотні років перейняли від свого північного сусіда. Ця ментальність у нас і досі зберігається і примушує всі свої дії звіряти з Росією замість того, щоб бути самими собою чи свій погляд обернути на Захід — туди, де існує цивілізований світ, до якого належить і Україна[1].

  •  

Щодо мандрування Україною — треба робити це активніше, хоча у людей є складнощі з грошима. Але якщо ми не будемо знати всі жанри своєї культури, не будемо вивчати нашу країну, мандруючи нею, у нас не буде жодного майбутнього. Успіх кожної країни, яка зараз займає чільне місце в Європі, завжди починався з вивчення свого, з любові до свого. Ми цей шлях теж не оминемо. Тож у нас єдиний шлях — вивчати і любити своє[1].

  •  

Відмінність, на жаль, є. Але ця відмінність не повинна бути причиною штучного розділення країни на схід і захід. Україна, як і будь-яка держава, ділиться за своєю суттю на людей прогресивних, які хочуть розвитку, і на людей відсталих, які лишаються на місці чи прагнуть повернення тоталітарного режиму. Такі люди є і на заході, і на сході — всюди. Але всі ми маємо зрозуміти, що ми є громадянами України, і саме це поняття — громадянина України — має стояти над поняттям «східняк» чи «західняк», над різними політичними інтересами. Має бути розуміння: я є українець, найбільше люблю цю країну, хочу в ній жити, хочу, щоб мої діти в ній жили, і щоб ця країна нарешті зажила щасливо і заможно — так, як вона на це заслуговує. В цьому між сходом і заходом у жодному разі не має бути різниці, як це є у цивілізованих країнах[1].

  •  

Існує великий міф (у цьому питанні цей міф вкотре підтверджується) про те, що за часів Радянського Союзу було створено хоч щось цінне самим Союзом. Якщо ми уважно придивимося, ні наука, ні культура, ні промисловість, ні сільське господарство, ні економіка — нічого, окрім військово-промислового комплексу, не мало жодного наближення до західних стандартів. І всі наші ностальгічні спогади про радянські фільми, про радянських науковців, яких нам показували перед сеансами в кінотеатрах тощо — це, по-перше, все не наше, а, по-друге, це все — бліда копія західних здобутків. Радянський Союз спромігся запустити Гагаріна першим у космос, пустивши абсолютно весь науковий ресурс на цей безглуздий політ, перед яким загинуло безліч космонавтів (натомість перший же політ американських астронавтів завершився успіхом; а Радянський Союз ніколи не жалів своїх людей, людське життя не мало жодної цінності). І тому Україна, вимівши все, як сказав Іван, з української хати, нарешті отримає шанс зайняти своє місце в гроні європейських держав, де вона завжди історично і знаходилася[1].

  •  

І досі власниками засобів масової інформації в Україні, які, власне, і формують контент, яким потім годують ментально беззахисних українців, є не українці. Йдеться не про національність і наявність українського паспорту[1]. — Про переважання російської мови на телебаченні і радіо.

  •  

Наразі українські артисти, як виробники української інтелектуальної продукції, і досі не є конкурентоздатними на медіа-ринку. І це вже не тільки культурне питання, але й економічне: коли нам говорять, що бізнес не має національності, — це абсолютна маніпуляція та брехня. Медійний бізнес, як і будь-який інший бізнес, має обов'язково бути національним[1].

  •  

На мою думку, наша біда — не в Путіні, а в нас самих. Країни, які є по-справжньому цілісними, по-справжньому розвиненими, не потребують диктатора, і на них Путін не нападає. Йому б у голову не прийшло напасти на потужну, сильну й цілісну спільноту, яка визначилася у своєму цивілізаційному виборі. На жаль, це питання для України і досі лишається актуальним[1].

  •  

Напевно, у творчості у нас табу немає. Окрім хіба що поганого смаку[1].

  •  

Щодо виховної функції митця — артист, перш за все, має бути максимально чесним у своєму мистецтві. Коли ти є максимально чесним у тому, що робиш, тоді у тебе немає спеціальної потреби когось виховувати. Навколо тебе, на твою енергію, як метелики на світло, обов'язково злетяться такі самі людські душі, які мають подібні внутрішні потреби[1].

  •  

Лайка, якщо вона необхідна для повноти образу, як у даній пісні [«На …уй маніфест»], як виключення, може бути доречною[1].

  •  

Фантастична здатність до самоорганізації, яку проявили наші люди ще на Майдані, тим самим показавши свою приналежність до козацького роду (як би пафосно це не звучало), який був відомий у всій Європі саме завдяки цим якостям: самоорганізації, високому рівні дисципліни та фантастичній підтримці один одного в бою[1]. — Чим приємно вразили українці.

  •  

Для митця головне — не повторювати самого себе і не бути пародією на самого себе. Тому ми постійно шукаємо нові форми та нові змісти. А вже як це вдається — нехай скаже слухач[1].

ПриміткиРедагувати