Яновський Юрій Іванович

Ю́рій Іва́нович Яно́вський (1902–1954) — український письменник.

Яновський Юрій Іванович

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

З автобіографії (2 грудня [19]25 р.)

Кождий свій день устаю з бажанням їхати за море і за сині обрії. Лягаю теж із цим. Люблю багато ходити. Всі мої бажання скеровані на: як би побачити більше світу! Мандри мене тягнуть.

Міркування про себе (13 грудня 1927 р.)

Хотів бути морським інженіром. Будувати кораблі й пароплави. Та будую тепер пароплави лекші. Люблю море. Заздрю всім, хто інженір. Не вважаю себе письменником. Не люблю писати. Сідаю до столу, як до каторги. Плекаю надію оце довчитися і вираховувати поверхню надводну й підводну пароплавів.

Не люблю Хама (з Біблії) і Холуя («Із записок» — І. Сенченка). Ненавиджу — осінь у Харкові і свою власну лінь. Найбільше люблю Київ. Москву 3 поважаю за театральну культуру і за світовий розмах. Ленинград — дивне і величне місто, але в ньому легко збожеволіти. Люди там печальні і доброзичливі. В Ленінграді можна відчути смак і запах царського минулого. В Одесі — люблю море і свої власні спогади. Кіно-фабрику і грека «ім. М. Семенка».

Мета цілого життя — об'їхати землю по одному з меридіанів і на екваторі погріти спину. Вірю в Дніпрельстан — в той, що проектується, а не в той, що вийде. Дніпрельстан я розумію, як могутній пролетарський маяк над селянською землею. Як серце країни. Як міць залізних батальонів, що підуть у рішучий наступ на 82%-ву селянську стихію. І переможуть. Для цього живу.

З автобіографії (5 червня 1929 р.)

Сонце обтікало мене і заривалося в землю — я стояв на порозі бідної кузні. Яке моє щастя було, коли мене брав хтось на руки та роздмухував разом з моєю малою рукою — вогонь серед вугілля. Я тримав руку на патику, що ним підіймали міх, руку — поруч чорної руки дорослого, — яке щастя було мені вирощувати серед вугілля вогонь — сильний вогонь, котрий міг спалити навіть залізо, розпопеливши його рясними вибуховими іскрами. «Залізо горить», — казав тоді коваль і посипав дрібним піском гарячий такий вогонь. Я одходив набік, залізо виймали з горна і клали на ковадло, мені наказували затулити очі рукою, я крізь пальці бачив, як летіли на мене іскри від ковадла, як летів у всі боки дощ іскор — прекрасних вогників в темній прохолоді кузні.

Тесля мене любив. Він розповідав мені чимало пригод — своїх і чужих, він знав безліч казок, де завше діяло троє братів, — двоє розумних, і третій такий, як я. Тесля вивчив мене любити дерево і людські руки біля нього, відкрив узори, якими чудесно розмальовує природа кожну дошку, — будь то сосна, чи дуб, чи горіх. Шерберок шаршавив дерево, фуганок співав: «фух-га! фух-га!», тирсяний пил літав по майстерні. Тесля знав усе на світі і — від нього я одержав всі норми права, моралі, чесности, добра й зла. Одного разу я розрізав руку і хотів заплакати, він засміявся і звелів терпіти. Коли він побачив, що мене приваблюють деякі слова, котрі здалися мені живими й таємничими, — він узяв свого складеного аршина і зробив мені літеру А.

З творів

• Коли нас переможуть — нічого нам чекати ні перед, ні потім — від нас і нашу славу відберуть, розтопчуть нашу чесноту й сміливість, заплюють нашу мету і наші очі.

(«Чотири шаблі»)

Див. також

• Вершники (роман)
• Мир (роман)

Джерела

• Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років/ Упоряд. Раїса Мовчан. — Київ: Кліо, 2015. — 640 с. — ISBN 978-617-7023-36-3