Іваничук Наталія Романівна

Ната́лія Ром́анівна Іваничу́к (нар. 29 листопада 1959, Щирець) — українська перекладачка з норвезької, шведської, данської та німецької мов, кавалер-дама Королівського Норвезького ордену Заслуг, авторка перекладів понад 90 книжок, серед яких Захер-Мазох, Кнут Гамсун, Том Еґеланн, Туве Янссон та ін. Донька Романа Іваничука.

Наталія Іваничук

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Від усіх редакторів вчуся, постійно, усе життя. Мені щастить на редакторів. З ким я не зійшлася, більше не працюю. Раніше завжди зустрічалася наживо, тепер такої можливості майже немає. Але є вичитка, суперечки в онлайні чи телефонному режимі. Щось відстоюю, багато з чим погоджуюся, знаючи, що редактори ліпше за мене володіють правилами мови.

Завжди радила й раджу: вчіть українську мову, бо насправді ви не знаєте рідної мови, хоч і є її носіями. А іноземну завжди можна перевірити в словниках. Перекладайте смисли, а не слова!

Історичний роман дозволяв висловити те, чого не можна було сказати відкритим текстом про тодішню владу або сам Радянський Союз. Цей жанр приховував вільнодумство.

Коли іноді встаєш вранці, а тобі зле й хижо і фізично, і на душі, та подумавши, що ось зараз сядеш до компа й абстрагуєшся від усього світу, залишишся сам на сам із долями героїв, з їхнім світом, оживаєш і поринаєш у нірвану. Оце головне в моєму житті перекладача.

Коли книжка стоїть нечитана — вона мертва: книжки мусять бути зачитані, залистані, тож я не поділяю думку тих читачів, які вважають, що книжку треба читати ледь не в стерильних рукавичках. У неї може бути заяложена обкладинка, усякі там ослячі вушка.

Коли почну думати про переклад як про втому й важку рутинну роботу, треба буде закривати цю лавочку. Для мене це без перебільшення наркотик, без якого я не можу жити. Я відчуваю втому, навіть перевтому і боюся її, боюся, що не зможу працювати.

Люди, які читають, однозначно мудріші від тих, хто цього не робить: вони освіченіші навіть без вищої освіти, емоційніші. Читання обов’язково потрібне. Можна прожити без читання, але ліпше ні.

Перекладачем може стати тільки та людина, яка має до цього схильність, якісь літературні задатки. Якщо це навіть не виходить спочатку, то ним можна навчитися бути. Треба багато перекладати, викидати в смітник, правити, вчитися, як це робиться, знову перекладати.

Свого часу я прочитала майже всі томи словника Грінченка. Це допомагає краще розуміти саме слово, його значення. І, звичайно, знання правил пунктуації – це база, яку треба освоїти.

Скандинавістика — моє, і воно мені подобається. Не зовсім можу пояснити, чим вона відрізняється від інших літератур, але на рівні підсвідомого, такого підшкірного сприйняття — вона інакше. Може, іноді ця література похмуріша, але глибокочуттєва. Скандинавія — моя любов, і це міняти вже пізно.

Тато глобально впливав на моє читання й читацькі смаки. До школи я пішла, уже вміючи читати, у сім років тато навчив читати (і розуміти, ясно) польською. Виростала на прикладі класичної літератури, якою захоплювався саме тато. У дванадцять років – «Декамерон» та Мопассан. Товаришка сім’ї «підкидала» мені світову пригодницьку літературу. Змалечку нам із братом читала вголос мама, інколи, втомившись, засинала на найцікавішому місці, і це, мабуть, спонукало вчитися читати самим.

Тато за своє життя назбирав, напевно, тисячі книжок. Були книжки й у багатьох інших кімнатах. У нас удома читали всі, тому я теж почала дуже рано, і це заохочувалося. Так я від народження й жила серед літератури ― це було перше, що я побачила в цьому житті. Іншого світу собі навіть не уявляла.

Шведи самодостатні й неквапливі, і в житті, і в літературі. Норвежці — рвуться до світла й до свободи. Данці — гордовиті й дуже впевнені в собі. Але все це я кажу про загальний менталітет, яким я його сприйняла, а не про поведінкову модель окремих людей.

Щоб перекладати, потрібно завжди тримати руку на пульсі літературного процесу у відповідній країні. Доволі добре знаю норвезький ринок. У Скандинавії маю чимало друзів і знайомих, від котрих довідуюся про найновіші цікавинки – прошу текст-пдфку, читаю й відчуваю, чи книжка «лягає», чи справді зачіпає мене. А ще переглядаю інформацію літературних фондів та видавництв.

Я вчуся весь час: тобто це такий безперервний процес, якому немає ні початку, ні кінця. Словники я вже не читаю, але якщо мені трапляється добрий переклад або добрий оригінальний твір, то дуже радо запозичую ту розмаїту лексику, яка мене чимось захопила: «Ось це слово мені згодиться» — тоді записую.

Якщо не відчуваю замилування, збудження й приємного хвилювання за 20 чи 30 сторінок, це починає мене турбувати, бо може означати лише одне: я обманулася, коли здалося, що книжка «моя», а значить переклад може й не вдатися. Я кайфую, коли «пишу» переклад, а не добираю слова, складаючи їх у речення. Відразу покидаю роботу, якщо кожний абзац витягаю з себе кліщами. Бо ж бувають усілякі дні, а часу чекати великого натхнення переважно немає — треба працювати щодня.