Іван Орновський

Іван Орновський (бл. 1651 – після 1705) — український поет. Входив у літературний гурток Варлаама Ясинського. Був близький до літературного гуртка, що зібрався довкола гетьмана Івана Мазепи та його родини. Писав польською мовою, пересипаною латиною, і книжною українською. Авторки низки книг, зокрема першої книги про Харків.

Іван Орновський

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Із поеми «Скарбниця дорогого каміння», Чернігів, 1693 р.

Там, де сльози з їдкого являються диму, Чи ж ти будеш, як пташка, співати у риму?

...Одне бути може: Крутиш замисли людські, як хочеш, мій Боже!

Не заносся, людино, тебе це обманить.

Але пута й орел крутотвердії має.

Хизуватися пишно не варто, небоже, Думка людська здурити сама себе може.

Так як думку не може ніщо перегнати, То й непевності мислі нічим не здолати, Сну подібна вона, бо все криво з’являє, Дасть розв’язку інакшу, аніж обіцяє.

Ні, я бачу, людині свого не творити, По своїй мислі годі у світі цім жити.

Вірша лагідна скромність і лють ворогують: Марс незгідно із Фебом живуть і працюють.

Хай рука твоя завше до праці тяжіє, Цнота з праці на славу надію леліє!

Діяманти — славетні, не менше віншують І верстат, на якому кристали шліфують.

Хто робить достойно, той честь здобуває.

Ще жоден не з’явився з правдою у світі, Аби не доторкнулось цнот здобутих сміття Бридких учинків. Де ж бо цнота крісло має, Там близько і нецнота поруч засідає.

Із поеми «Багатий сад», Київ, 1705 р.

Природа добродійна плід такий з'являє, Що у злостивім серці він не проростає.

Найбільше те звитяжство варто шанувати, Коли добром закляті злості воювати.

В віках у царстві людськім, той, власне, панує, Хто мудро сам собою і серцем керує.

Не штука карту світу в ланцюг закувати, А спробуй свого серця повіддя тримати.

Над добро у людині більшого не треба!

Живе світ у руїні. Гинучи, вікує, Хвилює, хоч застиглий, згуба скрізь чатує. Упавши, підійметься. Вставши, упадає, Мужніє у гіганти, сил своїх не знає.

Все в змінних фарбах світу з’єднано чудовно, На нетривалім ґрунті міцно уґрунтовано — Летить вогнистим колом в вічнім морі згуби.

Чи людська ненадійність вічне щось збудує, Що зуб часу, вкусивши, швидко не зруйнує?

Час знищує всі речі молотом важезно, Чого не доторкнеться, те відразу ж щезне.

На всій землі такої сили не назвати, Щоб вічності могла би стало дорівняти, У тисячах що років твориться і кріпне, Зникає у миг ока...

Що на землі назвемо: вічне і невгасне, Коротше від хвилини, бо воно дочасне.

Крізь дах-бо хмари й небо також не побачиш.

Що в гордій думці людській надто вже пишніє, Привалене своїм же тягарем, трухніє.

Зла річ є незгода. Гонителька миру, Сваха збурень пекельних. До вієн задира, Підбивачка на братні заїлості люті...

Забав публічна важкість голову звільняє, Хоча не раз і потом лоба обливає.

Знати: мало з предків той носив був звагу, Хто надуто прагнув в інших мать повагу.

В кого мозок є змінний — із уст це пізнати.

Язик-то є меч гострий. Як ним не владаєш, То й сам необережно на вістря втрапляєш.

Зле й добре в язикові одному буває, Канарку і змію там страшну відшукаєш. Зрадливо як не хочеш тим з’їдений бути, Тримай же за зубами язик свій замкнутий.

Пуста мова пустого сумління є знаком, Своїх вуст не трима хто у стиску усяко.

Не вельми той поваги має й мало віри В утіхах хто та слові певно не зна міри.

Порожні обіцянки, що є в панськім слові — Весна, як сад квітує, а плід дріб’язковий.

Життя-то є чудові людськії обзори.

І то є дар уміти так щастям владати, Як злотним фортун судном відтак управляти В бурхливім світі-морі.

Блискать зором страшливим, наче блискавками, Преразливими дихать гордих вуст громами, Хто так чинить у світі, має кров Нерона.

Джерела

• Українська афористика Х-ХХ ст. Під загальною редакцією Івана Драча та Володимира Черняка. — К., Видавничий центр «Просвіта», 2001
• Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ - поч. ХІХ ст. Упоряд. Валерій Шевчук. — Київ: Кліо, 2019. — 440 с. — ISBN 978-617-7023-96-7