Ільницький Олег Романович

Олег Романович Ільницький (нар. 2 лютого 1949, Фюрт, ФРН) — літературознавець, професор відділу сучасних мов і культурологічних студій Альбертського університету. Автор студій з українського модернізму та культурних процесів у Російській імперії. Фахівець із гуманітарних комп'ютерних технологій та їх використання в українських студіях.

Олег Ільницький

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Багато галузей україністики почали розвиватися щойно із заснуванням українського інституту. Коли я почав цікавитися футуризмом, то це стало нагодою закуповувати багато цікавих публікацій. На мою думку, сьогодні 1920-ті роки добре віддзеркалені у Гарварді.

До футуризму я прийшов не прямою дорогою. Щось чув і читав про український футуризм у радянських і діаспорних історіях літератури, але там було не більше ніж один-два рядки, де говорилося про те, який він страшний та яким поганим був Михайль Семенко. Про інших футуристів навіть і не згадувалося.

З точки зору Семенка, як і з погляду європейського аванґарду, така поезія як, скажімо, неокласиків, була застарілою. Семенко мав історичний погляд на культуру, можна сказати, що це був навіть марксистський погляд: культура розвивається історично, прогресивно, вона на даному етапі є ось тут, а «тут» означає авангард. Значить, що ми маємо зв’язуватися з історією саме на цьому етапі, а не відтворювати культуру попередніх епох.

Коли порівнюю, наприклад, скільки документів є про російський футуризм і про російських футуристів, то мені боляче, що так багато в Україні знищено. Нам дуже важко відтворити свою історію. Так, багато зроблено, відколи я почав займатися футуризмом, але мені здається, що наша трагічна історія позначилася і на науці. Бо факти зникають, книжки й рукописи горять. І нам важко тепер вірогідно відтворити цю добу.

Мої досліди показали, що такі люди як Лесь Курбас, який ніколи не був формально футуристом, був дуже великим прихильником аванґарду й експериментального театру. Ми знаємо з історії театру, що Курбас і Семенко тісно співпрацювали. Трошки пізніше вони посварилися, бо Семенкові здавалося, що Курбас іде в напрям реалістичного театру, а не експериментального чи більш абстрактного. Отже, вони розійшлися. Але до половини 1920-х років вони були добрими друзями та йшли більш-менш одним і тим самим шляхом.

На жаль, при кінці 1920-х, під тиском партії, молоді футуристи почали втрачати свій власний літературний голос і погляд на справу. Не цілком і не відразу. Є окремі вірші і твори, навіть пізніх років, які читаються добре. Але все одно помітно, що це вже пристосування до партії, що митцям вже важко сказати те, що дійсно думають про місто та про пролетаріат. Чим більше поезія і проза переходили на словник партії, тим більше вона робилася нецікавою.

Нам часто протиставляли Хвильового і Семенка, мовляв, Хвильовий був «наш» і за Україну, а Семенко вважався лівим і комуністом. Це неправда. І це була одна з причин, чому я взагалі взявся за футуризм. Бо як я читав, те, що діаспора писала про футуризм, я дуже швидко зорієнтувався, що це було не об’єктивно.

Український футуризм безпосередньо цікавився західним мистецтвом. Семенко, скажімо, згадує Сезана та інших художників. Це видно з його поезій і статей. У «Новій Ґенерації» ми бачимо, що він цікавився фільмом, архітектурою.

У 1989 році мене запросили в Україну. Це був перший раз. До того часу я був сином «буржуазного націоналіста» Романа Ільницького, який будував українську державу в західній Україні (звичайно, про те, що його німці арештували 1941 року, ніколи не згадувалося в радянській пресі). Тож і я теж був «буржуазним націоналістом».

Шалена полеміка між футуристами і «Пролітфронтом» доказує, що вільний літературний процес кінчався. Наприкінці 1928-1929 років ці організації ще існували проформа. Сталінізм почав проявлятися дуже-дуже чітко, хоча ніхто тоді його так ще не називав і так не розумів. Мені здається, що Семенко був одночасно і відважним, і наївним, бо не розумію, як він міг писати ті речі, які писав в той час, коли вже було ясно, що це небезпечно. Я думаю, що Семенко був навіть більш відважний, ніж ті письменники, яких ми часто хвалимо в діаспорі.

Я дуже багато бачу подібностей між сучасною поезією та футуризмом. Я не знаю, чи це безпосередній вплив історії 1920-х років. Але слава Богу, нарешті Україна тепер живе в такий час, коли наша історична культура стає плідною для сьогоднішньої генерації. Ми точно не знаємо, як історія футуризму впливає, але, без сумніву, впливає. Сьогодні вже є історична пам'ять у нашого читача і письменника, а були десятиліття коли вони були позбавлені цієї пам’яті.

Я знаю, що Любов Якимчук робить гарну роботу і відкриває нові речі. Вона мала зв’язок із племінником Семенка. Я читав її недавні статті. Ми бачимо, що з’являється трошки більше інформації про його біографію. Я признаю, що в моїй книжці його біографія слабо відтворена. Вона, можна сказати, стосується його професійного життя: коли писав, що видавав.

Якщо ми подивимося на тон і на зміст статей того часу, то побачимо, що зміни на гірше почалися саме з «Пролітфронту», і що група Хвильового була використана партією для того, щоб ліквідувати футуристів. Бо футуристи були останні, які опиралися партії і не хотіли вступити до ВУСПП. Партія із тижня в тиждень централізувала літературу, тероризуючи тих, що не піддавалися. Те художнє багатоголосся, що існувало в українській літературі на той час, треба було скасувати, бо футуристи вбачалися як небезпечні. Їхні ідеї були незрозумілі масам, а вони самі, мовляв, перебували під впливом буржуазії й писали порнографію.