Ассія Джебар (фр. Assia Djebar), власне Фатіма Зохра Імалаен, фр. Fatima-Zohra Imalayen, 30 червня 1936, Шершель — 6 лютого 2015, Париж) — алжирська письменниця і кінорежисерка. Основні теми її романів — Алжирська війна і становище жінки-мусульманки.

Ассія Джебар
Assia Djebar.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

ЦитатиРедагувати

  •  

Карають ту, чий голос, коли вона сварить дітей, чутно не лише в жіночих покоях, але й на вулиці, ту, яка жаліється на долю, виливає свій осуд не в молитвах і не в перешіптуваннях із ворожками, а в гучному, протестному криці, що рветься за стіни будинків[1].

  •  

Прикрийте зріле жіноче тіло. Зробіть його невидимим. Перетворіть дівчину на істоту, сліпішу за сліпця, вбийте в ній будь-який спогад про зовнішній світ. Тільки до чого ці зусилля, якщо ви вже навчили її писати[2]? — З роману «Любов, фантазія»

  •  

Я часто кажу – а дехто може це розцінити як провокацію, – що ми повинні арабізувати французьку за однієї умови: ми повинні зробити це бездоганно або. Іншими словами, поетично[3][4].

Про Ассію ДжебарРедагувати

  •  

Джебар була алжиркою, її рідною мовою була арабська, писала вона французькою, після посилення ісламістських настроїв переїхала до Франції, працювала у США; писала про досвіди арабських жінок часів здобуття незалежності й семирічної війни з Францією, часів, які настали по тому. «Алжирські жінки в своєму домі» – так називається програмне есе Джебар – власне, це і є магістральна тема її творів[4]. — З есею «Ассія Джебар»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»

  Ганна Улюра
  •  

Формально твори Джебар не належать ні французькій літературі, ні алжирській – вони входять до корпусу франкомовної літератури Маґрибу (Алжиру, Тунісу й Марокко). Ассія Джебар – найвизначніша авторка XX століття, яка походить із арабського світу, і писала вона європейською мовою, саме так. І поки півстоліття кричать «Зрада!», вона тихо зізнається, сповідується навіть, якою ціною вчорашній ворог усвідомлювався як вічна частина тебе самої: «Я дивлюсь на дзеркальний образ іноземної мови, відображений арабськими літерами, написаними справа наліво у дзеркалі страждань»[5][4]. — З есею «Ассія Джебар»

  — Ганна Улюра
  •  

У її прозі часто виринає один вираз, який скидається на французький, але ним не є. Це арабське поняття, яке стало частиною франко-алжирського словника: “demander l`aman”. Зміст його можна збагнути через подвійні переклади і завдяки авторським поясненням у дужках: це значить «підкоритися, щоб отримати захист»[4]. — З есею «Ассія Джебар»

  — Ганна Улюра
  •  

«Любов, фантазія», визначний для Джебар роман, має два часові пласти: середина XIX століття й війна, в результаті якої Алжир стане колонією Франції, та середина XX століття й інтимна біографія жінки, яка переживає сексуальний дебют під час війни за незалежність. Поєднає ці історії саме французька мова. Батько бере маленьку дочку за руку й веде її до французької школи – це початок історії і початок Історії[2]. — Про роман «Любов, фантазія»//З есею «Ассія Джебар»

  — Ганна Улюра
  •  

Спершу вона звалася Фатіма Зохра Імалеєн. Ассія Джебар з’явилася, коли Фатімі було двадцять один, 1957-го, разом із романом «Спрага». Її псевдо – «розрада» плюс «непримиримість»: у сумі ці антоніми, очевидно дадуть нуль[1]. — З есею «Ассія Джебар»

  — Ганна Улюра
  •  

Джебар була першою дівчиною, яка отримала освіту в престижному Алжирському коледжі. В коледжі у Франції, де вона продовжила навчання, вона була першою мусульманкою. Вона першою з «колоніальних» авторів увійшла до складу «безсмертних» академіків. Вона написала книжку про масові вбивства публічних інтелектуалів і журналістів у Алжирі в 1990-х. Вона написала дилогію про війну за незалежність Алжиру, поки та ще тривала, назвала романи «Діти нового світу» та «Наївні жайворонки» й не змогла стримати скепсису щодо того, якою ціною її генерація отримує свободу і як легко готова її втратити.Останнє речення дилогії – найоптимістичніше з усього нею написаного: «У змученій війною країні починалася весна»[1]… — З есею «Ассія Джебар»

  — Ганна Улюра
  •  

Я займалась Ассією Джебар – це франкомовна авторка з Алжиру, вона померла кілька років тому. Вважалася претенденткою на Нобеля. Вона писала французькою. Могла б писати і арабською, але обрала французьку, про що розлого розповідала і в інтерв’ю, і в книжках. Французька мова для неї – це свого роду «трофей». Трофей, який Алжир виборов у боротьбі з Францією. Франція колонізувала Алжир, початок колонізації – це приблизно 1830 рік. Все це обернулося війною Алжира за незалежність, яка закінчилась аж в 1960-х роках[6].

  Оксана Луцишина
  •  

Джебар починає писати вже після і багато пише про досвід війни за незалежність. Але і про інше, колонізацію, жінок. Джебар вважала, що французька мова відкриває великі перспективи для письма. На її думку, письмо арабською мовою сповільнило б процес проговорення тих тем, які ми назвали б феміністськими. Вважала французьку мовою звільнення від патріархатних особливостей алжирського суспільства і арабськомовного світу. Французька мова, мова колонізаторів, стала мовою, яка її, як жінку, визволила. Хоча це нічого не змінює принципово, колонізація – це завжди насильницький процес[6].

  — Оксана Луцишина
  •  

Кредо Джебар: жінки повинні говорити, жінки повинні говорити багато, бо вони не говорили цілими століттями, а якщо і говорили, то це говоріння не було відчитано як їхня мова, а просто як переказ або розвага. Тут вона звертається до образу Шахерезади, яку часто трактують як ту, що розважає. А для Джебар казки Шахерезади – це винахід мови, яка дозволяє жінці залишитися собою, залишитися живою, бо, як пам’ятаємо, Шахерезада ризикувала життям. От така Джебар[6].

  — Оксана Луцишина

ПриміткиРедагувати

ДжерелаРедагувати