Луцишина Оксана Петрівна

Оксана Петрівна Луцишина (нар. 10 жовтня 1974, Ужгород) — українська письменниця, перекладачка, літературознавиця. Членкиня Українського ПЕН.

Оксана Луцишина

Стаття у Вікіпедії

Цитати

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

Д

Джебар, яка пише французькою (мовою колонізатора), і Забужко, яка теж живе в колоніальній ситуації, але пише українською (мовою поневоленого чи радше мовою звільненого). Якщо такі мовні вибори читати прямолінійно, то виходять висновки на зразок «писати треба рідною мовою». Але Джебар пише після того, як Алжир здобуває незалежність. В той час як наші колоніальні стосунки з Росією розвивалися за іншим сценарієм. За сценарієм, як сказав Джорж Грабович, «сусідського колоніалізму». Жодних тобі мовних трофеїв, тільки постійна анексія територій, постійне захоплення і заковтування. Все-таки між Алжиром і Францією є море. Тоді я зрозуміла, що у нас інші моделі постколоніального життя, але про це треба говорити і треба бачити їх постколоніальними – бодай аби пояснити світові, що ж таке Росія.

Є

Є момент, коли без середовища просто не будеш рухатися далі. Тому що все відбувається на перетинах людей, доль, платформ – естетичних, етичних, інтелектуальних. У Маріанни Кіяновської є стаття про знаки поколінь. Вона згадує соціолога Ренделла Коллінза. Він доводить, що жоден великий твір не виник у вакуумі, що люди завжди, що називається, щільно тусувалися одні з одними. Без цього обміну нічого не народжується.

М

Мої викладачки на жіночих студіях казали: феміністська теорія – це те, що принесе загоєння. Письмо і феміністські теорії й були для мене в першій книжці способом вигоїти рани, були екстреною допомогою. Про власні тілесні досвіди я змогла написати тільки тоді, коли я пережила певну кількість академічних і неакадемічних годин, в читанні та обговоренні теорії. Без цього це був би мій німий тілесний досвід.

Н

Навіть якщо студент-першокурсник попадеться на плагіаті, то це дуже серйозна справа. [...] А щоб колега плагіатив щось у колеги, особливо, як то в нас буває, тупо переписав пів чужої книги у свою – це скандал, після якого плагіатор, як науковець чи автор, просто перестає існувати. Тобто кар’єра на цьому й закінчиться.

На моє глибоке переконання, інтелектуал формується через розмову, бесіду; аспірантура має надати людині цю можливість. Ми багато цей момент обговорювали з Маріанною Кіяновською. Розмова з товаришами по семінару – це необхідна умова для росту, його запорука.

На рівні молекулярному я завжди була феміністкою, мене завжди до цього тягло. Я не знала такого слова, не знала, що це означає, але з мого боку був присутній такий собі постійний саботаж встановленого «порядку».

Ніхто в США не бавиться ні в які бенкети, не подає мільйон папірців ні в яку Вчену Раду, не «виставляє» ніяку водку-сєльодку, чи то пак ікру й шампанське, і, звісно, нікому не носить доларів у конвертах. Збирається невелика група людей у звичайній аудиторії, аспірант чи аспірантка презентує роботу, присутні – члени комісії і, якщо є охочі з факультету просто прийти послухати або підтримати, то й вони – ставлять запитання. І по всьому. — про захист дисертації

О

Образно кажучи, людина не пише мозком, людина пише хребтом, тут потрібна певна закоріненість. Ми соціальні створіння – і нічого в нас не народжується без любові. А розмова – це, якщо брати саму суть, і є любов.

П

Переважно людина, яка перебуває в гармонії з собою і має здорову самооцінку, не завищену й не занижену, не має потреби бути бундючною. Їй це просто не спаде на гадку. А в нас досі працює якась парадигма дєдовщіни, якийсь хворобливий пієтет до статусу, – мене тицяли пикою в багно, то тепер настала твоя черга, мовляв, тому що я, вибачте, дембель від науки.

Попри роботи Соломії Павличко або Віри Агеєвої чи твори Оксани Забужко, в моїй юності було відчуття, що у фізичному сенсі поруч не було нікого, хто б легітимізував те, що ти відчуваєш. А зараз є декілька важливих онлайн ресурсів: Повага, Гендер в деталях і просто жінки і чоловіки, які висловлюють власні погляди щодо гендерних питань. Я вважаю, що це позитивна динаміка, і тішусь.

Пошук ідеального дому — філософська проблема. Певно, одна з моїх вічних тем. Думаю, цей дім, ідеальний дім, буде повний жінок-сестер.

Р

Радянська людина вважалася «крицевою» і «стійкою» – але на практиці виявилося, що все якраз із точністю до навпаки. Ми легко опускаємо руки. Надто легко. Іноді у двері треба постукати не раз, не два й не десять, а десять по десять разів. А до цього ми не готові. Спринт – це сяк-так, а марафон – ні; бо там головне – продовжувати вірити в можливість успіху, а ми, якщо довго не бачимо нічого втішного, розгублюємся.

Радянський Союз – це була дуже монохромна реальність. Дуже нудна. Повторення одного й того самого, відсутність кольорів. Там не було моментів подолання чогось реального, там не було моментів відкриття... ну хіба що ти геолог і поїхав на Памір.

С

Світова спільнота зараз жваво обговорює самі принципи такої освіти, власне, тому, що зміни сунуть просто лавинами, і інформація, і підходи, і методи – швидко застарівають. А в системі нашої країни, успадкованій від Союзу, і поготів.

Т

Такі стратегії мисленнєво-емоційної роботи – це і є те, чого повинен в ідеалі навчити нормальний університет: установка на позитив; здатність «тримати в голові картинку» довгий час, навіть якщо успіх бариться; відкритість до узагальнень чи, навпаки, конкретизацій; здатність працювати з матеріалом, який «натискає на болючі точки» – і при цьому не піддатися бажанню на все плюнути; здатність витримувати внутрішній тиск. Це і є спосіб виховати нормальні еліти, про відсутність яких ми часто говоримо в контексті власних же політичних процесів.

У

У нас до самого поняття «постколоніальності» країна та культура йдуть дуже тяжко. Я думаю, що глибина того, наскільки ми були колонізовані, досі не всім нам відкрилася. Тобто це видно в усьому: від покликання на якісь глибші моделі, закладені в російській літературі, до цитування старих радянських фільмів...

У Радянському Союзі, з якого вийшла доросла людина 1990-х, політики і не було. Був просто «зомбіленд», який показую тепер своїм американським студентам – на трибуні Мавзолею стоять вожді, махають ручками, всі в однакових капелюхах, в сіре вбрані та ще й по росточку вишикувані. І всі чоловіки поважного віку. Студенти не сприймають їх як людей. Це якась міфологія. А коли прийшли 1990-ті, то політика стала схожа на закарпатські народні казки – то чорти приходять за дітьми, то ще щось. Не політика, а демонологія. Ми не знали, що таке свій політик, своє лобі, це були абстрактні поняття.

Ц

Цілком можливо, що Революція на граніті щось внесла у справу вивільнення жінки. Та треба проаналізувати цю лінію, але на це треба команду, яка б записала спогади всіх, хто ще з нами.

Я

Я в Оксани Забужко прочитала про жінку з покоління Київської Громади, яка пише лист з Гулагу. Пише, що помирає, але дякує своїм рідним за «спільно пережиту радість» боротьби. Наша колективна радість прокинеться аж на наших Майданах. На місці нашого політичного була велика лакуна. І навіть біль з приводу політичної події був болем безнадії, а не болем, який спонукає до боротьби. Ти – проста маленька людина, не тобі у двобій з Люцифером ставати.

Я думаю, що в нас усіх через цей досвід «совка» колективна травма на рівні ПТСР. Це коли тригер викликає в людини бажання від цього втекти. Від ПТСР практично немає ліків. Але ПТСР не цілий час у гострій фазі, є і спокійніші моменти. І ось у ці спокійніші моменти я наважуюся все ж спуститися у кратер вулкана, щоб подивитися, що там

Я змогла написати про жіноче тіло, сформоване в радянській картині світу і яке було тілом-функцією, в першу чергу для роботи. Тобто все, що в тебе не для роботи, за замовчуванням треба приховувати. А потім майже без переходу настав час нью-ейджу і пророка його селф-гелпу – давайте ми всі себе полюбимо і в нас все стане добре, навіщо говорити про погане. А це ж найскладніше з усіх життєвих завдань. Людина навіть не знає, як до цього підступитися, тим паче жінка, тим паче стосовно свого тіла. Якщо тобі все життя кажуть – імпліцитно чи відкритим текстом – що за тіло має бути соромно, то як ти будеш його любити? Від чого? Від речення, казаного своєму відображенню у дзеркалі?