Бойчукісти — плеяда малярів-монументалістів, учнів і послідовників Михайла Бойчука. У 1930-ті ж роки переважну більшість цих митців, як і самого Бойчука, було репресовано за «контрреволюційний традиціоналізм» і «національну форму», а чимало їхніх творів знищено.

Сидять: Іван Падалко, Олена Кричевська, А. Лисецька (?), Михайло Бойчук: стоять: Марія Трубецька, Тимко Бойчук, О. Просяниченко. Сергій Колос, Антоніна Іванова, Роберт Лісовський. Київ. 1920

ЦитатиРедагувати

  •  

Доволі швидко групу “Renovation Bizantine” поповнили нові завзяті митці-«нео-візантисти»: Микола Касперович, Софія Налепинска, Софія Бодуен де Куртене, Яніна Леваковська (1890-1972), Хелен Шрамм (вона ж — Гелена Шраммувна) і два теоретики мистецтв — Йосип Пеленський (1879-1957) та Євген Бачинський.
Так виникла потужна група малярів, так званих «бойчукістів», котрі свідомо пішли на авторське самозречення, працюючи виключно колективно. Орієнтовані на мистецтво Візантії та Київської Русі, вони вбачали саме у славетному минулому найвищі досягнення в образотворчому мистецтві цілої Європи[1]. — Зі статті «Михайло Бойчук. Монументально розстріляні» (ІІ) (2018)

  — Олександр Рудяченко
  •  

«Друге пришестя» об'єднання відбулося вже в пореволюційні роки на Батьківщині. Склад угрупування монументалістів дещо змінився, але його лави й надалі поповнювали надзвичайно талановиті художники, серед яких були зокрема Іван Липківський, Василь Седляр та Іван Падалка[2]. — Зі статті «Новаторство Михайло Бойчука: український монументалізм, відродження Візантії та феномен бойчукізму» (2021)

  — Валерія Степаненко
  •  

Один із провідних британських мистецтвознавців мало не зі сльозами на очах мені розповідав, як після виставки в Метрополітен-музеї робіт бойчукістів, точніше, того, що по них лишилося, вони з дружиною місяць не могли спати, мусили лікуватися від нервового потрясіння. Можна уявити, яке це для нього було шокуюче відкриття: побачити, що в 30-х роках минулого століття було знищено якимись «капітанами матвєєвими» цілий напрямок у світовому монументальному мистецтві. А він же як фахівець відразу проектує на пізніших монументалістів, на Сікейроса, на Ріверу, а тут під кожним ескізом — «знищено», «знищено», «знищено». Для жителя Британії, де від віку нічого не пропадало, ніколи не було ніяких воєн та пожеж, історія знищення українського авангарду — майже те саме, що історія спалення Александрійської бібліотеки. Це ми з вами живемо в звичному для нас режимі постійної Руїни[3]...

  Оксана Забужко

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати