Бойчук Михайло Львович
Миха́йло Льво́вич Бойчу́к (30 жовтня 1882, Романівка, Теребовлянський повіт, Королівство Галичини та Володимирії — 13 липня 1937, Київ) — український художник, маляр-монументаліст, засновник самобутньої школи українського мистецтва «бойчукізм», лідер групи «бойчукістів». Один із засновників монументального мистецтва України XX століття. Представник Розстріляного відродження. Був одружений з Софією Налепинською-Бойчук.
| Михайло Бойчук | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Цитати ред.
Майстер, котрий власноруч творить, бачить у творчості попередніх побратимів не цінності старовини (старовинні цінності), а живу цінність творчості. Мистецтво повинно користуватися досвідом, як і всяке ремесло чи наука. Що було б, коли стали б винаходити, вишукувати нові фарби (кольори), а до того не займалися малярством... Вільна людина, яка вільно мислить, їй нічого боятися будь-якого матеріалу — взірців, — боячись втратити себе. Вона використовує все, — і на досвіді, як на фундаменті, будуватиме далі[1]. |
Митець сучасності буде справжнім майстром і творцем великого майбутнього тоді, коли він із позачасовим (завжди сущим) світовим мистецтвом зілляється не поверхневим літературним знайомством (ознайомленням), а практичним проникненням і всебічним вивченням творчості художніх культур[2]. |
Мистецтво не зупиняється де-небудь і на чому-небудь. Воно рухається, проходить всі народи і тільки в кожнім своєрідно виявляється[2]... |
Мистецтво шукає собі ґрунт у того народу, де воно розвивається; але як тільки твір мистецтва виростає, він робиться інтернаціональним[2]... |
Нашим найгорячішим бажанням було б ввести се в життя. Уявляємо собі се так. Що як повернемо додому, зберемо спосібних хлопців і будемо працювати разом з ними, украшуючи церкви (виконувати фрески, мозаїки і вирізувати та малювати, і подувати золотом іконостаси), таким-то способом виховувати їх і заробляти на утримання цілої школи. Найбільшу надію у тій справі покладаю на Вас, Отче Архипастирю, бо знаю, що Ви оціните важливість сього діла. Гадаю, що також громадство буде нам прихильне, та й буде причинятись до здійснення наших планів[1]. — З листа до митрополита Андрея Шептицького (1910 р.) |
Не бійтеся втратити індивідуальність. Хто краще працює, до того приглядайтесь. Не треба боятися запозичувати в іншого, треба намагатися зробити краще. Індивідуальність сама виявиться, коли майстер визріє[3]. |
Тяжкою дорогою я дійшов до свідомості і розуміння, чим є велика декорація монументальна, в чім міститься штука оздоблення Дому Божого... як приглянувся багатим формам штуки візантійської в церквах і палатах Венеції та й других міст північної Італії. Се мене навело на ту дорогу, по якій я ступаю. Відтоді став я покірнішим і вірним традиціям, що передали нам митці візантійські[2]. |
Про Михайла Бойчука ред.
Бойчук взяв за основу до розписів фігурні композиції візантійсько-романського примітиву. Таке трактування розписів не зовсім схвально було прийнято галицькою інтелігенцією, яка захоплювалась панівним стилем «сецесії»[1]. — Зі статті, присвяченої розмалюванням «Дяківської бурси» у Львові |
|||||
| — Іларіон Свенціцький |
Життя фундатора українського монументалізму обірвалося трагічно. Михайло Бойчук увійшов до когорти тих «неблагонадійних» для совєтської влади митців, що не відповідали обмеженому соцреалістичному канону. Разом з Іваном Падалкою, Іваном Липківським та Василем Седляром Михайла Бойчука було звинувачено в належності до «контрреволюційної націонал-фашистської організації», а невдовзі розстріляно НКВС[4]. — Зі статті «Новаторство Михайло Бойчука: український монументалізм, відродження Візантії та феномен бойчукізму» (2021) |
|||||
| — Валерія Степаненко |
Михайло Бойчук був знаковою фігурою для української культури в ХХ столітті. За своє недовге життя митець встиг стати фундатором українського монументалізму, натхненником цілої плеяди талановитих живописців, яких ми нині йменуємо «бойчукістами», одним із засновників Української академії мистецтв. Безперечно, Бойчук був новатором свого часу — непересічним художником, що втілив у життя ідею відродження візантійської культури на лоні української національної традиції[4]. — Зі статті «Новаторство Михайло Бойчука: український монументалізм, відродження Візантії та феномен бойчукізму» (2021) |
|||||
| — Валерія Степаненко |
На картині «Портрет Василя Седляра» Михайло Бойчук у традиціях монументалізму зобразив свого учня й близького товариша. Портрет Седляра позбавлений надмірностей й деталей, натомість, глядач може спостерігати за чіткістю та лаконічністю ліній, а також за чистотою й прозорістю фарб, притаманних художньому стилю Бойчука. Зображений юнак привертає увагу неприродньо довгими пальцями й глибокими очима, що з надзвичайною пильністю дивляться кудись вбік[4]. — Зі статті «Новаторство Михайло Бойчука: український монументалізм, відродження Візантії та феномен бойчукізму» (2021) |
|||||
| — Валерія Степаненко |
На своїх картинах Михайло Бойчук прагнув зафіксувати життя й побут українського народу, закарбувати в своїх монументалістських полотнах споконвічні образи-символи. Відтак, часто-густо в творчості Бойчука фігурує тема праці, що реалізується в архетипі орача або сіяча, або ж в родинних образах, що декларують важливу для Бойчука кревність та єдність[4]. |
Обличчя людей на картинах Бойчука нагадують ікони, що вкотре підкреслює звернення живописця до іконописної традиції. Крім цього, за спиною Седляра художник намалював рослину, підкресливши свій пієтет й до орнаменталізму також[4]. — Про картину «Портрет Василя Седляра»//Зі статті «Новаторство Михайло Бойчука: український монументалізм, відродження Візантії та феномен бойчукізму» (2021) |
|||||
| — Валерія Степаненко |
Полотно «Пророк Ілля» Михайла Бойчука є істинним відображенням декларованого художником неовізантизму, адже на цій картині гармонійно поєдналися візантійська традиція та виразний іконописний струмінь. Цю картину було створено для Дяківської бурси у Львові за допомогою нанесення темпери на дерево[4]. — Про картину «Портрет Василя Седляра»//Зі статті «Новаторство Михайло Бойчука: український монументалізм, відродження Візантії та феномен бойчукізму» (2021) |
|||||
| — Валерія Степаненко |
Якщо Поль Ґоґен був першим великим маляром, хто станкову картину перетворив на декоративне панно, витерши кордони між цими видами живопису, то Михайлові Бойчуку судилося стати першим великим маляром, хто в декоративно-прикладне ремесло вдихнув силу та велич візантійського іконопису[3]. — Зі статті «Михайло Бойчук. Монументально розстріляні» (2018) |
|||||
| — Олександр Рудяченко |
Примітки ред.
