Вікіпедія

«Вавилон XX» — український радянський художній кінофільм режисера Івана Миколайчука. Займає 10-у позицію у списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно.

Зі спеціальної експозиції обласного краєзнавчого музею Чернівців, присвяченої 75-річному ювілею Івана Миколайчука.

Цитати про фільмРедагувати

  •  

За «Вавілон» я взявся тому, що мені здалося, що в цьому романі є можливість витягти те, що я називаю народним бароко. Де зовні стилі ніби сплутані, різні, а придивишся — стиль оригінальний, чистий. Ось мене питають: який жанр «Вавілона»? Це не жанр — це стиль, тому що жанр у кіно для мене — це взагалі складно, я не хочу про це говорити, я не вірю в нього. Та й чи потрібний він, чистий жанр, у кіно? Як буває у житті? Гуде весілля, а повз вікна проносять людину на той світ. Усе просто в одному кадрі. Хронікальному. Який це жанр? Життя[1].

  Іван Миколайчук, режисер стрічки
  •  

Ми хотіли, аби у кадрі було саме життя села 20-х років – таким, яким його витворив багатовіковий плин розвитку народної культури. Дуже важко виділити у формах цього життя те, що гальмує, уповільнює його течію. Тим більше, що революція порушила, не могла не порушити звичний, віками вироблений спосіб життя, його організацію. Люди заговорили різними мовами – між багатьма з них пролягла безодня тисячоліть. Адже свідомість одних нерідко набагато випереджає свідомість інших у часі – люди живуть поруч, але це люди різних епох[2].

  — Іван Миколайчук
  •  

Багато можна говорити про метафоричність мови «Вавилона XX». Бодай про те, як виразив він сенс життя: Фабіян шукає його, не поспішаючи висловлювати судження про інших людей, але перед лицем смерті, не задумую­чись затуляє від націлених гвин­тівок Мальву, а, отже, й нове життя, майбутнє. Жертовність — вищий сенс життя. Тобто, сенс знаходять не в словах, а в діях, вчинках, в мовчанні[3]. — Зі статті «Реабілітація духовності. Парадокс Івана Миколайчука».

  Лариса Брюховецька
  •  

Ек­ранізація ро­ма­ну В. Зем­ля­ка «Ле­бе­ди­на зграя» бу­ла б ви­про­бу­ван­ням і для досвідче­но­го про­фесіона­ла, не те, що для де­бю­тан­та. Іван Ми­ко­лай­чук зму­сив повіри­ти в те, що він ре­жи­сер. Як на­пи­са­ла у вис­нов­ку ху­д­ра­да студії, «кар­ти­на вільно і при­род­но ви­хо­дить на роз­ду­ми про при­зна­чен­ня лю­ди­ни на землі, про смисл людсь­ко­го існу­ван­ня. <...> На­род­на за своїм світовідчут­тям, кар­ти­на про­ник­ну­та ду­хов­ним оп­тимізмом, на­си­че­на ти­ми ко­медійни­ми де­та­ля­ми та еле­мен­та­ми са­моіронії, які як ніщо інше свідчать про мо­раль­не здоров'я на­ро­ду[4]... — Зі статті «Безсмертний дух народу: історія створення фільму "Вавилон ХХ"»

  — Лариса Брюховецька
  •  

Іван Ми­ко­лай­чук виз­на­чив жанр май­бут­ньої кар­ти­ни — на­род­на ро­ман­тична бу­валь­щи­на. Це бу­ло важ­ли­во, аби за­хи­с­ти­ти її своєрідність. Чи­та­ю­чи нескінченні пре­тензії, ду­маєш: як мож­на ви­т­ри­ма­ти їх і не втра­ти­ти твор­чої фор­ми? Та­ким бу­ло тодішнє про­фесійне жит­тя та­ла­но­ви­тих ра­дянсь­ких ре­жи­серів — з них пи­ли кров. Са­ме то­му пе­ред­час­но пішли Ва­силь Шук­шин, Ле­онід Би­ков, емігру­вав і пе­ред­час­но по­мер Андрій Тар­ковсь­кий. Та й Іван Ми­ко­лай­чук про­жив усь­о­го 47 років[4]. — Зі статті «Безсмертний дух народу: історія створення фільму "Вавилон ХХ"»

  — Лариса Брюховецька
  •  

Інко­ли філософ ба­чить­ся мені на ек­рані про­сто один, мож­ли­во, зі своїм не­мерк­ну­чим ца­пом, як ве­ли­кий ко­мен­та­тор смис­лу жит­тя ва­ви­лонсь­ко­го, що все в че­канні чо­гось невідо­мо­го й до­кон­че но­во­го. Ад­же над світом, до яко­го на­ле­жить і Ва­ви­лон, пли­нуть бу­ремні трид­цяті ро­ки, і філо­соф їх прихід вже ніби пе­ред­чу­ває своєю ду­шею. <...> Кілька сцен з Дань­ком Со­ко­лю­ком, чиє по­ле по­руч з Маль­ви­ною де­ся­ти­ною. Коні, ніч, віз і лю­бов. <...> Пріся, дру­жи­на Яв­туш­ка, що си­па­ла і си­па­ла хлоп­чиків, Ва­ви­лон же пе­ре­суд­ли­вий при­пи­су­вав їх бра­там Со­ко­лю­кам, роз­па­лю­ю­чи до них не­на­висть Яв­туш­ка[4]. — Про сце­нарій роману «Ле­бе­ди­на зграя»

  — Василь Земляк
  •  

У центрі оповіді – декілька днів життя звичайного подільського села з незвичайною назвою Вавилон. На подвір’ї початок 1920-х. Зміна епох та часи переосмислення віковічних засад. Десятиліття героїчне та міфологічне. Принаймні саме так навчив нас сприймати 20-ті роки кінематограф[5]. — «Вавилон XX» Івана Миколайчука: від поетичного реалізму до магічного. Погляд із ХХІ століття

  — Володимир Никоненко
  •  

Асоціативний ланцюжок: революція – громадянська війна – агітаційні плакати – кривавий терор – мучеництво. Утім, у стрічці Івана Миколайчука події буремних років показані крізь дещо незвичну призму – неначе через завісу народного сказання. Бувальщина-небилиця – саме так режисер визначав жанр своєї картини[5]. — «Вавилон XX» Івана Миколайчука: від поетичного реалізму до магічного. Погляд із ХХІ століття

  — Володимир Никоненко
  •  

Миколайчук також створив музичне оформлення для своєї першої режисерської роботи — фільму «Вавилон XX». Кожна композиція вдало доповнює дію на екрані, наприклад, у сцені свята на гойдалці чуємо запальну мелодію — це троїста музика. Миколайчук добирав оформлення дуже ретельно, тут трапляються пісні з різних регіонів України, є також і молдавська. Режисер сам їздив селами і записував музику для фільму[1]. — Зі статті «Від «Тіней забутих предків» до «Вавилону XX»: чотири іпостасі Івана Миколайчука» (2022)

  — Олеся Богдан

ПриміткиРедагувати

ПосиланняРедагувати