Венді Лавер

Венді Лавер (народилася 1965 року) — американська історикиня та авторка багатьох публікацій про Голокост і Другу світову війну. З 2012 року очолює кафедру Джона К. Рота в клермонтському коледжі МакКенна в Клермонті, штат Каліфорнія, а 2014 року її призначено директоркою мґрубліанського Центру з прав людини у Клермонті. Станом на 2016 рік виконувала обов’язки тимчасової директорки Центру передових досліджень Голокосту Джека, Джозефа та Мортона Манделів при Меморіальному музеї Голокосту США у Вашингтоні, округ Колумбія.

Венді Лавер

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Архів був корисним для пошуку адміністративних записів, записів щодо кадрів чи житла або документації нацистської партії в Житомирі. Там також можна було знайти документи про скерування жінок із Німеччини в зону війни та вбивств. Але це був лише початок. Після того мені довелося розшукувати інформацію про ці імена, щоб спробувати зрозуміти біографії цих жінок. Чому вони поїхали на схід, що вони робили і що з ними сталося після війни? Це потребувало набагато глибшого занурення у спогади, щоденники, листи, сімейні контакти. Доводилося проводити майже журналістську, детективну роботу, виїжджати на місця подій, щоб порозмовляти з людьми та зібрати усні історії. — Про роботу над книжкою «Фурії Гітлера. Німецькі жінки у нацистських полях смерті»

Вважаю, що гендер – це реальність. Це аналітична категорія, яку потрібно застосовувати до всіх історичних аспектів. Немає жодної частини історії, яку можна було б якось відокремити або відкласти «на карантин». Так само, як ми дивимося на расу, клас, етнічну належність та багато інших людських взаємин і організації влади. Ці терміни можуть допомогти зрозуміти несправедливість чи політично зумовлені переслідування.

Вважаю, що те, що відбулося в Україні під час Голодомору в 1932–1933 роках, було державною кампанією штучного голоду, проведеною в ім’я економічного розвитку та політичної революції, совєтизації за часів Сталіна, і це була геноцидна кампанія, яка вразила цілий клас селянства. Ми бачили таку ж геноцидну кампанію із голодом під час так званого Великого стрибка в Китаї за правління Мао. Голод був зброєю, інструментом у геноцидних кампаніях.

Геноцид – це злочин, який ми скоюємо стосовно одне одного. Це майже суїцидальне безумство – вбивати представників власного виду й у результаті втрачати цілі культури. Геноцид є ганьбою для всього нашого виду – а тепер люди хочуть просто позбутися цього слова, їм стає некомфортно. Вони не хочуть вести складних розмов. Американці не хочуть говорити про геноцид корінних американців.

Жінки не були лише жертвами. Вони переважно підтримували націоналізм, патріотизм, війну на знищення Радянського Союзу. Усе це було частиною революції, якою вони дуже захоплювалися і в якій бачили можливості для власного просування. [Німецькі] жінки також страждали, вони зазнавали сексуального насильства, з ними жорстоко поводились солдати Червоної армії. Я не намагаюся применшити страждань, яких під час війни зазнають усі. Але це не повна історія. Завзяття жінок та їхня причетність також були підвалинами для геноциду.

Є цілий спектр пасивних видів причетности, такого собі попутництва: бути медсестрою, бути мобілізованою, змушеною виконувати трудову повинність, насправді не мати великого вибору. З іншого боку, є дружини есесівців, медсестри, які добровільно записалися, щоб реалізовувати програму евтаназії. Я описую жінку, яка була медсестрою у Новограді-Волинському. Вона була морально чутливою особою і вважала неправильним те, що відбувалося. Вона не могла цьому протистояти, тому поїхала додому. Мала депресію. Після війни загорілася прагненням справедливости, стала суддею, документувала злочини, писала до владних органів і намагалася притягнути до суду тих, хто їх скоїв. — Про героїнь книжки «Фурії Гітлера. Німецькі жінки у нацистських полях смерті»

Історія України – критично важлива для розуміння XX століття, для розуміння історії геноциду, історії тоталітаризму та Радянського Союзу. Кожна четверта єврейська жертва Голокосту загинула на території, яка сьогодні належить Україні. На жаль, у світі цього не розуміють. Знаєте, навіть ті, хто є експертами з Другої світової війни, часто не усвідомлюють того, що відбувалося в Україні. Вони не бачать різниці між Україною та Росією, коли це стосується Радянського Союзу.

Не можна говорити про історію і не говорити про гендер, бо тоді ви не маєте справи з реальністю. Людська реальність – те, як ми створені біологічно, як соціалізовані культурно і як розуміємо самі себе. Твердження, начебто стать не має значення, означає, що я або ви не маємо значення.

Пів мільйона чи й більше німецьких жінок побували на окупованих східних територіях – у допоміжних службах вермахту, медсестрами, секретарками тощо. Вони готували, друкували матеріали, працювали у шпиталях. Вони вважали, що роблять це для добра своєї країни, щоб наблизити перемогу над ворогом. Але саме так і відбувається наскрізне залучення суспільства в сучасні війни. Роль жінок у суспільстві, їхня участь у суспільному житті розширюється. Ми це приймаємо. Тому не можна уникати й поганих сторінок. Не можна просто стерти їх і сказати, що цього не було. — Про героїнь книжки «Фурії Гітлера. Німецькі жінки у нацистських полях смерті»

Протягом багатьох років жертв війни та Голокосту асоціювали з Росією, хоча насправді значна частина цих подій відбувалася в Україні. Коли я 1992 року вперше приїхала в Україну, то почала усвідомлювати, що це розмиття існує. Його використовували політично як російську чи радянську офіційну версію, а насправді воно було недооцінкою того, що сталося в Україні, і страждань українців. Тому я вирішила, що вивчатиму Україну.

У нацистській партії були мільйони членів. Список підозрюваних, у якому є і жінки, настільки великий, що не було змоги його опрацювати. І в залі суду не вистачило б місць. У Нюрнберзькому процесі винуватців довелося організувати, так би мовити, ієрархічно, починаючи з «найбільшої риби». Жінок не було серед керівництва нацистського режиму. Головними опорами були чоловіки, які тримали владу у формальному розумінні. Вони були пріоритетними підозрюваними, і союзники зробили велику роботу, щоб уполювати їх і привести до судової зали. Ну, а потім правосуддя якось, знаєте, сповільнилося.

Уряду США знадобилося століття, щоб визнати геноцид вірмен, зважаючи на політичні міркування і розрахунки з НАТО, та й не тільки. Але це не означає, що ми повинні відмовитися від терміна. Навпаки, треба мати сильну академічну спільноту та інтелектуальний обмін , проводити більше досліджень. Щоб це не був лише стандартний наратив, який намагаються пропагувати політики чи офіційні служби.

Фурії – мітичні персонажі, які мстяться, діють певним чином, виходячи зі свого розуміння що правильно, а що неправильно. Тому я намагалася показати – німецькі жінки були патріотками, були антисемітками, «прапороносицями». У своїх уніформах вони (хай і з промитими мізками) стали не лише слухняними виконавицями, а й завзято брали участь у злочинах. Вони мислили та ухвалювали рішення, намагалися знайти свій шлях. Вони не протестували проти режиму, вони надали свій ресурс, щоб його поширювати. Ми спостерігаємо це в історії сталінських злочинів, в історії геноциду в Камбоджі, бачили це в Руанді. Я хотіла вказати, що жінки також мають потенціал, щоб бути залученими, дотримуватися цих переконань. І тоді багато хто з них доходили до крайнощів, здійснюючи насильство та вбиваючи, зокрема, й дітей. — Про героїнь книжки «Фурії Гітлера. Німецькі жінки у нацистських полях смерті»

Як видно у «Фуріях Гітлера», багато злочинів скоювали ті, хто не носив погонів. Були й гендерні стереотипи: начебто жінки нездатні вчинити подібних речей, бо палії війни – це чоловіки. Тож деякі упередження також затуманили слідчих і прокурорів. Гендер, безумовно, зіграв у цьому роль. Заглибившись у справи, можна побачити, як жінки захищають своїх подружніх партнерів і брешуть заради них, і як ці стосунки впливають на все розслідування та допити.

Я стверджую у «Фуріях Гітлера», що геноцид – це також і жіноча справа, що в ньому брали участь обидві статі. І, насправді, гендер є дуже важливим компонентом задуму та скоєння геноциду.