Владимир Арсенієвич

Владимир Арсенієвич / Vladimir Arsenijević (Владимир Арсенијевић, 1965 р. н.) — сербський письменник, коментатор, перекладач, редактор, музикант та видавець. Мешкає та працює в Белграі. Арсенієвич здобув престижну премію НІН 1994 року в категорії «Югославський роман» за роман «У трюмі» (серб. «U potpalublju»).

Владимир Арсенієвич

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Війни є частиною існування людського роду. Щовечора на ТБ, у дайджестах ми дивимося звіти з фронтів. Відрізняється лише географія. Іноді це Афганістан, іноді Сирія, С’єрра-Леоне, Балкани або Україна. Однак суть одна – одні люди вбивають інших. Думаю, якщо наш рід іще якийсь час проживе, то, можливо, одного дня все це вдасться еволюційно залишити позаду себе. Тоді далекі майбутні покоління будуть дивуватися та обурюватися страшним варварством минулого. Але до цього іще далеко.

На початку дев’яностих ми справді раптом відчули, ніби земля вийшла з-під наших ніг і нас щось проковтнуло. Все навколо буквально за одну ніч стало дуже темним, клаустрофобічним і безвихідним. У той же час, коли вийшла моя книга з назвою «У трюмi», Емір Кустуріца зняв фільм «Пiдпiлля». Ще декілька авторів використовували подібну підземну метафору. Для мене трюм корабля, який тоне, завжди був якнайжахливішим місцем – вирватися звідти ви не зможете, і пройде не так багато часу, поки вода нарешті проникне всередину і зробить вашу смерть жахливою, а ваше зникнення стане повним. Саме таким були наші відчуття – відчуття повної безпорадності.

Наші культурні зв’язки є достатньо глибокими і тривають вони довго. Наші два народи близькі і нам потрібно докласти багато зусиль, потрібно багато пропаганди, аби значну частину сербського суспільства змусити в Україні бачити того абсолютно Іншого, відмінного від Росії, брата; і щоб серби не ставали на бік безсумнівного агресора – Росії. Нинішню ж ситуацію можна підвести під надзвичайні успіхи тієї московської пропагандистської машини, яка вже дуже довго працює 24/7. — Про сербів, українців та росіян

Окрім тетралогії «Cloaca Maxima» я, опублікувавши роман «Політ», розпочав трилогію «Три батьки», яка зі згаданою тетралогією стоїть у безпосередньому зв’язку, так, що разом ці книги становлять свого роду семикнижжя. Але коли я недбало колись оголошував про свої літературні плани, то потім каявся так, що все ж краще одразу замовкнути.

Треба обережно ставитися до легких аналогій і непродуманих паралелей. Різниця в цьому випадку є набагато важливішою за можливі схожості, а найосновніше – це те, що Україна зазнала нападу з боку зовнішньої, набагато потужнішої сили, тоді як у нас велася війна всіх проти всіх при одночасній беззаперечній агресії Сербії, практичному її домінуванню над усіма іншими. Токсичність громадянської війни так просто не зникає і ми все ще живемо під глибокою тінню усього того, що відбулося у нашій колишній спільній країні протягом цілого останнього десятиліття двадцятого століття.

У вісімдесятих демоном молодих людей в Белграді, однозначно, стало споживання героїну, який був легкодоступний й дешевий. Це спричинило багато смертей творчої талановитої молоді від СНІДу, жовтяниці, передозування. Все це іще більше посилиться в дев’яностих, а ми тільки на кінець минулого століття, після падіння президента Милошевича і переходу влади до тодішньої політичної опозиції, зрозуміємо, що насправді головний дилер героїну і топ-хижак була держава, і що цим чорним бізнесом, між іншим, фінансувалися війни. Якраз у цьому був найбільший парадокс, а масштаби трагедії – лише приблизними.

Українці ще з XIX століття разом з сербами живуть на просторі Воєводини, вони є складовою частиною багатонаціонального багатобарвного полотна західної частини нашої країни. Сакральна архітектура на заході Сербії, так зване сербське бароко, також сформувалася під прямим впливом України. Та навіть найбільша українська поетеса Леся Українка, тобто Лариса Петрiвна Косач, походить з Сербiї. Українцi та серби мають багато чого позитивного i корисного, що можуть запропонувати один одному. Для мене безмежно сумно, що сучасне сербське суспiльство вирiшило все це вiдкинути на користь вигаданої спiльности з росiянами, вiд яких нiколи не було нiякої користі і ніколи не буде в майбутньому.

У Мексику я поїхав навесні 1999 року під час бомбардування Белграда та інших міст у Сербії та Чорногорії авіацією НАТО. Там я провів півтора року і повернувся тільки за тиждень перед кінцевим падінням тодішнього президента Слободана Милошевича. Це було наприкінці вересня 2000 року. Мексика сильно вплинула на мене і я дуже хотів би знову відвідати та об’їздити цю унікальну країну.

У своєму романі «Хижак», опублікованому в 2008-му році, я зі співчуттям писав про людину, яка через збіг обставин стає канібалом. Намагався його зрозуміти, описати не чудовисько, а комплекс суспільних процесів, які зробили його таким. Думаю, і читачі, і критика зрозуміли, що я мав на увазі, і в результаті я не зазнав жодних звинувачень з їхнього боку. Хоча… Правда, ця книга не перекладена навіть приблизно на стільки мов, як «У трюмi».

Я досить давно відчуваю близькість з Україною та українцями. З початку російського вторгнення у вашу країну ця близькість тільки додатково посилилася, а той факт, що політика Сербії щодо Росії була й залишається досить прихильною, а щодо України – бездушною, змусив мене задуматися над тим, що ми, не лише як громадяни, як окремі особи, але і як члени однієї організації, яка належить громадянському сектору, можемо зробити, аби допомогти українським громадянам, звичайним людям, котрі стали головними жертвами хворих завойовницьких намірів Володимира Путіна та його помічників і слуг.

Я не усвідомлюю, чи не сприймаю себе саме таким, але насправді вірю, що людське щастя залежить від простих речей. І що задля професійного або суспільного успіху ніяк не варто нехтувати й підпорядкувати цій меті красу повсякденності та того, що робить життя звичайним і прекрасним одночасно. День проведений з коханими людьми, регулярна, тепла комунікація з дітьми, гра, подорожі, веселощі, смачна їжа, регулярне споживання мистецтва – все це речі, які роблять наше життя вартісним. Гроші і слава ніколи нікого не зробили щасливим.

Я ніколи не мав наміру представляти когось іншого, окрім самого себе. Роман я взявся писати, тому що був шокований тим, як наша країна тонула у крові просто на наших очах. І що між колишніми югославами прорвалася неймовірна кількість ненависті, підбурена нестримною націоналістичною риторикою кровожерливих політиків. Мій роман був способом зрозуміти, що ж це, в біса, відбувається. Усе інше – це просто наслідки. — Про свій перший роман «У трюмi»

Я починав, як музикант, а література прийшла значно пізніше. Так що деякі люди, які мене знають з того минулого, і досі сприймають мене як музиканта, котрий за збігом обставин еволюціонував у письменника.