Гаврилюк Іван Ярославович

Іва́н Яросла́вович Гаврилю́к (25 вересня 1948 року, с. Йосипівка, нині Золочівський район, Львівська область) — український кіноактор, художній керівник кінофірми Україна. Член Спілки кінематографістів України (з 1972). Народний артист України (1992). Заслужений артист Української РСР (1977).

Гаврилюк Іван Ярославович

Стаття у Вікіпедії

З квітня 2002 до квітня 2006 — народний депутат України 4-го скликання, обраний у виборчому окрузі № 126, Львівська область. Член депутатської фракції політичної партії «Реформи і порядок» та «Наша Україна».

Цитати

«В принципі, сьогодні я лишився один з тієї когорти дуже відомих людей. Вже немає на світі геніальних Сергія Параджанова, Леоніда Осики, Івана Миколайчука, Костянтина Степанкова, Володимира Денисенка, багатьох інших. І раніше, коли влаштовувалися вечори пам’яті Параджанова, Миколайчука чи Борислава Брондукова, мене на них завжди запрошували. Це ж все - друзі. Не було б цих людей, я б не став тим, ким став. Це були особливі люди, зараз таких немає. Так мені здається. Це були святі, абсолютно безкорисні люди, які робили добро як дихали». — про відхід цілої епохи в українському кіно в інтерв'ю Главкому Народний артист України Іван Гаврилюк: Київ став мені чужим містом (6 січня 2018 року)

«Я колись деяких своїх фільмів стидався. В розумінні професії це були для мене середні фільми, не ролі, а саме фільми, за деякі навіть соромно було. Але зараз порівнюю їх із сьогоднішніми серіалами і не серіалами... Так то шедеври, виходить, були. А зараз ми просто маємо відсутність професії. Не все так погано, звісно. Є зараз і достойні фільми, я бачив кілька. Але от те, що пропонують, читаєш і думаєш: «Ну а про що кіно, хлопці? Про місце людини на землі? Про що пишете і про що знімаєте? Заради чого?». Розумієте, кіно - це така річ, яка формує людську свідомість. Кіно формує свідомість більше, ніж церква. Якщо брати в масштабах держави, то кіно, крім того, що в ідеалі воно має бути високим мистецтвом, ще є інструментом ідеології. За умови, якщо держава цю ідеологію має. От комуністи кляті трималися скільки десятиліть, дякуючи кіно. Фільми знімали прекрасні талановиті режисери, але завжди в основі стояло утвердження комуністичної ідеології. Деякі з тих фільмів були просто геніальні. В нашому ж випадку держава не робить на це ставку. Ну от зараз почали трохи кіно фінансувати. Але я був автором закону про кіно у Верховній Раді. Разів шість Віктор Андрійович казав мені, що все зробить. Йому варто було поворушити мізинцем лівої руки, і все тоді було би добре. Але як до справи доходило...» — про падіння якості сучасного українського кіна в інтерв'ю Главкому Народний артист України Іван Гаврилюк: Київ став мені чужим містом (6 січня 2018 року)

«Проблема в кінопрокатниках і деяких режисерах, які знімають за українські гроші, на українській території українські фільми і досі запрошують у них грати «русских звезд». Вони їх запрошують і ніхто проти цього не протестує. Треба рекламувати наших зірок, прекрасних акторів, а не «русский мир из Москвы». Мені нещодавно телефонували з одного з телеканалів: «Ванечка, приходите на кастинг». Тепер же кажуть не «кінопроба», а «кастинг». «Приходите на кастинг. Вы представляете, у нас два режиссера: один - киевский, другой - мааасковский». Уявляєте? Цим хваляться!» — про непопулярність у глядачів українського кіно в інтерв'ю Главкому Народний артист України Іван Гаврилюк: Київ став мені чужим містом (6 січня 2018 року)

«Зараз жодна Божа заповідь не діє. От написано: як хочеш, щоб тобі було добре, роби людям так само, як собі бажаєш. Це не діє. Коли я збагнув, що у моїй рідній Україні за п’ять секунд можна з Господа Бога зробити лайно, а потім за п’ять секунд з лайна зробити Господа Бога, Київ мені став чужим містом. Я прожив у Києві десь з 1966 року, 50 років чи навіть більше. І я кожен день відчував на собі тиск тільки тому, що я українець. В побуті це було весь час. Я кожен день нервувався з цього приводу. У Львові спокійніше. Я не забуду історію, як 31 січня 1967 року я посилав мамі телеграму з привітанням із днем народженням на Головпоштамті. Я написав там: «Дорога матусю, вітаю тебе з днем народження». І телеграму віддав. І якась дівчинка, що брала її, видала: «А вы, вообще, можете написать на нормальном языке?». Ну я розбив там скло, що міг там розбив і пішов. Спокійно, не тікав, але, правда, ніхто мене не здоганяв». — про переїзд із Києва до Львова в інтерв'ю Главкому Народний артист України Іван Гаврилюк: Київ став мені чужим містом (6 січня 2018 року)

«Чому ж я не змінився?! Знаєте, коли голосували за спікера Литвина, до мене підійшов юнак, який в туалеті Верховної Ради постійно курив «Приму»: «Вань, вот пятьдесят тысяч долларов… Нажми на зеленую кнопку. Ты ж артист… Скажешь, что ошибся…». І простягає мені пакет з грішми. Щоб я проголосував за Литвина. Того хлопця я «послав». Цей факт озвучив і з трибуни, і у пресі. Щось змінилося?! Потім до мене додому приїхав один відомий чоловік і переманював у Партію регіонів. «Поїдемо до Литвина, - каже, - і відлік почнемо з мільйона доларів». Я сказав, що не куплюся... Коли у президенти балотувався Янукович, до мене підходило аж троє: «Иван, у вас будет все, что захотите, только бы вы согласились быть доверенным лицом Януковича в Западной Украине». Коли розповів це однопартійцеві, той знизав плечима: «Ну й дурний… Треба було взяти від них гроші. Потім знову перейшов би в «Нашу Україну»… І «наші» тебе ще більше поважали б». Ось у чому жах! Високоосвічені люди, по кілька мов знають, а досі негідники при владі…» — про особливості роботи народним депутатом України в інтерв'ю «Високому Замку» «Якщо у держави немає ідеології, то й кіно нема» (28 лютого 2016 року)

«Смерть шість разів цілувала мене в уста. І з коней падав, і над 75-метровою прірвою на гілляці висів, і з потяга на великій швидкості стрибав, обличчя розбивав об каменюки. У фільмі «Легенда про княгиню Ольгу» мій герой мав боротися з ведмедицею. Привезли її з тульського зоопарку лише на день. Дублювати мав господар зоопарку, але за статурою не був схожим на мене. Настає вечір — а ведмедицю треба відправляти літаком до Тули. І я вирішив сам боротися зі звіром. Іллєнко в крик: «Він з твоєї голови скальп здере, а я в тюрму сяду». Та я вмовив. В одній руці тримаю хліб і цукор. Звір стає на задні ноги і йде на мене. І коли ведмедиця пащею торкнулася хліба, я зі силою поклав її на землю. Ще й голову встромив в її пащу. Чому — не знаю. Подобалось переборювати у собі страх». — про небезпеку, яка чатувала під час зйомок фільмів у інтерв'ю «Високому Замку» «Якщо у держави немає ідеології, то й кіно нема» (28 лютого 2016 року)

«Вдячний йому за те, що допоміг врятувати мою дружину. Вона тяжко захворіла. Серпень 1970-го. Актори або у відпустках, або на гастролях. Їду до Параджанова, хоча тільки приблизно знав, де він живе. «О, Христос прийшов! Заходь, Христос!» - вигукнув Параджанов з порога. Заходжу. А там — відомі актори, режисери, художники. Параджанов до мене: «Що сталося?». При мені телефонує міністрові охорони здоров’я. Наступного ж дня дружину успішно прооперували. Я хотів з Параджановим порадитися, як лікарям віддячити. Він як крикне: «Збожеволів, чи що?! Грошей нема, а він…». Сам подарував лікареві старовинну тарілку і браслет з особистої колекції. За кілька тижнів нас з Мирославою провідав. Приніс величезний букет троянд, загорнутий у червоний прапор, який по дорозі зірвав… зі стіни Верховної Ради. Не терпів комуністичної влади. Геніальний режисер був - від Бога. І людяний… Ким я був для Параджанова? Ніким. Хлопцем, який зіграв у двох-трьох фільмах. А він від моєї сім’ї біду відвернув. …Коли Параджанова арештували, колишніх друзів, які в нього днювали і ночували, яких він годував і поїв, допомагав з роботою, писав гарні рекомендації, як вітром здуло… Ще й брудом обливали. Ніхто на суд не прийшов. А Гаврилюк і на суд прийшов, і в тюрму їздив. КДБ за це мене переслідувало. » — про дружбу з Сергієм Параджановим у інтерв'ю «Високому Замку» «Якщо у держави немає ідеології, то й кіно нема» (28 лютого 2016 року)

«Коли я познайомився з Іваном, він уже був відомим кіноактором. Знявся у «Тінях забутих предків» і зіграв роль Шевченка у «Сні». Був 1966 рік. Після школи я вирішив вступати у Київський театральний інститут. Заньківчанин Святослав Максимчук написав Миколайчуку рекомендаційного листа. І ми з другом поїхали до Києва. На кіностудії Довженка збрехали, що ми родичі Івана, і нам дали домашню адресу. Я уявляв, що в Миколайчука — апартаменти, живе у розкоші. Насправді відкриває Іван двері, позаду — якийсь чоловік у шортах по коліна, а там - ще якийсь незнайомець. Усі — з похмілля. Хто ці люди?! По фільмах ми ж знали тільки Миколайчука. Потім дізналися: то був Брондуков (у шортах) та Федір Панасенко. Посадили за стіл. Брондуков поставив позавчорашню аж позеленілу картоплю, а ми — пляшку коньяку, яку привезли з собою. З’ясувалося: дружина Івана кудись поїхала. Стіну кухні мало не під стелю чоловіки заставили порожніми пляшками з-під вина. «Ну що ж, хлопці, ночуйте», - каже Миколайчук. Як?! Він же нас зовсім не знає. Якийсь час в однокімнатній квартирі Миколайчуків, крім Івана і його дружини Марічки, жило ще дві молоді сім’ї: Гаврилюків і Брондукових. Мирослава з Марічкою готували страви в «чотири руки»» — про дружбу з Іваном Миколайчуком в інтерв'ю «Високому Замку» «Якщо у держави немає ідеології, то й кіно нема» (28 лютого 2016 року)