Генрі Марш
Генрі Томас Марш (англ. Henry Thomas Marsh; нар. 5 березня 1950) — провідний британський нейрохірург, піонер нейрохірургічної допомоги для України. Автор бестселера «Історії про життя, смерть і нейрохірургію» (англ. Do No Harm: Stories of Life, Death and Brain Surgery), що вийшов в українському перекладі у «Видавництві Старого Лева».
| Генрі Марш | |
| |
| Генрі Марш в одній з львівських кав'ярень, 2017 | |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Цитати ред.
Я бував в Україні частіше, ніж у будь-якій іншій країні світу. Навідувався туди бодай раз на рік упродовж останніх тридцяти років. Я знаю Львів та Київ майже так само добре, як Лондон та Оксфорд. Тож бачити усі ці руйнування по телебаченню, особливо в Києві... Я бував у Луцьку і в Бучі, у Чернігові та Чорнобилі, в Криму колись давно – об’їздив усю країну. Не бував у Маріуполі та Харкові, але все одно добре знаю Україну. І бачити, на що вона перетворюється під ударами ворожої зброї, мені нестерпно, просто нестерпно[1]. |
У певному розумінні я ніколи від цього не оговтаюся. Тому що Україна й справді стала для мене другим домом. Так, працювати тут бувало гнітюче й дуже непросто. Так, мені не раз хотілося стукнути моїх тутешніх колег-лікарів лобами. І все ж українці чудово вміють співпрацювати між собою, хоч і чубитись теж уміють. Однак зараз, у боротьбі з Росією, ви всі єдині[1]. |
Я вже кілька років не був в Україні, проте усвідомлюю, що всі ви зараз робите дещо дуже й дуже важливе – відстоюєте свою свободу і демократію. Іще двадцять років тому, повертаючись додому, я казав, що Україна – надзвичайно важлива. Послухайте, казав я багато років поспіль, це не частина Росії. А далі йшла розлога лекція про те, що Україна була і є помежів’ям, рубежем між європейською свободою та російською тиранією. І це та боротьба, яку ми бачимо зараз[1]. |
Життя в Україні ніколи не було легким. І це сформувало в українцях ту внутрішню силу, яка завжди викликала у мене захват. Людям на Заході важко це зрозуміти, але ви живете в країні, де держава сприймається як ворог. Тому ви насамперед покладаєтеся на приватні зв’язки: родину, друзів, власні середовища. У дечому українці згуртовані й чудово працюють разом, у дечому – ні. Візьмімо, наприклад, лікарів, які не хочуть співпрацювати між собою, корупцію чи уряд. Але мене завжди вражало, як швидко ви можете вирішити будь-яке питання на особистому, неофіційному рівні[1]. |
Певна річ, людей на Заході лякає думка, що цей збройний конфлікт може поширитися на територію НАТО чи перерости у ядерний. Тож, боюся, уряди західних країн не погодяться закрити небо над Україною, і на їхнє рішення не вплинуть жодні благання. А це означає, що нам і далі доведеться безсило спостерігати за масовим убивством українців. І тому, навіть якщо я ще колись зможу бути щасливим, це щастя завжди затьмарюватиме провина через те, що відбувається зараз в Україні[1]. |
Людям притаманне прагнення осягнути своє майбутнє, вони хочуть розуміти, що на них чекає. Українці ж зараз перебувають в цілковитій невизначеності щодо майбутнього, і це, безперечно, жахає. Це страхітливо! Усе, що ви можете в такій ситуації, — жити теперішнім. А найцінніше в теперішньому — це любов, яку можна розділити з рідними й друзями[1]. |
Примітки ред.
