Герасим'юк Василь Дмитрович

Герасим'ю́к Васи́ль Дми́трович (нар. 18 серпня 1956, Караганда) — український поет, лауреат Шевченківської премії (2003). Член Національної спілки письменників України (1983).

Василь Дмитрович Герасим'юк

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Від Києва в мене залишився тільки Дніпро. Космач – це вертикаль, а Дніпро – горизонталь. Моя система координат.

Ідеологія була брехнею. Тому я опирався на справжнє: на хату, яку батьки побудували, як повернулися з Караганди. На осколки міфів, кахлю, різьбу, в які я вірив.

Коли я вперше «наживо» слухав Драча і Вінграновського, Стус уже написав «Феномен доби», де продирався до найсправжнішого Тичини, виділивши «Сонячні кларнети» (тільки першу половину першої збірки поета) як вершинне звучання його «космічного оркестру», далі – спад. На всі 12 томів. Хоч би ким і яким став великий поет, хоч би яку партію він славив до смерті, але хай раз у житті, хай лиш половину збірки він усе-таки напише твори, «непідвладні законам гравітації» (визначив Стус і повторив через кілька сторінок), усе-таки зіграє СВОЮ партію у «космічному оркестрі».

Початок ХХІ століття я назвав торжеством генетики. Дивився на знімки легінів-повстанців 1940 років і питав: де ті люди? Їх не було. Залишилися ті, які зуміли вижити будь-якою ціною. Я їх добре знав, як пізніше їхніх дітей і внуків. Генетично в нас було закладено багато, але і втрачено чимало. [...] Махатма Ганді попереджав, що еліта, вихована поневолювачами, далека від моральних норм.

Так ось, коли я слухав Драча і Вінграновського, Стус і Калинець уже були за ґратами, інший трагічний Василь (Симоненко, автор збірки «Земне тяжіння») вже десять років лежав у землі, а в тривожній, нервовій ліриці Миколи Вінграновського образ жінки і образ України вже мали одне обличчя.

У Драча «вселенський дискурс» був постійним, тому що це було в основі його поетики: ці всі протуберанці... А у Вінграновського – ні: потім навіть той же Драч іронізував, що «Микола зійшов на цвіркунову ноту». Але ця «цвіркунова нота» у Вінграновського звучала інколи вразливіше, ніж космічні оркестри і нурти його літровесників.

Цитати з віршів

Був вибір між Христом і всім. Я вибрав, але все інше вибрало мене

Дальнім ґрунем, самим верхом, тато йде і веде коня, а на коні хлопчик сидить маленький... Мати йде за ним визбируючи ягоди в травах...

Дзвінки у туманах, як в богослужіннях, звучать, коли наближається «Вірую»... Що ж ви, сараки! Ви ще на землі, де іще не пройшла благодать Господня... І доки несете дзвінки благодаті, вам треба іти…

...Кричить породілля, бо на порі. Чекають дванадцять суддів. Плаває гострий лід у цебрі. Вогонь обпікає руки старі. Що, старці, зі мною буде? — «Дванадцять сивих суддів сидять…»

Не поможуть, Олексо, мої псалми. Ні найтяжче з прозрінь, чи то пак, похміль, бо гаддє – в цієї землі під грудьми…

Плоть не погасає — вічний лет, коли Спаситель є поет, а слово є Господь — Ars Poetica

Сину людський, ти стаєш у чоловiче коло, ти готовий до цього древнього танцю тiльки тепер. З хрестом за плечима. З двома розбiйниками. Тiльки раз.

...Ти бачив: не дано тобі (про це вже сказано було) життя прожити як життя поета. — «Останніх років київське кіно»

Ти дала мені стільки свободи, що вистачить для сухої різьби, хоч ніхто із твоїх не навчив мене різьбити. Ну хіба я зможу обійтися без твоїх барв, адже достойна різьба обходиться без інкрустації. Адже достойна різьба зветься сухою і ще зветься плоскою. Он самі вже прикметники неприємні — «Прощання з гуцульською кахлею»

– Що таке, мамо, Космач? Скільки присілків у нього? – Сину, це материн плач. В неї немає нікого.

Я вижив тут, і я тобі віддам ці гори, ці черешні між лісами. Вони тремтять, вони цвітуть над нами, й це може називатися життям   у царстві Божім. — «Я вижив тут, і я тобі віддам…»

Я вірші пишу вночі в Прокураві, я вірші пишу в татовій хаті, доки сидять під стіною на лаві мої предки вбиті й потяті

Я змалку боявся поганого ока. Зомлів колись я на храмі в чужому селі, безпорадний. ... Ми завше беззахисні в сяйві, а віра в обман спасенний — у ловах зі смертю — одвіку несхибна.

Як зіставляти будуть з кимось когось? Хто більше вкрав? Закатрупив? Чуже чи наше? Буде лиш так, тільки так: т и і Х р и с т о с. А як інакше?

як разом заграли всі скрипки і цимбали, флояри і дримби та вдарили бубни, а спершу озвалися всі трембіти і роги – разом!

Я кричу: не йди по сліду тім — вдариш серце в золотій покрові! Гостра бартка в розмаху страшнім так відтяла віти смерекові, ніби хтось в останню мить не зміг бартку ту в чоло моє ввігнати. Я живий. Літає перший сніг після страти. — «Попелиста остання смерека»

я скачу в цьому повітрі — це мій ритм, це ритм народжених у середині двадцятого віку, коли немовлят ще колисали в колисках, прив’язаних до сволоків. А коли нас колисали повільно, ми ніколи не засинали, ми синіли від плачу, ми задихались, ми ненавиділи протяжні колискові предків… — «Поет у повітрі»

Див. також

• Чоловічий танець (вірш)

Джерела

• Костянтин Москалець. Стежачи за текстом. Вибрана критика та есеїстика. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2019. — 400 с. — ISBN 978-617-679-678-7