Держипільський Ростислав Любомирович

Держипільський Ростислав Любомирович (нар. 7 жовтня 1975, Косів, Івано-Франківська область) — український театральний режисер і актор, народний артист України, директор-художній керівник Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Івана Франка.

Ростислав Держипільський

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Вистава для мене, як режисера, це — дуже складно. Інколи думаю, чи я не лицемірю з кимось. Бо коли починаю включатися в роботу над якоюсь виставою, на той момент мені здається, що це — найгеніальніший автор, з яким я зіштовхувався, що це — найгеніальніші тексти, що це — те, що я хочу сказати світові. Мабуть, це так і має бути. Щоразу ти закохуєшся в цей матеріал, ти ним живеш. Бо якщо цього немає, ти не можеш закохати в нього акторів чи співтворців, а далі ми всі разом – глядачів.

В 1998 році я приїхав до Івано-Франківська актором. Зі всіх ролей, які мені подобалися більше чи менше, на мене вплинула, як на акторську особистість, а згодом, можливо, і на режисерську, роль Галілея у виставі «Галілео Галілей» за Брехтом. Я був молодим хлопцем, грав там Галілея і, власне, людина, яка виділяється з-поміж сірої маси, яка стоїть вище над всіма, напевно, завжди мене захоплювала. Коли ти маєш бути найкращим, коли ти — інший, і не боятися цього.

Звичайно, якщо взяти мої вистави, дуже часто на перший план я все-таки виводжу актора. Для мене актор — це не є просто маріонетка чи засіб для втілення якихось моїх режисерських фантазій. Він такий самий, а може й головний співтворець, який має існувати тут і зараз.

Коли ми перші рази грали «Націю», я казав, що це — дуже символічно. «Нація» у бомбосховищі, десь на дні, в укритті — але незнищенна. Я абсолютно переконаний, що після перемоги, а ми обов’язково переможемо, на нашу націю нарешті чекають справді дуже круті часи. Тому що зараз вже увесь світ побачив, що є таке зло — Росія, і все те, що вона із собою несла і несе століттями. І якою крутою є українська нація.

Ми грали в укритті «Гамлет» та «Ромео і Джульєтта». У нас було світло, облаштовані для сидіння місця. Я подумав, а чому б людям, які сидять і стресують в цей час, не побачити те, що ми робимо щодня, те, що ми вміємо найкраще. Ми почали грати для них вистави, а далі зрозуміли, що це — потрібно і іншим глядачам. І таким чином перший стресовий місяць ми змогли не припиняти свою діяльність і грали у сховищі. — Про березень 2022 року

Ми для себе в театрі чітко визначили, що все російське потрібно викинути з усюди, де воно тільки може бути, і це — правильно, а найголовніше — треба вбити в собі «москаля». Ми викинули весь російський репертуар. Більш того, таке враження, що раптом просвітліли очі, на мізки стало легше, коли ти розумієш, що в нас справді є чудові зразки світової драматургії, світової літератури — і класичної, і сучасної. І в нас є геніальні письменники, на яких ми раптом звернули увагу.

Модель театру, яка мене найбільше захопила, яка мені найбільше подобається, це — поєднання форми і змісту. І, мабуть, наші вистави — це і є синергія суті, змісту і форми.

Про Стефаника ми давно знаємо, він – геніальний! Він і був у нас в репертуарі. Але я зрозумів знову ж таки, яка геніальна Леся Українка. Як по-інакшому звучить сьогодні наш геній Шевченко і Франко.

Створення міфу, напевно, це — така проста якась модель, якою можна захопити глядача, і справді з часом вона почала працювати. [...] А далі — інколи форма може захопити зміст. Звичайно, це — такі піар-ходи, над якими ми справді дуже багато працювали. Але які б ходи ти не придумував, якщо не буде суті, основи, змісту, форма рано чи пізно закінчується, кількість піар-ходів теж закінчується. Тому все ж таки найбільше я вважаю нашою перемогою ту суть, яку ми самі для себе творимо, створюючи наші вистави і те, що ми хочемо донести нашим глядачам.

Якщо брати «надмету», яку я завжди шукаю, створюючи образи чи вистави, то, звичайно, я — величезний романтик, і вірю в те, що духовність, цінності мистецтва загалом і театр зокрема, це — те основне, що формує націю, а в результаті формує державу.

Я розумію, що цілі покоління зомбувалися десятиліттями, що так мене виховували у вищих навчальних закладах і я так виховував своїх студентів, коли викладав. «Як, ти не читав Чехова? Ти не читав Достоєвського, Толстого? Та хто ти такий?» І я так щиро вважав, і справді був вихований на тих наративах. Відповідно, нас зомбували, що все українське — низькопробніше, що це — шароварщина. Я уявляю, що це по мені пройшлися таким танком.