Франко Іван Якович

Іва́н Я́кович Франко́ (1856–1916) — український письменник, поет, публіцист, громадський діяч, перекладач. Написав повісті «Захар Беркут» (1882), «Перехресні стежки» (1900), новелу «Сойчине крило» (1905) та поему «Мойсей» (1905).

Іван Франко

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

	Шукай краси, добра шукай! Вони є все, вони є всюди. Не йди в чужий за ними край, Найперш найди їх в своїй груди.
	— «Шукай краси, добра шукай!», 1877

	Вічний революціонер — Дух, що тіло рве до бою, Рве за поступ, щастя й волю, — Він живе, він ще не вмер.
	— «Гімн. Замість пролога», 1880
	Ця цитата була обрана цитатою дня 27 серпня 2016 року.

	Лиш боротись — значить жить!
	— «Vivere memento!», 1883

	Смішний поет, що хтів би, окрім зла, В тім світі правди й розуму глядіти.
	— «Вольні сонети», 1887

Який я декадент? Я син народа, Що вгору йде, хоч був запертий в льох. Мій поклик: праця, щастя і свобода, Я є мужик, пролог, не епілог. — «Декадент», 1896. Відповідь на звинувачення від Василя Щурата.

	Книги — морська глибина: Хто в них пірне аж до дна, Той, хоч і труду мав досить, Дивнії перли виносить.
	— «Строфи»

Обкладинка одного з перших видань «Лиса Микити»

	Де Бурмило — цар народа, Там пропала честь, свобода, Голос правди занімів.
	— «Лис Микита»

	Жартуйте, дітоньки, бог з вами! Тепер вам вільно жартувать. А як жили ми під панами, Тоді жартовано із нами Так, що не дай бог споминать! … І ласки панські, й панські жарти — Мужик все виніс на спині.
	— поема «Панські жарти», 1887

Захланність наче те грузьке болото, — Лиш крок зроби і взад не відсахнися, То глибше вже пірнеш за другим кроком, І глибше ще пірнеш за третім кроком, А там, гляди, і вороття нема. — «Притча про захланність»//т. ХVІІІ, ст. 188

Страшніше гадюки Людина лиха. Від зілля, промови, Гадюка втиха. Та злюка не втихле, Ні вдень, ні вночі, Хоч кров її з серця Свойого точи. — т. 22, ст. 41

Як чахне дерево, в якім Червяк коріння підгризає, Так гордість у душі людській Всі добрі почини викоріняє. — «Паренестікон»

Одно лиш вічне без початку й кінця, Живе і сильне,— се є матерія: Один атом її тривкіший, Ніж всі боги, всі Астарти й Ягве. — «Душа безсмертна!» («Третій жмуток», збірка «Зів'яле листя»).

	Най проклятє Єгови спаде на твою руку, котра піднялася на батька, і най она всхне, як суха тернина! — «Boa constrictor» (розділ IV).
	— Герман

«Каменярі» (1878)

Автограф початку вірша "Каменярі"

Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста, і дика площина,
І я, прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.

…

Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить. [1]

«Мойсей» (1905)

Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

…

Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.

Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,
Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,

Твойому генію мій скромний дар весільний. [2]

«Перехресні стежки» (1900)

Коли будете женитися, борони вас Боже брати блондинку! Се найнебезпечніший, найфальшивіший і найбільше егоїстичний ґатунок жіночого звіра. Блондинка в душі холодна, без темпераменту, без огню, сама не гріє, але хоче, щоб її гріти, склонна до меланхолії, котра в домашнім житті смакує так само, як скисле молоко. Вона любить бавитися, але тілько бавитися, а властиво, щоб ви бавили її. Сама ж пасивна, інертна, і коли думає про що, то тілько про те, як би допекти вам, зробити вам прикрість, а ніколи про те, як би зробити приємність вам і собі. Вона склонна більше до сліз, ніж до сміху, не тямить добра, яке ви зробили їй, але чудово тямить усе зло і навіть плекає його в своїй душі, як огородник ярину: з маленького, як зерно, факту в неї виростає здоровий гарбуз, величезний буряк, і вона ніколи не втомиться кидати вам ним на голову. Вона чекає тілько нагоди, коли ви в добрім настрою, щоб затроїти вам його; вона, як той ворог у засідці, вибирає для атаки хвилю, коли ви найменше того надієтеся. Коли ви, голодні і втомлені, сідаєте до обіду, вона своїми докорами відбере вам апетит; коли ви збираєтесь до якогось важного діла, до праці, що вимагає скуплення духу, вона накинеться на вас за найпустішу дрібницю, своїми словами отуманить вашу голову, своїми сльозами переверне вашу душу і зробить вас на три дні нездібним до праці. І не забувайте ніколи: у неї тілько шкура тонка, м’яка і прозірчаста, але нерви грубі і тупі. Вона тут плаче і, мовляв, розривається, а там піде до кухні і преспокійно балакає з кухаркою про міські новини, тим часом коли ви обезсилені і розстроєні на цілий день і спомин того дня будете носити в душі довгі роки. <...> У мене жінка блондинка,<...> Брюнетка зовсім інший ґатунок людей. Найгірша брюнетка все ліпша від найліпшої блондинки.  — Стальський про жінок-блондинок («Перехресні стежки», розділ VIII).

Публіцистика, критика

Обкладинка «Літературно-наукового вісника», 1908 рік

В якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою.

	… ми повинні підкреслити дивну, можна сказати специфічно слов'янську особливість наших робітників — недооцінювання власних прав, власних життєвих потреб і нестач. Правда ці потреби і нестачі в приватних колах бувають аж надто відчутні, але щоб довести їх до публічного відома, висловитися одверто і сміливо нагадати про свої права — на це мало хто зважиться.
	— стаття «Що нас єднає і що розділяє», 15 січня 1879

	Ще раз кажу: тільки господарська, ремісна, промислова асоціація може спасти наш народ від економічної руїни, бо тільки тоді кошти господарювання уменшаться, а видатність, продуктивність праці побільшиться. Ніякі другі засоби не зможуть радикально вилічити лиха. Інтелігенція наша повинна мати собі за завдання свого життя — не тільки пізнати ту правду, — вона ж ясна як день, — але по силі можності приложити руку до її осушення.
	— Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва // Світ, 1882, № 16-17

	… мета мого життя й деяких моїх товаришів полягає в тому, щоб підтримувати життєві духовні зв'язки української інтелігенції з високо-розвинутими націями Європи, а, з іншого боку, ближче познайомити ці нації з духовним життям українського народу…
	— лист до Е. Енґеля, видавця німецького культорологічного журналу, між 13-16 листопада 1882

	…тілько така інтегральна, всестороння праця зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів. Бо ані фіра книжок самих сего не зробить, ані копиця брошур самих, ані пів копи послів самих, ані Академія наук сама, ані тисяча шкіл з руською мовою викладовою самою, ані тисяча віч самих. Треба всего сего, але треба всего, на всі боки, щоб ми справді росли органічно, то тоді тяжше буде ворожій силі спинити нас у тім рості.
	— З кінцем року // Житє і слово, 1896, т. 5, с. 401–407

Треба «витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суспіьний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй...»

	Насамперед признаюся в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним моїм гріхом: не люблю русинів. Проти сеї гарячої любови до «братнього племені», яка часто бризкає зі шпальт польських реакційних газет, моя сповідь може видатися дивною. Але що ж робити, коли вона правдива? Я вже не в літах наївних і засліплених коханців і можу про таку делікатну матерію, як любов, говорити тверезо. І тому повторюю: не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб'язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру. Зрозуміло, знаю між русинами декілька винятків, декілька осіб чистих і гідних усякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян), але ці винятки, на жаль, тільки стверджують загальний висновок. Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоби запевняти, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі. Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства й волі, щоб не відчувати, як мало в історії Русі прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові. Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу — цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту? Чи, може, маю любити світлу будущину тієї Русі, коли тої будущини не знаю і для світлості її не бачу ніяких основ? Коли, незважаючи на те, почуваю себе русином і по змозі й силі своїй працюю на Русі, то, як бачиш, шановний читачу, цілком не з причини сентиментальної натури. До цього примушує мене почуття собачого обов'язку. Як син селянина-русина, вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов'язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій руський патріотизм — то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням. І якщо щось полегшує мені нести це ярмо, так це те, що бачу руський народ, який, хоч гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, який хоч і сьогодні бідний, недолугий і безпорадний, а все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів. Отже, варто працювати для цього народу, і ніяка праця не піде на марне. — «Дещо про себе самого», авторська передмова до видання творів Івана Франка польською мовою
	— «Nieco o sobie samym» // Obrazki galicyjskie, 1897

	Рівноправність повинна бути справді рівна. Галицькі жиди досі не перестають жалуватися на неповноту рівноправності, на їх упосліджування, прим., у військовій або судовій службі, на недопущання їх до деяких суспільних функцій. Не думаю перечити, що справді воно так і що границі їх прав можна би розширити. Але, з другого боку, жиди забувають, що на многих полях суспільного життя вони займають упривілейоване становище супроти великої маси нежидівської людності, що користають із множества прав, властивих тільки їм самим, і що їх конфесійно-економічна організація і подекуди навіть сам склад їх ума позволяє їм навіть рівні права визискувати на свою користь, а обходити багато некорисних приписів законів, які цілим своїм тягарем падуть на нежидівську людність. Без сумніву, еміграція часткова, повільна та з розмислом зорганізована самими жидами мусить бути пожадана для нашої суспільності як вентіль обезпеки, що зменшив би в краю напір жидівського елементу, а для жидів як творіння кадрів будучої національної самостійності. Як така вона напевно може числити на симпатію та поміч нашої суспільності… — Стаття уперше надрукована в часописі «Przegląd społeczny», 1887, т. 3, с. 431–444. 10–14 липня 1913 р. Франко виконав переклад статті українською мовою. Цей переклад був надрукований у збірці «В наймах у сусідів»
	— «Семітизм і антисемітизм у Галичині»

	Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всі без виїмка — поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його. Не забувайте, що ми досі в Галичині жили з національного погляду крайнє ненормальним життям. Велика більшість нашої нації лежала безсильна, закнебльована, а ми, маленька частина, мали свободу рухів і слова. І нам іноді здавалося, що ми — вся українська нація, що ми її чільні ряди, її репрезентанти перед світом. Тепер, коли на російській Україні не сьогодні то завтра повстануть десятки таких центрів, якими тепер являються Львів та Чернівці, ся наша передова роля скінчилася. Ми мусимо почувати себе не піонерами, але рядовими в великім ряді і не сміємо своїх дрібних, локальних справ виставляти як справи всенародні, своїх дрібних персональних амбіцій висувати на першу лінію загального інтересу. — Написаний 1905 року з нагоди революції у Росії; вперше опубліковано в «Літературно-Науковому Віснику»
	— «Одвертий лист до галицької української молодежі»

Ми не могли дати міліонам у руки хліба, не могли тисяч і соток тисяч охоронити від еміграції, від визиску, від змарнування сил. У нас був тільки один заряд — живе рідне слово. І можемо сказати собі, що ми не змарнували його, не закопали в землю, але чесно і совісно вжили на велике діло. І коли сьогодні те наше рідне слово блискотить багатством, красою й силою і знаходить відгомін у серцях соток тисяч синів України-Руси, розсипаних капризами долі по обох півкулях землі... то все те гарний доказ на те, що слово, те марне летюче слово, найбільше, бачилось би, хвилевий і нетривкий витвір людського духу, проявило чудотворну силу, починав двигати з упадку ту масу, якій, бачилося, не було рятунку.

Все, що йде поза рамами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий синтементалізм фантастів, що раді би широкими „вселюдськими“ фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації.

Література кожного народу — це найкраще дзеркало його життя.

Від першого свого виступу на літературнім полі він послугується мовою чистою, ясною, наскрізь народною і при тім наскрізь інтелігентною. Він не украшує і не насилує її, вона ллється у нього як природне джерело. Він не афектує мужицького говору, не послугується для декорації стилю мужицькими приказками, а говорить попросту як інтелігент до інтелігента, певний, що засіб його рідної мови без ніяких натягань вистарчить йому до висловлення всіх ідей і всіх поривів душі. Мова його поезій — се один великий комплімент для будущої національної і літературної мови України, нехибна вказівка, куди мусить іти її розвій. І завважте: ся мова однаково зрозуміла, з однаковим залюбуванням читається над Сяном, Дніпром і Доном; вона вже тепер зв'язує вузлом співчуття та симпатії всі частини нашого народу. Ні про якого іншого сучасного українського письменника не можемо сього сказати. — Передмова до видання творів Володимира Самійленка «Володимир Самійленко (Проба характеристики)» (1907)

«Давнє й нове» так само, як і збірка «Мій ізмарагд» має метою популяризацію багатого скарбу поезії та життєвої мудрості, що міститься в нашім старім письменстві, досі так мало відомім не лише широким народній масам, але також, а може навіть і ще в більшій мірі, освіченим верствам нашого народу. — з передмови до збірки «Давнє і нове»

Украінське питанє переходить в новійших часах дивні фази розвитку. Від коли при кінці XVI віку унія з Польщею, з разу політична, а далі й обрядова силою натуральноі реакціі кинула між Украінців сильний фермент і збудила перші проблиски національного почутя, першу свідомість національних інтересів відрубних від інтересів польських (почутє відрубности від Московщизни збудило ся і виступило досить різко вже в другій половині XVII віку), бачимо серед украіньского народу і серед украінськоі суспільности певне аналогічне, хоч не паралельне хвилюванє тоі свідомости і того почутя. — Ukraina irredenta//Житє і слово, 1895, т. IV, ч. 6, с. 471—483

Історія украінськоі інтелігенціі в XVIII віці, то історія єі ассіміляціі з московською. Правда, почутє окрешімности, навіть деякого льокального патріотизму не вигасло, навіть Мазепинські традиціі тліли подекуди, та почутє безсильности і анахронічности тих традицій було загальне. — Ukraina irredenta//Житє і слово, 1895, т. IV, ч. 6, с. 471—483

Історія XVIII віку для украінських мас народніх, то постепенне ослаблюванє свобідного козацького елементу, ширенє кріпацтва а рівночасно обкроюванє і притлумлюванє автономіі, початків просвіти народньоі і всіх прав украінськоі окремішности. Московська „плеть“ була так само дошкульна, як польська нагайка, та тілько гнала украінську націю не на шлях поступу і цівілізаціі, а в безодню темноти і застою. От тим то не диво, що свідомість національна і політична серед мас украінського народа падає, що обсяг єго інтересів звужує ся до границі власноі хати, власноі громади, що розумінє державного устрою стає ся так само мітологічне як реліґія, як прімітівне розумінє природи. — Ukraina irredenta//Житє і слово, 1895, т. IV, ч. 6, с. 471—483

Листування

У нас в Дрогобичі руської книжки трудніше дістати, як з папороті цвіту! — Лист до Василя Давидяка (Дрогобич, 27 травня 1874)

Питаєте о мою поезійку «Великдень»? Не знаю, хто Вам ю захвалив, але, оскільки то собі пригадую, не було там нич доброго і викінченого, але — от, макулатура, слаба проба, хоч і повстала із зраненого, болячого серця. Хоч би-м Вам рад прислати, але, вірте ми, що її не маю,— бо у мене такий звичай, що, скоро що напишу, а потім не всмак ми те,— сей час, як каже Петрарка, даю Вулкану до поправи. Так поступив я собі уже з страх многими творами, пробами початковими, хоч і теперішні не много ся іще від них розличають — Лист до Василя Давидяка (Дрогобич, 27 травня 1874)

Наші українські (руські) справи в Дрогобицькій гімназії, як звичайно, стоять дуже слабо. Окрім трьох бідних українців, не цікавиться ні один ученик ані літературними, ані політичними українськими справами. Будете цікаві дізнатися, котрі се три,— тому кажу Вам, що Матковський, певно, Вам відомий з восьмої кляси, Зубрицький з п'ятої, а третій пише до Вас. — Лист до Щасного Сельського (Дрогобич, 11 квітня 1875)

	Певне, я здався Вам нудним, замкнутим, нещирим, інакше кажучи, нецікавим мовчуном, але поміркуйте самі: я не одержав майже ніякого виховання, не знав я й батьківської ласки; чужий та одинокий поміж чужих людей — ось так я зростав. Я не мав товариства, не знав нічого, крім своїх книг. Світ лишався для мене невідомим, а велика школа товариства зачинена. І тільки торік, коли я познайомився з Вашим братом, перед моїми очима відкрився широкий світ і стало світліше переді мною. — Лист до Ольги Рошкевич (Дрогобич, 2 травня 1875)
	Ich werde Ihnen wohl vielleicht als langweilig, ungesellig, duckmäuserisch, oder, wie man das sagt, stumm und dumm erschienen haben,— aber urteilen Sie selbst: Ich habe fast keine Erziehung, keine liebevolle und sorgsame elterliche Behandlung genossen,— fremd und einsam unter fremden Menschen, so bin ich aufgewachsen. Ich hatte keine Gesellschaft, ich lebte mit Niemandem, ausser mit meinen Büchern. Die Welt war mir unbekannt, die grosse Schule der Gesellschaft verschlossen. Erst im vorigen Janre, als ich mit Ihrem Bruder bekannt wurde, erschloss sich die breite Welt vor meinen Augen, es wurde heller vor mir.

	У своєму житті я зазнав вже немало кривди — одним ударом більше чи менше,— яке це має значення!.. — Лист до Ольги Рошкевич (Дрогобич, 2 травня 1875)
	Ich habe in meinem Leben gar vieles bittere ertragen,— ein Schlag mehr oder weniger,— was bedeutet das!..

Не українські форми, але попросту дух і манера Шевченка, котру Федькович без внутренного чувства наслідував, то позбавило ті твори вартості. — Лист до Василя Давидяка (Дрогобич, 3 липня 1875)

Впрочім, ти ж і сама знаєш, що приятніше і свобідніше живеться, хоть і вкупі з другим, але знаючи, що не з твоїх рук я їм, і маю власну волю в усьому. — Лист до Ольги Рошкевич (Львів, 21 квітня 1877)

Впрочім, я ще раз говорю, що женщині у нас тепер легко осягнути в літературі поважне місце, раз, тому, що вона виступить перша, а по-друге й тому, що у нас ще занадто глибоко вкорінений звичай «преклонятися перед женщиною». — Лист до Ольги Рошкевич (Львів, 21 квітня 1877)

Правдивих приятелів в біді пізнавай; а хто з приятеля перекинувся в ворога, тот, значить, і вперед не був приятелем і не буде. — Лист до Ольги Рошкевич (Львів, початок березня 1878)

На університет записався і ходжу, хоть тільки для того, щоби як-небудь скінчити, бо й так воно з того нічо не вийде. — Лист до Ольги Рошкевич (Львів, 14 червня 1878)

Становища ніякого я не получу, життя ні собі, ні їй не забезпечу, родичам гризоти ще більшої нароблю, а коли б вкінець і прийшло сполучення наше до скутку, то боротьба за кавалок хліба серед загальних противностей швидко охолодить любов і надломить сили. — Лист до Ярослава Рошкевича (Львів, 19 червня 1878)

Як кожда любов мусить у чоловіка коштувати стільки кусників серця, стільки лиха та грижі, то й пек-запек тій любві, нехай її ніхто в світі не знає! — Лист до Ярослава Рошкевича (Львів, 19 червня 1878)

Платонічна любов швидко навкучиться, іменно тому, що недостає їй того, чого іменно конче вимагає розумна, правдива любов,— зміни, яку приносить практичне життя, спільна боротьба за свої переконання, за своє існування! Такого життя, ураз із коханою особою я бажаю, бо воно одно зможе розвити любов правдиву, зможе платонічну любов зробити зовсім реальною, сильною, зробити елементом життя, таким конечним, як хліб або воздух. — Лист до Ольги Рошкевич (Львів, 30 липня 1878)

Ех, ви женщини-женщини! Ані ваші ласки, ані ваша краса, ані ваша доброта не так небезпечні, як ваші сльози! — Лист до Ольги Рошкевич (Львів, 4 серпня 1878)

Я хотів би тільки одного — умерти при тобі, стискаючи твої руки, глядячи на твоє лице! Більшого щастя не треба мені, та й годі його надіятись! — Лист до Ольги Рошкевич (Львів, 4 серпня 1878)

По-мойому, говорити комусь о його красоті — дуже недобре, і мені бачиться, що нічо так не деморалізує чоловіка, як похвала його красі, іменно похвала такої речі, котру він не набув ні працею, ні знанням, ні нічим. — Лист до Ольги Рошкевич (Львів, 14 серпня 1878)

Любов же ж недурно назвали путами! Ніщо того й відпиратися, тільки треба о то дбати, щоб ті пута не стали твердими сирівцевими шнурами, що проїдають тіло, а тільки приємним, хоть і сильним вузлом, що в'яже двоє людей, щоб вкупі надати їм більше сили до спільної праці. — Лист до Ольги Рошкевич (Львів, 14 серпня 1878)

Твій суд о «Une page d'amour» зовсім східний з моїм. Читаю власне в польськім переводі і дивуюся, чи се той сам Золя, що так чудно описав абата Муре та Єжена Ругона? Приходжу до того переконання, що він, неборака, заки напише всіх 20 томів про тих варіятів, то й сам візьме та зваріює. «L'Assommoir» переводи; є надія, що з початком слід[уючого] року почнем друкувати Золя, і то зараз кілька куснів. — Лист до Ольги Рошкевич (Львів, 14 серпня 1878)

Я сам, попри інші роботи, перероджу велику поему Гейне «Німеччина», котра належить до найкращих творів німецької і всесвітньої поезії і відзначується дуже оригінальними думками. — Лист до Ольги Рошкевич (Львів, 14 серпня 1878)

Внішній світ і боротьба аж надто швидко збудили нас із щасливого короткого сну, пригадали нам, що ми ще не в соціалістичній державі, де свобідно і весело, а серед теперішніх, жидівсько-конституційних порядків. — Лист до Ольги Рошкевич (Львів, 20 вересня 1878)

Я переконаний, що економічний стан народу — се головна підстава цілого його життя, розвою, поступу. Коли стан економічний плохий, то говорити про поступ, науку — пуста балаканка. Я переконаний, що теперішній економічний стан усіх народів культурних дуже плохий у многих зглядах, а найбільше задля нерівності маєткової і задля різкого розділення на касту багатих, котрі виключно користуються добутками науки і культури, і касту бідних, котрих кожний новий поступ тільки глибше притискає. — Лист до Ольги Рошкевич (Львів, 20 вересня 1878)

Я переконаний, що велика всесвітня революція поволі рознесе теперішній порядок, а настановить новий. Під словом «всесвітня революція» я не розумію всесвітній бунт бідних проти багатих, всесвітню різанину; се можуть під революцією розуміти тільки всесвітні рутенці, плосколоби та поліцаї, котрі не знають, що, н[а]пр., винаходка парових машин, телеграфів, фонографів, мікрофонів, електричних машин і т. д. спроваджує в світі, хто знає, чи не більшу революцію, ніж ціла кривава французька революція. Я розумію під революцією іменно цілий великий ряд таких культурних, наукових і політичних фактів, будь вони криваві або й зовсім ні, котрі змінюють всі дотогочасні поняття і основу і цілий розвиток якогось народу повертають на зовсім іншу дорогу. — Лист до Ольги Рошкевич (Львів, 20 вересня 1878)

Що капіталістична революція 1789 року відбулася так криваво — причина тому не в тім, щоб кожна революція мусила така бути, а в тім, що тиранія пануючих шляхти і попів не позволяла ширення освіти, котра одна могла злагодити страшний вибух, коли тим часом другі причини: бідність, здирство і т. д. — приспішили той вибух. — Лист до Ольги Рошкевич (Львів, 20 вересня 1878)

…наука економії (господарки народної), хоч, безперечно, найважніша з усіх наук, досі ще зовсім не оброблена так, як би того бажалося, а найкращі книжки економічні, які досі вийшли (Marx, «Kapital», Schäffle, «Bau und Leben des socialen Körpers» і др.), писані так тяжко й незрозуміло, що зовсім неприготованому читати і понімати їх — чиста неможливість. А найліпше приготування до їх читання і понімання се, по-моєму, власне думання над економічними питаннями. — Лист до Ольги Рошкевич (Львів, 20 вересня 1878)

Помилково приписують

Коли я ознайомився з партіями марксистів, соціалістів, лібералів та демократів, то за спиною кожної з них я побачив хитрий писок жида.

Нація без Націоналізму - організм без імунітету. Націоналізм без ксенофобії - імунітет без лейкоцитів та антитіл.

Про Франка

Академія в одній особі.

	Як тільки Івана Франка не називають: і громадський діяч, і поет, і драматург, і політик, і науковець, і філософ, і економіст, але мало хто додає мовознавець. Натомість Франко все життя цікавився мовними проблемами і у дитинстві в нього було дуже розвинене мовне чуття. Згодом у гімназії Франко мав дуже хороших вчителів, які навчили його прислухатися до народної мови.
	— Олександра Сербенська

	Франко не лише засвоїв концептуальні положення тогочасної лінгвістики, а й виробив своїх погляди на суть мови, трактуючи її як психофізичне явище, як засіб порозуміння між людьми. Особливо плідним виявився кінець ХІХ – поч.. ХХ ст. Франко осягає біблійну суть Слова, говорить про зв’язок мови і духовності, заглиблюється в секрети поетичного слова, підкреслюючи його роль, а також проникає у мовну лабораторію багатьох письменників, текстотворців минулого, творить науку про теорію і практику перекладу.
	— Олександра Сербенська

Джерела

• Франко І. Зібрання творів: в 50 т. // за ред. Н. Л. Калениченко; АН УРСР. Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка. — Київ: Видавництво «Наукова думка», 1986. — Т. 48. — 767 с.