Джамбатіста Віко

Джамбатиста Віко (іт. Giambattista Vico, 23 червня 1668, Неаполь — 23 січня 1744, там само) — італійський філософ епохи Просвітництва, засновник сучасної філософії історії, його ідеї сприяли розвитку культурної антропології та етнології.

Джамбатиста Віко

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Людина внаслідок нескінченної природи людського розуму робить саму себе правилом Всесвіту там, де розум розгублюється від незнання. — Аксіома I//«Засади нової науки про загальну природу нації»

Друга властивість людського розуму полягає в тому, що там, де люди не можуть скласти ніякого уявлення про далекі й невідомі речі, вони судять про них за речами відомими і наявними. — Аксіома II//«Засади нової науки про загальну природу нації»

Щоб допомагати роду людському, Філософія повинна підносити і напучувати людину пропащу і слабку, а не спотворювати її природу і не залишати її в її зіпсутості. — Аксіома V//«Засади нової науки про загальну природу нації»

Люди спочатку стараються вийти з підкорення і прагнуть рівності — такими є Плебеї в Аристократичних республіках, що зрештою перетворюються в Народні. Потім вони стараються перевершити рівних — такими є Плебеї в Народних республіках [...] Нарешті, вони хочуть поставити себе над законами, — звідси Анархії, тобто Розбещені Народні Республіки; немає гірших Тираній, ніж вони; в них стільки тиранів, скільки в державі нахаб і розпусників. Тоді Плебеї, які стали обережними внаслідок власних нещасть, знаходять зцілення від них у Монархіях. — Аксіома 45//«Засади нової науки про загальну природу нації»

Про Джамбатисту Віко

	Як усякий творець великої системи, покликаної дати остаточне світопояснення, Дж. Віко починає з нещадної ревізії набутих людством уявлень, яким воно завдячує «марнославству націй» та «марнославству вчених». Це, на думку Дж. Віко, найнебезпечніші з усіх видів марнославств, і він зводить рахунки з ними у манері незрівнянно саркастичній (пiзнiше Г. Юнг говоритиме про гординю «Я» як його «iнфляцiю»). — Зі статті «Десять пишемо, сто в умі»
	— Іван Дзюба

	Шістдесят чотири Аксіоми Дж. Віко охоплюють історію, міфологію, культуру, мову, економічні і політичні стосунки народів, форми їхнього самоврядування, релігії, принципи самої філософії... Ці Аксіоми і становлять той інструментарій, за допомогою якого Дж. Віко далі деконструює і реконструює картину світу людей. Найбільш відомий він своєю концепцією кругообігу (ідей, форм буття, піднесення й занепаду народів, культур), що протистояла ідеї прогресу як нiбито постійного переходу від нижчого до вищого, і не раз озвалася у філософії XX ст. Але мені здається, що найбільше його осягнення — це «відкриття» Людства як складної, мінливої і різноякісної цілiсності, єдності. — Зі статті «Десять пишемо, сто в умі»
	— Іван Дзюба

	До нього ідея Людства була абстракцією. Він надав їй животрепетного і «магматичного» змісту: вогненність, бурхливість, змінність. Він висміяв претензії «провідних», «обраних» націй виводити людство від себе або на нього себе екстраполювати, «навчаючи» і «облаштовуючи». Він виходив з того, що кожна нація сама приходить до спільних усьому Людству істин, бо спільною є природа націй, природа людей, і найкращий доказ цієї спільності — те, що різні народи, не знаючи один одного, породжують схожі ідеї (i пiдвладнi спiльним архетипам, додав би Г. Юнг). Однак спільність не означає одноманітності i навпаки. У Дж.Віко — пафос цінності культур, міфологій, мов, розкриття їхніх світопояснювальних і поетичних глибин. — Зі статті «Десять пишемо, сто в умі»
	— Іван Дзюба

Джерела

• Екстракт 150. У двох частинах. Частина перша. За заг. редакцією Лариси Івшиної. Упоряд. Надія Тисячна, Ольга Решетилова. Марія Томак, Ігор Сондюков. — Київ: 2009. — 1040 с. — ISBN 978-966-8152-15-3