Джонатан Коу

Джонатан Коу (англ. Jonathan Coe; нар. 19 серпня 1961, Бірмінгем — британський письменник, який здобув широку популярність завдяки роману «Оце так шахрайство!» (1994).

Джонатан Коу

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Англія дуже змінилась за попередніх 50 років, здебільшого – на краще: тепер ми є строкатим мультикультурним суспільством, яке визнає відмінності між людьми й не лише толерує це різноманіття, а й шанує його. Однак за останні роки стало зрозуміло, що в країні існує меншість, – невелика, проте дуже впливова – яка не схвалює ці зміни й хоче повернути час на 50 років назад і відновити певні класові й культурні відмінності.

Думаю, сьогодні більше, ніж будь-коли раніше, важливо зберігати чітку відмінність між художньою вигадкою і реальністю. Щойно ця відмінність губиться, ми опиняємось на небезпечній території політики.

Інтернет демократизував світ і став майданчиком для людей, чий голос міг би ніколи не бути почутим. Але ми втратили щось у процесі: певний редакторський фільтр, який, хоч і не був ніколи досконалим, але допомагав захистити нас від найбільш безвідповідальних і неправдивих голосів. Для мене художня література в цьому новому світі є важливою як ніколи, тому що в ній контакт між читачем і письменником простий і недвозначний. «Все, що я зараз скажу вам, – говорить письменник, – це брехня». І на цьому підґрунті спілкування може відбуватись без непорозумінь.

Існують люди, про яких ми читаємо в газетах, які виглядають настільки величними, що стають майже карикатурними. Багато політиків, відомих журналістів і знаменитостей мають саме такий вигляд. Ми багато читаємо про них і бачимо їхні фото повсюди, але ми нічого не знаємо про те, що рухає цими людьми насправді, нічого про їхнє внутрішнє життя. Мені цікаво знаходити ці постаті й пробувати олюднити їх, зробити більш живими, ніж їх зображує медіа. Очевидно, що два найбільших виклики для такого письма – це Дональд Трамп і Володимир Путін. І я не знаю, чи зміг би впоратись з таким завданням.

Коли я був зовсім молодим – приблизно в 15 років – я дізнався про існування європейської сатиричної традиції, яка описує політику або людське існування, використовуючи абсурдизм. Я маю на увазі традицію Рабле, Сервантеса, Свіфта, Філдінга, Стерна, Дідро, Фленна О’Брайена, Семюеля Беккета, яка завжди була важливим джерелом натхнення для мого письма.

Коли я написав «Оце так шахрайство!», це був дуже сучасний роман (історія закінчується в 1991-му, а писав я її з 1990-го до 1993-го), але тепер роман став історичним і вивчається у школах і університетах. У книзі є певна кількість досить важкої сатири, яка здавалася важливою в час її написання, оскільки ми все ще жили у розпал революції Тетчер, і я потребував виходу для своєї молодечої злості та розчарування. Але причиною того, що книжка залишається популярною так довго, є не наявність тематичної сатири, а цікава структура й захоплива історія, які я намагався створити.

Наразі Англія перебуває в обіймах найгіршого виду ностальгічного й дріб’язкового націоналізму. І це геть не схоже на те, що відбувається, скажімо, у Франції, де нещодавно було обрано молодого, далекоглядного й неупередженого президента.

Мені цікаво побачити, як люди через більш ніж чверть століття пристосовуються до життя за межами радянської системи, які свободи було здобуто, у чому досі можна побачити сліди старого режиму і як це досі жити в безпосередній близькості від такого могутнього й непередбачуваного сусіда. Мої книжки, як я вже сказав, поєднують комедійність і меланхолію. Можливо, я натраплю на те саме в Україні.

Мій роман про школярів, які пізнають світ у 70-ті, «Клуб негідників», – найбільш автобіографічна книжка, а головний герой Бенджамін Троттер – портрет підлітка, яким я був у той час (інколи перебільшений для комічного ефекту). Я, звісно, поділяю його відрив від реальності і його відчуття, що мистецтво важливіше за політику, щоправда, більш іронічно, оскільки, врешті-решт, я почав писати політичні романи.

Писати про розчарованого митця може бути водночас й іронічно, й трагічно, але спробуйте знайти гумор чи пафос у портреті успішного митця. Також, звісно, всі справжні митці живуть з постійним відчуттям провалу. Інколи тому, що їм здається, що їхня робота недостатньо поцінована, але переважно тому, що ніщо з того що ти пишеш (або малюєш чи створюєш) ніколи не може досягти того рівня досконалого твору, який існує у твоїй уяві. Як сказав Горольд Пінтер: «Кожна п’єса – це черговий провал».

У Німеччині та Іспанії найбільший успіх здобув мій найсерйозніший роман «Поки не випав дощ». Але таке читацьке сприйняття знаходяться поза контролем автора. Все, що я можу, – писати про те, що спадає мені на думку, і сподіватись (з допомогою хорошого перекладача), що хтось десь отримає від цього задоволення.

У тому, що я пишу, є також певна вульгарність: любов до інтриг, до загадок, до сюжету загалом, що означає, що читачів веде цікавість до оповіді. Насправді, це не компроміс, це просто спосіб, у який я пишу. Інколи мені здається, що критики сприймали б мене серйозніше, якби мої твори були більш вишуканими.

Це правда, у моїх книжках багато іронії й гумору, і це може спричиняти проблеми. У Франції та Італії, де мої книжки є найбільш популярними, читачі, здається, дійсно розуміють і цінують британський гумор, а от у Німеччині – не дуже.

Ці класичні американські, британські та європейські фільми 1930-их, 40-их і 50-их дуже вплинули на мене й моїх однолітків, тоді як молодше покоління виростає сьогодні, нічого не знаючи про це кіно. Це одна з найбільших відмінностей між поколіннями. Два фільми, які справили на мене найбільший ефект, – це «Оце так шахрайство!» (дуже поганий фільм, який, проте надихнув мене написати мій перший успішний роман) і «Приватне життя Шерлока Холмса» Біллі Вайлдера, який залишається моїм найулюбленішим фільмом. Він поєднує комедійність і меланхолію, і я намагався відтворювати це поєднання у своїх книжках.

Я був дитиною в 60-ті й підлітком у 70-ті, у час, коли телебачення заповнювало свій ефір старими фільмами, оскільки це було дешевше. Тож вмикаючи телевізор ви ніколи не знали, що зараз побачите: це міг бути такий шедевр, як «Касабланка» або «Коротка зустріч», або ж це міг бути якийсь безглуздий фільм категорії B. Важливим було те, що телебачення переносило вас з реальності у фантастичний світ чорно-білого кіно, персонажі якого носили химерний одяг і виголошували прекрасні діалоги.

Я великий прихильник Умберто Еко, і одна з причин – те що він водночас шукав шлях до масової аудиторії та створював дуже складні тексти. На щастя, моя проза за своєю природою дуже проста – я не можу писати зі значним ліричним і поетичним ефектом, моє мовлення дуже невигадливе, тож мої книжки потенційно охоплюють не лише «елітарну» аудиторію.

Я думаю, що ніхто не сумніватиметься, що Англія (якщо ми говоримо саме про мою країну) має велику літературну традицію і це те, чим ми можемо пишатися. Але це також і велика проблема Англії: озираючись на нашу традицію, на наше минуле і відчуваючи величезну гордість, ми не маємо ані найменшого уявлення, як перенести ці традиції в сучасний світ.

Я хотів би, щоб моя країна шанувала все те хороше, що є в ній – творчість, хороший гумор, шляхетність, а не озиралась на уявне минуле. Тож я покладаю надію на молоде покоління.

Якщо літературні риси книжки достатньо сильні, – а «Мандри Гуллівера» є хорошим прикладом цього – люди готові терпіти її сатиричні й тематичні аспекти. Але ці ж риси завжди першими втрачатимуть значення, ставатимуть несуттєвими.