Еліс Манро
Еліс Енн Манро (англ. Alice Ann Munro, 1931 — 2024) — канадська письменниця, лауреатка Нобелівської премії з літератури за 2013 рік та Букерівської премії, триразовий лауреат канадської премії генерал-губернатора в галузі художньої літератури.
Еліс Енн Манро | |
Портрет Еліс Манро | |
Стаття у Вікіпедії | |
Медіафайли у Вікісховищі |
Цитати
ред.- Я була літературною натурою в нелітературному містечку. Тому свій потяг до письма приховувала, як заборонену пристрасть.
- Мала серйозні наміри стати письменницею ще в коледжі. Не було іншого вибору, бо не мала грошей. Знала, що зможу повчитися в університеті тільки два роки – стипендії давали лише на такий термін. Це була маленька відпустка в моєму житті – єдиний період, коли не мала домашньої роботи.
- У ті часи більшість жінок з амбіціями вважали секс своїм ворогом. Заміжжя поклало би край усім намірам. Тож секс жінки намагалися тримати під контролем.
- Вийшла заміж одразу після другого року навчання. Мені було 20. Тиск обов'язкового шлюбу був величезний. Тож думала: зроблю це і стану справжньою людиною, моє життя почнеться. Думаю, я одружилася, аби мати змогу писати.
- Спершу мала намір написати роман, тож почала з оповідань. Бо це було єдине, на що мені ставало часу, якщо відкласти хатні справи й виховання дітей. Роками вважала, що коротка форма – це тільки практика для роману. Потім прийняла факт, що здатна тільки на неї.
- Як діти були малі, писала, поки вони спали вдень – від першої до третьої. Пізніше мій час починався, щойно вони йшли до школи.
- Не мала жодного дня в житті, коли б не думала про потреби інших.
- Письмо мусить пристосовуватися до цього.
- Коли живеш у маленькому містечку, чуєш купу історій про різних людей. У великому – лише про своє коло. Одне оповідання написала з реальної жахливої історії: про вбивство-самогубство пари 60-літніх. У великому місті я лише прочитала б про це в газеті і не змогла б зібрати всі ниточки разом.
- Перше моє оповідання в журналі New Yorker вийшло 1977 року. Свої роботи надсилала їм із 1950-х. У відповідь отримувала маленькі записки олівцем. Досі пам'ятаю одну: "Письмо хороше, але тема надто заїжджена". То була правда – про романтичну історію літньої пари.
- Не вмію грати у бридж чи теніс. Не випадало вільної хвилини навчитися. Але на що мені завжди стає часу – це дивитися у вікно.
- Найгірше, що може статися з жінкою – те що вона мусить вийти заміж.[2]
- Є такі дівчата, яких охоче слухають не зі змісту їхніх розповідей, а тому, що вони базікають з радістю і задоволенням. Їхні обличчя світяться від цієї радості і переконання, що будь-яке їхнє слово приносить слухачам насолоду.[3]
- Людські життя були нудними, звичайнісінькими, захоплюючими і безмірними – глибокі печери, вистелені кухонним лінолеумом.[4]
Про Манро
ред.— Маргарет Етвуд |
— Андрій Курков |
Еліс Манро – майстер короткої прози[6]. |
|||||
— Роман Веретельник |
Про її особисте життя знаємо лише з доньчиних мемуарів, виданих на початку 2000-х. Будь-яка звістка про її життя і смерть автоматично претендує на правдивість. Будь-яка звістка про її життя і смерть автоматично претендує на фейковість. |
|||||
— Ганна Улюра |
Оповідання на два-три десятки сторінок – «стандарт» Еліс Манро, яка ніколи не працювала з великою формою, тільки з новелою. Вона зачудована мистецтвом розказувати історії, але не настільки, щоб не усвідомлювати: розповідь «псує» подію обмеженнями, які накладає на розповідача його досвід. Якщо спробувати уявити романістку, то вона, либонь, буде йти назирці за героєм, бачитиме те, що бачить герой і його самого. А от Манро-оповідачка йде герою на зустріч, бачить і знає, що його очікує в пункті призначення, але туди, звідки герой прийшов, потрапить лиш наприкінці. Майже всі її тексти написані з перспективи «вже все сталось», але в момент, коли подія досі триває[7]. — З есею «Еліс Манро», |
|||||
— Ганна Улюра |
Родинні драми тут непретензійні й зручні в побуті, вони прицільно стандартизовані, їх легко «перестелити», вони респектабельні, даруйте, і штучні. Печери, застелені лінолеумом, – це втрата чогось приватно-інтимного, втрата, але не брак: аби не загубити щось важливе, герої Манро заховали це так глибоко і надійно, що й забули де, але воно досі існує. Це стосується насамперед їхнього інтимного емоційного життя. Манро завжди описує шалені драми, але пише їх так, наче складає список покупок у маркеті будматеріалів[8]. — З есею «Еліс Манро» |
|||||
— Ганна Улюра |
Примітки
ред.- ↑ 100 ФАКТІВ З ЖИТТЯ 100 НОБЕЛІВСЬКИХ ЛАУРЕАТІВ З ЛІТЕРАТУРИ
- ↑ https://gazeta.ua/articles/culture-journal/_manro-dlya-evropi-nihto-iyi-proza-pro-kanadu-i-dlya-kanadciv-/521425
- ↑ https://mykniga.com.ua/poradi/citati-i-aforizmi-pro-radist-zhittya.html
- ↑ https://texty.org.ua/articles/445/Najkrashhyj_avtor_opovidan_u_sviti__77richna-445/
- ↑ а б Лауреат Нобеля з літератури Еліс Манро найкращий автор оповідань у світі (+ уривок з твору)
- ↑ https://gazeta.ua/articles/culture-journal/_manro-dlya-evropi-nihto-iyi-proza-pro-kanadu-i-dlya-kanadciv-/521425
- ↑ а б Ніч на Венері, 2020, с. 331
- ↑ Ніч на Венері, 2020, с. 332
Джерела
ред.- Ганна Улюра. Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві. — Київ: ArtHuss, 2020. — 464 с. — ISBN 978-617-7799-43-5