Зеров Микола Костянтинович

український поет, перекладач, літературознавець, аналітичний критик, полеміст

Мико́ла Ко́стьович Зе́ров (1890 — 1937) — український поет, літературознавець, критик, полеміст, лідер «неокласиків», перекладач античної поезії. Репресований.

Микола Костьович Зеров
Стаття у Вікіпедії
Роботи у Вікіджерелах
Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

ред.

З автобіографії (24 лютого, 1924 р., Київ, Комерційний, 5, кв. 1)

ред.
  •  

Вищу освіту отримав у Києві, на філологічному факультеті. Спочатку під впливом батька думав вступити до Петербурзького філологічного інституту, конкурсний іспит з грецької мови пройшов, але, не маючи надії попасти відразу на казенний кошт (було 220 прохань на 30 вакансій), виїхав до Києва. Петербург справив на мене враження гнітюче, хоч потім я сильно жалкував, що того свого настрою не переборов і не спробував лишитися в Петербурзькому університеті[1].

  •  

У Києві на факультеті мені довелося туго. Я хтів спеціалізуватися на Римі, але історики, як Покровський, філологи, як Сонні та Кулаковський, годували студентів греками, до яких я почував себе непідготовленим... Я перейшов на історичний відділ російський, але Довнар саджав усіх студентів за переписні та писцові книжки — брр... і досі противно згадувати цього Довнара[1]!

  •  

Національною свідомістю зобов'язаний впливу А. І. Лещенка та дядька свого П. Я. Яреська — в Зінькові до 1905 р.; потім впливали на мене — в Кролевці (де ми жили з 1905 р.) відомий Вам П. Й. Горецький, в Києві — О. Я. Шульгин (мій товариш по класу). В університеті з 1908 р. по 1913 був членом громади — найближчими мені людьми були О. К. Дорошкевич, пізніше Й. Ю. Гермайзе[1].

  •  

Отже, все, що я Вам пишу, — не до друку. З біографії візьміть рік народження — і досить. А то в 2-му томі негаразд виходить: Сенченки, Копиленки та інші мікроорганізми такого про себе понаписували, що ніяково читати.
Поезії ж, коли Вам до вподоби, читайте і популяризуйте як найсучасніші. Тепер усі кричать: хай живе вільний вірш, бо безсилі опанувати технікою. І тільки розхитують вірш, розсмикують, імпресіонизують мову. А українській мові пора б уже знайти монументальні, логічні форми[2].

З автобіографії (29 травня 1928 р.)

ред.
  •  

З 1923 року живе у Київі і викладає в Інституті народної освіти історію української літератури, як професор другої групи. Року 1925 в зв'язку з літературною дискусією попав «без драки в большие забияки», а з 1926 є мовчазним свідком буйного та довільного росту своєї доброї та лихої слави, («не так слава, як той поговір»), щодня зміцнюючись у переконанні, що літературні репутації живуть своїм особливим і незалежним життям[3].

  •  

Писав на своєму віку поезії, критичні статті та історично-літературні розправи. До драм, оповідань і доносів не причетний. Найтяжче даються йому поезії. Пише поволі і перше ніж сісти до столу мусить перемагати досить сильну і самому неясну в основі відразу до писання[3].

Поезії, переклади

ред.
  •  

Класична пластика, і контур строгий,
І логіки залізна течія —
Оце твоя, поезіє, дорога.

 
 
Ця цитата була обрана цитатою дня 26 квітня 2016 року.

Леконт Деліль, Жозе Ередія,
Парнаських зір незахідне́ сузір'я
Зведуть тебе на справжнє верхогір'я.

(Pro Domo // С. 66)
  • Я знаю: ми — тугі бібліофаги,
    І мудрість наша — шафа книжкова́.
    Ми надто різьбимо скупі слова,
    Прихильники мистецтва рівноваги.
(Самоозначення // С. 67)
  • Братерство давніх днів, розкішне, любе гроно!
    Озвися ти хоч раз до вигнанця Назона,
    Старого, кволого, забутого всіма
    В краю, де цілий рік, негода та зима,
    Та моря тужний рев, та варвари довкола…
(Овідій // С. 81)
  • Вітай, замріяний, золотоглавий
    На синіх горах… Загадався, спить,
    І не тобі, молодшому, бринить
    Червлених наших літ ясна загрàва.
(Київ з лівого берега // С. 47)
  • Ти давню праосінь нагадуєш мені,
    Широколанний степ, бліді свічада ставу,
    Берегових грабів грезет і злотоглави,
    Повітря з синього і золотого скла
    І благодатний дар останнього тепла.
(Праосінь // С. 47)
  • Я від'їздив, і оком астролога
    Допитувався в зір — яка дорога
    Мене провадить у майбутні дні…
(Скорпіон // С. 47)

Присвяти

ред.
  • Колеса глухо стукотять,
мов хвиля об пором.
Стрічай, товаришу Хароне,
і з лихом, і з добром. (Василь Стус, «Пам'яті Миколи Зерова», 1977)[4]
  • Самітна, ти стоїш в чужій височині
І, до чужинної весь вік байдужа мови,
Мовчиш, рахуючи останні дні. (Максим Рильський, «Тополя», 1926)[5]

Про Миколу Зерова

ред.
  •  

Зерова тривожили гіркі думки, занепокоєння і передчуття близької біди, мучили страшні сни... Нападки на нього набули характеру політичних доносів і звинувачень, чи то йшлося про переклади, чи оригінальні твори, чи то про критичну діяльність, чи лекції. Я ніколи не бачив Миколу Костьовича таким похмурим, як тої пори. Такі характерні для нього оптимізм, життєрадісність, здавалося, зрадили його. Він не скаржився, не шукав співчуття, але було видно, як важко йому жити. А він передбачав, що попереду буде ще гірше[6]. — «Родинне вогнище Зерових», Київ, 2004

  — Абрам Гозенпуд
  •  

...існувала, без усякого сумніву, й одверта заздрість, та навіть ворожість, декого з молодої радянської інтелігенції до працівників науки і культури старшого покоління, які дістали свого часу добру освіту, вільно володвли старими й новими мовами, а може, навіть і пишалися своєю широкою ерудицією, а дехто — то й своїми блискучими ораторськими здібностями. А М[икола] К[остьович] саме ж таким і був. Можна припустити, що дехто з його літературних «одноборців» просто боялися його. І навряд щоб хто з отих привселюдно переможених і покладених на обидві лопатки міг коли-небудь забути і подарувати йому свою поразку[7].

  — Борис Матушевський
  •  

М. Зеров був літературознавцем, що відчував живий пульс творчости й знав живий сенс фактів, хоч би де схоплених у принагідному висвітленні. Він дав нам справжні зразки наукової критики — точне розуміння слова і думки письменника, якого досліджував, точне знання творів, про які писав і які «в умі» тримав — і жодного сумнівного аргументу, квапливої гіпотези, однобічного судження чи позірних фактів, за якими губилося б головне[8].

  Євген Сверстюк
  •  

Не визнаючи це як своє завдання, у працях з історії літератури Зеров зламав народницькі канони українських класиків. У цьому сенсі завдання ставилося так само різко. як його ставили Євшан і «хатяни». Але основи деканонізації були іншими. Зерова цікавило не те, що «хотів» зробити той чи інший письменник, не його психологія, індивідуальність, «національна душа», свобода, воля тощо, а зміст текстів у контексті інших текстів, як українських, так і не українських, їхня відповідність чи невідповідність часові. Зеров чутливий до внутрішньої історії літератури, в якій не час чи бажання народу, а саме тексти породжують наступні тексти, отже чутливий до інтертекстуальності в широкому сенсі[9]. — «Дискурс модернізму в українській літературі»

  Соломія Павличко
  •  

У кожного великого поета є свій «шифр», свій «код», свій індивідуальний міфосюжет, свій архетип, якщо скористатися з Юнгового терміна. Іншими словами, його поетичний світ містить певну іманентно задану структуру, яка зовсім не обов'язково лежить на поверхні. Спроба хоча б частково витлумачити структуру цього творчого світу (якщо йдеться про спадок Миколи Зерова, ми, природно включаємо в нього і переклади, і літературознавчі та всі інші його праці — весь авторський контекст...) жодним чином не має на меті знаходження якогось одного спільного знаменника і не виключає інших підходів. Тим істотнішою видається нам можливість знайти певну провідну нитку в контексті всього зеровського доробку, ланку, що пов'язує різні — в тематичномі і жанровому плані — частини цього творчого світу[10]. — З післямови до «Українського письменства»

  — Михайло Москаленко
  •  

У цю саму степову далечінь задивлявся недалеко від наших околиць, один учитель гімназії. Гімназія була в Златополі; восени і весною — болото, глибини якого і Гоголь не в силі описати. Залізниця? Яка там залізниця! Зі світом зв’язує балагула, якісь неможливі шкапи, візник зі сторінок Шолом-Алейхема. А учитель дивився в степ, і щось угледів, і потім показав нам красу середземноморських культур. Учитель забутої гімназії в степу звався Микола Зеров.[11]

  Олександр Семененко

Твори

ред.

Джерела

ред.
  • Зеров, Микола. Твори: В 2 т. — К.: Дніпро, 1990. — Т. 1.: Поезії. Переклади / Упоряд. Григорій Кочур, Дмитро Павличко. — 843 с.
  • Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років/ Упоряд. Раїса Мовчан. — Київ: Кліо, 2015. — 640 с. — ISBN 978-617-7023-36-3
  • Костянтин Москалець. Стежачи за текстом. Вибрана критика та есеїстика. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2019. — 400 с. — ISBN 978-617-679-678-7

Примітки

ред.