Павличко Дмитро Васильович

Павличко Дмитро Васильович — український поет, перекладач, громадсько-політичний діяч.

Павличко Дмитро Васильович

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

В мені є Україна — моє головне почуття. А є ж іще сім'я, і дружба, і вороги... І тому, якщо говорити про центральне дерево моїх почувань, то воно все ж таки є Україною. Але це дерево не самотнє: я знаю традиції великих людей інших народів, я належу до світу свободи і сонця, але моя родина — то щоденне життя, хліб і молитва.

Ще у 40-ві в мене з'явилося відчуття, що поезія — це не фотографія, а дійсність, яку творить поетична уява людини. Дійсність, створена фантазією людини, набагато краща за фотографію, і живе вона вічно. Маю підкреслити, що я не шістдесятник. Мої вірші, написані в 40-х роках XX століття, — це не початок моєї творчості, а твердий зародок.

Енергія культури (лекція) (2004)

Заснована на фальшивій доктрині про те, що боротьба класів – це головний рушій і зміст історії, тобто на верховенстві матеріального над ду­ховним, царська й більшовицька влада намагалися зробити своєю духовною силою російський великодержавний шовінізм. Але такою силою не може бути брехня, мета якої – русифікація завойованих народів, смерть їхніх мов і культур, смерть їхньої історичної пам'яті. — З лекції, виголошеної на врученні Нагороди Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів Київ, 21 вересня 2004 р.

Справжня духовна сила кожної влади ґрунтується на службі національній ідеї народу, головного творця й суверена держави, який своє незалежне, державне існування відчуває як запоруку свого вільного життя і свого безсмертя.

Народ формує владу для держави і вимагає від влади дотримуватись писаного й неписа­ного природного закону, покликаного берегти й розвивати мову, куль­туру, пам’ять нації. Саме в цьому сенсі влада існує для держави, а не держава для влади. Цього не визнавали комуністичні монархи, крива­ві диктатори, але це добре знали короновані особи феодальних часів.

Політична культура – це глибоке розуміння й безкомпромісне відстоювання на­ціональної ідеї, що формується з найвищих досягнень національної і світової культури. А світова культура, власне, задля того існує, щоб творчі духовні таланти особистостей переходили в надбання світо­вої цивілізації, в надбання окремих народів та влади окремих держав.

Життя народу – головний натхненник творця культури, який під­свідомо прагне свого вічного перебування у вічному житті нації.

Ми живем нібито в самостійній Україні, ми слухаємо програми ніби­то демократичних політиків, ми ходимо залами виставки, де тріумфує нібито українське книговидання, ми дивимося телепередачі, де домінує нібито правда й нібито українська мова, і всюди, на кожному кроці, відчуваємо смертельний подих фальшивості, невігластва, реакції, які не нібито, а насправді живуть надіями на розмивання та ліквідацію духо­вності нашого народу, його історії, мови, пісні, тисячолітної культури.

Тільки в ті княжі і козацькі часи, коли на чолі українського народу стояли подвижники освіти, інтелектуали, гуманітарії, наша держа­ва розвивалася, міцніла, а в давнину була зразком для європейських монархій.

Духовна енергія Оранти у Софіївському соборі переповнює храм, тече з 11 століття у всі віки і під всі небеса нашої історії, вона торкається душі кожного українця, даючи відчуття належності до безмежного національного «Я». Національне почуття – це в суті своїй духовне, релігійне начало людського буття, яке має своє земне відображення в культурі і на­самперед в її рятівній для кожного народу ідеології.

Найвидатніші козацькі гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Ма­зепа, Пилип Орлик відзначалися високою освіченістю та особистою культурою, були поліглотами, мали ораторські, літературні, музичні обдарування, були наділені духовною силою, яку вміли обертати в потугу своєї влади, здобувати собі підтримку духовенства, старшини і мудрішої частини посполитого люду.

Києво-Могилянська Академія за двісті років свого існування виховала козацьку еліту нашого народу. Сьогоднішня владна верхівка в Україні має з кого брати приклад, але через брак елементарної куль­тури, духовності й патріотизму не хоче й не буде навчатися у своїх не своїх попередників.

В один і той же час утворювались обстави­ни для загибелі Михайла Грушевського і Миколи Хвильового, в один і той же час убито Євгена Коновальця і Миколу Зерова. Цей подвійний мартиролог, який тягнеться до В’ячеслава Чорновола і Георгія Ґонгадзе, свідчить насамперед про те, що наші вороги найбільше боялися поєд­нання політики і культури в українському визвольному русі.

Цитати з віршів

Дніпровська хвиля в море понесла Поганське ідолля страшноголове. Його змінив розп'ятий син Єгови — Філософ з іудейського села. — «Багато їх було, і всі — богове…» («Львівські сонети»).

Створила вас безсмертна книга, Де з Богом ви взяли союз, І на крилі архістратига Писались твори ваших муз. І тяжко вас карав Єгова За гордощі та ненасить, Жагу до золота й до слова, Що в небі зорями горить. — «До євреїв».

В епоху темну і криваву, Коли, здавалось, зрадив Бог, Ви здвигнули свою державу, Давидів сонячний чертог. — «До євреїв».

Збрехала до хати прибита підкова, Скарав мене Панбіг жорстокий Єгова. Минуле моє відвернулось од мене, Майбутнє, мов око в обміймах більма. Є форма прекрасна, а зору нема. — «До Соломії».

• Тож не вдалось огидливим ізгоям

Вас отруїти жовто-синім гноєм

У холодно-вітряній чужині.

• І на Схід дивились галичани.

На Москву дививсь в надії Львів…

Як добре, що на світі є Москва,

Моя земля, столиця і надія!

• Я син простого лісоруба,

Гуцула із Карпатських гір.

Мені всміхнулась доля люба

У сяєві Кремлівських зір.

В твоєму університеті

Я вчусь тепер, народе мій.

Так дай же в молодому злеті

Мені піднятись вище мрій.

• І випливає наша мова
  Русалкою з глибин Дністра (про історичну заслугу Руської трійці)

Джерела

• RECвізити: антологія письменницьких голосів. Книга друга. Упоряд. Тетяна Терен. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — 264 с. — ISBN 978-617-679-191-1