Зубрицький Михайло Іванович

о. Михайло Зубрицький (22 жовтня 1856, с. Кіндратів, Королівство Галичини та Володимирії (нині Львівська область, Україна), Австро-Угорщина  — 8 квітня 1919, с. Береги Долішні, Західноукраїнська Народна Республіка (нині Польща) — греко-католицький священик, український етнограф, фольклорист, історик, громадський діяч (в т.ч. місцевого самоврядування Західноукраїнської Народної Республіки), публіцист, дійсний член НТШ (з 29.07.1904).

Михайло Зубрицький

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Цитати

Хочемо жити яко руський народ, від нікого не залежний..

Розвій руського народу, єго піднесенє не прийде ані від півночи, ані від заходу, але довершиться власними силами русинів.

Українська дитина цілком не буде мати хісна, коли її голову напихати будуть історіями про Кракуса, Ванду, Казимира і Естерну, про Варвару Радзивилівну і т. д. Але няй дадуть школу, звідки би розходилося правдиве світло, щоби розширився погляд селянина на природу, щоб набрав почуття своєї гідності і перед леда ким не гнувся... Добра школа навчить молодих людей глядати способу до життя в независимім труді і скоро щезне той ідеал добитися платничого аркушика а бодай стати яким невеликим наставником, писарем, дяком і т. д. А без доброї школи ми все останемо варварами .

А, однак, ми, Русини-Українці, хочемо жити своїм, непозиченим життям.

Хто не шанує вашої рідної мови, вашої минувшини, се ваш ворог, се суха галузь на зеленім дереві.

Я на своїм, малім, становиску роботящій віл, тягну ярмо, як могу і умію.

В нашім повітї є сьмішна досить ситуація, кандидатів була би спора купка, а робітників дасть Бог, тому і нїчого не можемо доробити ся.

Про москвофільство: доки сі дивачні і півперечні погляди у нас не щезнуть, доти ми нїчого не доробимо ся.

Коли наші люди будуть надїяти ся, що з верби галушки будуть падати просто в рот, то они дуже бідні люди. Плакати треба над їх нерозумом. Хиба власна праця і труд можуть нам помочи піднести ся і з другими народами зрівняти ся, а жебрак все жебраком, все дивиться в чужу жменю. Хто з себе самого не викреше живої іскри, той негідний і жити на світї; а хто рахує на власні сили і іде на перебій, хоть би не знати, які перепони перед ним стояли, той здобуває цїлий світ.

Плакати треба, бо наш край зближає ся до заглади, маючи такі сотворіння, що пхають ся наперед, а в них нема іскорки уцтивости, справедливости і охоти для загалу щось доброго зробити. [Про галицьких поляків, євреїв і продажних немудрих селян].

Не велика штука політикувати и на все відказувати, але штука взяти ся до додатнои роботы и єи розумно вести.

Польська бесїда була давнїйшими часами убога, много їй слів неставало, тому зичила, де могла: у Русинів, Нїмців,Латинян, Литвинів. Тепер деякі Русини зичать собі з тої позички і строять нашу бесїду в чуже пірє, їй з тим дуже не до лиця, бо она має свій стрій далеко ладнійший. Таке саме роблять наші урльопники, вертаючи з війска; так собі язик перекрутять, що годі їх зрозуміти, що они белендять. Чоловікові аж жаль такого "Знїмченого Юрка", бо видить єго нерозум, а сільські люде лиш дивують ся, та жалують бідака, що так єму нїмота язик поломила.

Щоби люди не пили, треба їх заняття чим иньшим, співом, музикою, читанєм, бо чоловік по праци мусить мати якусь розривку.

Маймо надію, що охота тверезости обійме колись усїх людий на сьвітї: по тверезости і здержаню від горячих напитків прийде очерідь на збитки в їдї.

Аж коли неоправдані гадки про московський рай возьмуть у нас в лоб і кождий інтелїґентний Русин оберне ся до свого народа і пічне трудити ся виключно для него, могли пічне нам свитами зоря лїпшої долї .

Я сьвященик і сповняю свої обовязки з внутрішного пересьвідчення. Але займаю ся і дочасними орудками своїх парохіян і всїх тих людий, з якими стрічаю ся, а они мене о се просять. Рад би я, щоби наш нарід піднїс ся зі свого пониження і матеріальної нужди. Сему не зарадить двох, трех, кількох чи кільканадцятеро людей. Тішив би-м ся дуже, коби бодай що другий, третий сьвященик занимав ся долею свого народу і для него трудив ся. Виходячи з сего становища, не виступав я нїколи против духовних [священиків], не виступаю і не буду виступати.  .

Про о. Зубрицького

	З новійших наших етнографів найблизше підійшов до сеї теми (тобто до народних оповідей) о. М. Зубрицький. Як сільський священик у однім із етнографічного і з культурно-історичного погляду дуже цікавім закутку нашого краю, а при тім сам син селянської сім'ї, він відчуває потребу вникнути якнайглубше в душу народа і передати нам, відбитим культурною течією на бік від того народа, його духове і моральне обличчя в можливо повній і автентичній формі. Він перший у нас звернув увагу на ті зерна культурної історії та народної психології, що котяться день у день у тих сірих, безконечних селянських розмовах, і пробував виловлювати з них причинки для своїх наукових тем. Народні спомини про рекрутчину, про тяжкі роки, про годівлю і торговлю овець, про пачкарство, про заселення поодиноких сіл, про одежу і т. і., позаписувані ним у часі довголітньої душпастирської практики, містять одначе обік культурно-історичних даних дуже часто ще щось інше, з деякого погляду далеко цінніше — а власне характеристики живих людей, їх пригод і настроїв, їх світогляду й етики. О[тець] Зубрицький чоловік настільки широко освічений, що не боявся позірних дігресій від теми, але коли йому вдалося чути тямущого оповідача, записував і такі оповідання про особисті пригоди чи то самого оповідача, чи його знайомих .
	— Іван Франко

	Михайло Зубрицький, мій шкільний товариш і заслужений дослідник селянського життя .
	— Іван Франко