Київська археографічна комісія

Київська археографічна комісія — наукова установа, створена 31 травня 1843 року для розбору давніх актів при Київському, Волинському і Подільському генерал-губернаторі; до 1914 року діяла як Тимчасова комісія. Проводила пошукову діяльність в архівах державних установ, магістратів і монастирів, у приватних архівах на Київщині, Волині й Поділлі, а також, у разі потреби, у Москві, Санкт-Петербурзі, Варшаві та інших містах. На основі зібраних нею матеріалів та документів 1852 року створено Київський центральний архів давніх актів.

Цитати

	Комісію заснували як імперську структуру. Але за часів редакторства Антоновича вона стала виразно українською: провадила думку про окремий від російського історичний процес і безперервну тисячолітню українську історію на наших землях. Так трапляється, що установу творять не накази згори, а люди. До прикладу, завдяки Костомарову Петербурзька археографічна комісія видала більше десятка цінних томів з історії України. Але вже зовсім іншими ідеологічними міркуваннями керувалася, коли КАК очолювали Михайло Владимирський-Буданов та Володимир Іконніков. Фактично, Археографічну комісію можна вважати українською протоакадемією наук або інститутом історії України. В ній брали участь усі визначні українські історики ХІХ — початку ХХ сторіччя: Драгоманов, Костомаров, Грушевський, Каманін, Левицький та інші.
	— Ігор Гирич

Комісія проіснувала до 1917 року і ще видала десятки томів різноманітних документів. Інша річ, що ідеологічно це вже була структура, що поєднувала російську і українську історіософію, з перевагою в бік першої. Але естафета від АК Антоновича у 1890-ті перейшла до львівської АК при Науковому Товаристві Шевченка. І ця остання стала флагманом української археографії та джерелознавства. Змінився образно кажучи політичний нерв АК. Якщо у 1860—1870-ті Антонович та його учні друкували документи про зародження козацтва, останні роки козаччини на Правобережжі, гайдамаччину, полонізацію шляхти, підпорядкування української православної церкви московському патріарху, то у 1880—1890-х це були документи про переселенські процеси із Заходу на Схід, історію староюрського львівського Ставропігійного братства.

У перший період Археографічної комісії та Київської громади апріорі не було і не могло бути чіткої межі між москвофільством і українофільством. Про розмежування можемо казати лише з 1890-х років, і на масовий рівень воно так і не вийшло в добу Української революції 1917—1921 років. Існувала подвійна лояльність і національна самоідентифікація. Виразну українську позицію у 1860—1880-х роках виказували лише Антонович, Кониський, Косач та Нечуй-Левицький. Покоління 1860—1870-х з’явило новий пласт питомо української інтелігенції: Грушевський, Чикаленко, Єфремов, Лотоцький, Матушевський, Доманицький.

	У 1842 році на Паньківщині відкрили основний корпус Університету Святого Володимира. Тоді з’явилася можливість збирати архів. За рік постала Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, відома ще як Київська археографічна комісія. А за десять — у червоному корпусі з'явився Київський центральний архів давніх актів. Мета установи була передусім політична, а вже потім наукова: треба було переконати суспільство в тому, що Правобережна Україна — «споконвічно російський край» і зменшити польські впливи. Збирали архіви колишніх судових установ Речі Посполитої, книги гродських і земських судів. При цьому, на думку царату, не треба було доводити «русскость» Гетьманщини і Слобожанщини, тому така комісія не постала при Харківському університеті.
	— Ігор Гирич