Гирич Ігор Борисович

І́гор Бори́сович Ги́рич (нар. 23 вересня 1962, Київ) — київський історик та журналіст. Шеф-редактор журналу «Пам'ятки України: історія та культура» (2011—2015). Фахівець з проблем історії культури та політичної думки, джерелознавства, передусім епістолології, історіографії, зокрема грушевськознавства, липинськознавства, києвознавства. Доктор історичних наук(2015). Член-кореспондент УВАН (США, з 1998), дійсний член НТШ (2005).

Ігор Гирич

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Вже десять років триває російсько-українська війна і дещо нам почало розвиднюватися. Що і джерел своїх ми ще далеко не знаємо. І думок наших попередників ми не вивчили, бо не видаємо їхніх праць. Історія ХІХ — початку ХХ сторіч має одну з найбільших кількість джерел, але ми лише приступаємо до видання мемуарів і листувань ключових постатей українського руху. Нам конче бракує нашої історії. Сподіваюся, державці це колись зрозуміють. Хоча в мене більше надії на розумних заможних людей.

Коли нація не може видавати публіцистику і наукову продукцію своєю мовою — це величезний руйнівний вплив. Чехи, поляки, фіни, латиші, литовці таких заборон не мали. І всі ці нації успішно відбудували свої держави у 1917—1918 роках. Бо заборона мови — це неможливість нормального культурного розвитку. На такий акт вандалізму спромоглася у Європі лише Росія. — Про руйнівний вплив на українську справу Валуєвського циркуляра та Емського указу

На початку 1860-х років українофілам пощастило, тому що влада вбачала в них ситуативного союзника у справі боротьби з польськими впливами на Правобережжі. Антоновича сприймали як ренегата польської партії, а отже, корисним для росіян. Але українофіли, такі як Павло Чубинський, Антонович, Драгоманов, показали можливості української гуманітаристики, чим налякали Петербург. Тож, після 1874 року і Емського указу в 1876-му ситуація різко погіршала і творити українську науку стало значно складніше.

Першими розвінчувати претензії польського суспільства на українські землі мали лідери Кирило-Мефодіївського братства. І Тарас Шевченко, і Микола Костомаров, і Пантелеймон Куліш були співробітниками Комісії. Усі вони підпали під репресії 1847 року, бо виявилися нелояльними до Російської імперії. Наступне покоління представляла надійніша людина — професор права Микола Іванишев. При ньому вийшли перші томи документів і йому належить серійна концепція «Архивов Юго-Западной России».

Після петербурзької української Громади Шевченка, Костомарова і Куліша 1857—1859 років жодне культурне згромадження в російських столицях вирішального впливу на українські події не мало. І в цьому теж велика заслуга Київської громади Антоновича і Кониського.

У перший період Археографічної комісії та Київської громади апріорі не було і не могло бути чіткої межі між москвофільством і українофільством. Про розмежування можемо казати лише з 1890-х років, і на масовий рівень воно так і не вийшло в добу Української революції 1917—1921 років. Існувала подвійна лояльність і національна самоідентифікація. Виразну українську позицію у 1860—1880-х роках виказували лише Антонович, Кониський, Косач та Нечуй-Левицький. Покоління 1860—1870-х з’явило новий пласт питомо української інтелігенції: Грушевський, Чикаленко, Єфремов, Лотоцький, Матушевський, Доманицький.

У 1842 році на Паньківщині відкрили основний корпус Університету Святого Володимира. Тоді з’явилася можливість збирати архів. За рік постала Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, відома ще як Київська археографічна комісія. А за десять — у червоному корпусі з'явився Київський центральний архів давніх актів. Мета установи була передусім політична, а вже потім наукова: треба було переконати суспільство в тому, що Правобережна Україна — «споконвічно російський край» і зменшити польські впливи.

Фактично, Археографічну комісію можна вважати українською протоакадемією наук або інститутом історії України. В ній брали участь усі визначні українські історики ХІХ — початку ХХ сторіччя: Драгоманов, Костомаров, Грушевський, Каманін, Левицький та інші. Що стосується Михайла Юзефовича, одного з очільників Комісії, то його функція у 1840—1850-ті роки була корисною. Він протегував Кулішеві, сприяв Антоновичу і Драгоманову. Просто Юзефович чітко стояв за букву імперського закону, за яким Комісія мала дбати передовсім і головно про «обрусіння» краю.

Я розділяю поняття Київська громада і Стара громада. За часів Антоновича — це була Київська громада. У 1880—1890-ті вона перетворилася на аполітичну Стару громаду під керівництвом Володимира Науменка. Потім вона намагалася опонувати новітньому українському національно-визвольному рухові. У 1860—1870-ті роки Комісія була однією з неофіційних структур Київської громади. Тоді обережно випрацьовували історіософське обґрунтування суспільно-політичної окремішньості України від Росії.