Копиленко Олександр Іванович

Олекса́ндр Іва́нович Копиле́нко (1 серпня 1900, Костянтиноград — 1 грудня 1958, Київ) — український письменник, педагог, критик, вояк полку ім. Костя Гордієнка Армії УНР.

Копиленко Олександр Іванович

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

З автобіографії (1920-ті роки)

Ось ніби біля себе — хоча мов у тумані, далекої двадцятирічної давнини бачу: мініятюрна хатинка під сивими пасмами очеретяної покрівлі. До болю тиха вулиця на околиці повітового міста, тільки чути як кричать паротяги. Вулиця заросла шпоришом, лободою. Це повітове місто — Костянтиноград (тепер Червоноград) на Полтавщині. Це звичайне, дореволюційне повітове місто, навіть з традиційною гоголівською калюжою гнилої води з зеленим жабурінням, на майдані. Тут у цій хатині, на цій вулиці я вперше пам'ятаю себе.

«Історія українського письменства» С. Ефремова справила велике вражіння — мабуть тому, що вперше ознайомився я з великою українською літературою, а особливо з силою духа наших письменників. Бо коли поглянеш на життєписи наших письменників — то ніби читаєш якийсь мертиролог. З українських письменників надзвичайне вражіння справив В. Винниченко.

1917 рік — поступаю до вчительської семінарії. Революція. Тут закрутило мене — хоча кінчав школу, був під судом, при деникинцях з семінарії викинули. Прийшли більшовики — кінчив усе ж. Мав найрізніші посади. Року 1920 — в Харкові. Попав до університету (тепер ІНО). Голод, — я читав лекції по астрономії (?) та инших дисциплінах, ганяв, як і всі, за пайком і цілими днями просижував у громадській та університетській книгозбірнях. Мене ще зразу після приїзду до Харкова приголомшила така сила силенна книжок. Наздоганяв те, що пропустив, бо не мав змоги раніш мати стільки книжок.

У 1921 році познайомився з Сосюрою В. (у черзі до їдальні Наркомосу) — він приходив до нас із Сенченком І. на Журавлівку їсти гречану кашу. Вірші його слухали як «божественний глагол». Він пам'ятає усі свої вірші на пам'ять, перечитував нам їх по кілька разів, а складає їх теж чудернацько: ходить по вулиці — наспівує, а потім записує. Він дуже щирий і простий, і розхристаний, як стихія — через те милий.

Ходив на літвечірки в естраду тодішнього «Літо» (Літературний Комітет Наркомосу, головою був В. Коряк). Писав у театральній газеті і писав оповідання. Друкувати боявся. На горіщі у бувш[ому] будинкові Іозефовича виник «Плуг». А. Панів був у розцвітті свого таланту, писав вірші — зараз вони всі по хрестоматіям, та читанках.

С.В. Пилипенко — видрукував уривок з мого оповідання в журналі «Плуг», взагалі С. В. Пилипенко дуже чутливо, дійсно по батьківському, поставився тоді до нас. Він уміє відчути, й відгадати людину, уміє дати перспективу. Але ми його боялися трохи, коли він суворо, хоча завжди з охотою, вчив нас різної літературної премудрости і марксивському підходу до мистецтва. Тов. Пилипенко — радів з нами тим маленьким досягненням, що робили ми і весело блискав очима з-за окулярів. Багато товаришів із нашої харківської літературної молоди буде вдячна завжди тов. Пилипенкові, як учителеві й товаришеві.

Ми жили з Сенченком І. у льоху на Басейній 20, коли одного вечора до нас прийшов В. Вражливий — мрійний, наївний селюк у довгому, аж до землі, пальті. Він дуже захоплений був як і ми всі, роботою і поселився у нас на пічці. Удень ми топили велику грубу-плиту, а уночі В. Вражливий на ній спав, бо більше нігде було. Мабуть у тому льоху він і на туберкульоз захворів. Тоді ж випадково мабуть, у нас і зійшовся наш гурток літературний: І. Сенченко, В. Вражливий, П. Панч, Г. Коляда та я. Цей зв'язок і зараз є між нами.

Джерела

• Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років/ Упоряд. Раїса Мовчан. — Київ: Кліо, 2015. — 640 с. — ISBN 978-617-7023-36-3