Кох Юрій Богданович

Кох Юрій Богданович (Юрко Кох, Kokh, Koch, нар. 16 грудня 1958, Львів) — львівський український живописець, графік, книжковий дизайнер. Учасник персональних та численних міжнародних виставок в Україні та за кордоном. Мешкає та працює у Львові.

Юрій Кох

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Взагалі, в 20-му столітті найголовнішим мистецьким завданням стало те, як поламати старі і як створити нові мистецькі форми: колористичні, пластичні, концепційні і так далі. А в мене такого завдання ніколи не було, я цей етап пройшов дуже швидко. Я собі попробував кубізм, експресіонізм, якийсь там фовізм і все, що можна було в 17-18 років, зрозумів, що це штукарство і «дєтскій лєпєт» стосовно справжньої сутності речей і що це зробили краще інші художники, які жили саме в той час, коли треба було це зробити, а пертися вперед, висмоктуючи з пальця у 90-х щось нове, якийсь трансавангард, тільки тому, що зараз у західних арт-журналах його час, мені теж було не цікаво. Тому, я виконую свою внутрішню програму зі своєю ніде не вкраденою системою координат, проте зовсім не схильний хворобливо думати, що вона комусь дуже потрібна, що від моїх творів кардинально покращиться людство, але тим людям, які споглядають мої речі і вміють відчитувати, я впевнений, стане цікаво, добре, і картина, яка висить на виставці чи в приміщенні людини, яка прийшла і свідомо вибрала цю роботу, буде давати таке тепло, як дає – хай буде найбанальніше порівняння – електричний обігрівач, причому і для голови, і для серця, і для інших органів.

Взагалі-то, справа не в тому, що мистецтво робиться для того, щоб людям дати щось, а в тому, що є окремі чокнуті індивіди, які не можуть жити без того, щоб не випродуковувати з себе те мистецтво. Така точка зору мені прийнятніша, бо ж я не споживач.

Взагалі-то я собі постановив, що я позапоколіннєвий. Тому, що це в мене позиція і в творчості: Позачасовість, з великої літери. Я накладаю часи різних епох, і мені це нормально – це як людина у сні. Вона снить і забуває, в якому точно році живе. Я, наприклад, снюся собі завжди, умовно кажучи, двадцятирічним, а прокидаюся – і вже маю трохи більше. Мені до сих пір сниться наше місто, райони нашого міста, які снилися з юності, яких нема, але які приходять уві сні весь час, вони існують тільки там. Я навіть мапу Львова хотів зробити, того міста, яке в мені є: воно інакше.

Для когось Львів може бути містом церков, костелів та синагог, для когось – містом виключно історичних пам’яток, для когось – містом кнайп і чарівних галичанок, ну, а в мене він синтетичний, цей Львів. В мене кожен будинок має всередині персонажів, якщо зайти в ці помешкання, то в них відбувається все, що хочеш, все, що відбувалося протягом століть, в тому числі і еротика. Тобто я не бачу тут нічого ганебного.

Живопис, це коли кожний квадратний сантиметр має навантаження, будь-який нюанс картини має вальори. Це знали всі, це знав і R.S., от його широкопензлеві послідовники цього вже, здається, не відають. [...] є кольори, а є вальори. Вальори — це нюанси кольорів, які між собою працюють. Наприклад, холодний фіолет з теплим фіолетом навпроти зеленого буде давати таке і таке, ця гра – це і є живопис, це знали, починаючи ще раніше від Рембрандта. А коли це є просто синя фарба, чи зелена фарба, або просто червона – це є плакат, це не є малярство, хоч воно мальоване на полотні олійною фарбою, – йде спрощення, одубіння.

Картини – це така форма контакту з людьми, яка дає їм можливість без фізичних зайвих зусиль включитися в контакт із тонким світом. Це така сама форма, як і будь-яка літературна чи музична форма, а також, я думаю, якщо цей твір відносно досконалий, від автора, який впродовж років досяг певної сили в передачі того, що він хоче, – то це працює як енергетично-інформаційне включене на людину поле, і воно може зробити користь не тільки для свідомості, а і для тіла. Тобто це абсолютно пряма дія – психоенергетична. Але люди традиційно думають, що це картинка для прикрашання інтер’єру й без якої можна обійтися. На відміну від китайців чи голландців, які не уявляють своїх жител без картин.

Людина складається зі своїх тонких світів. Бо грубий світ для всіх єдиний і однаковий. Грубий світ – це поїсти, це секс, це житло і такі інші речі… Хоча секс входить в мистецтво дуже сильно і є неабиякою субстанцією для тих, хто вміє нею скористатися.

Коли, скажімо, ти живеш в 1960 році, але малюєш 40-і роки, то, з нашої точки зору, це не грає ніякої ролі і ти сприймеш це просто як факт. Але коли ти ще живий і зараз вже 2019 рік, а сам малюєш 1939-й, тут вже треба пояснити. Просто ті часи для мене є нормальні, так само як естетика 40-х років і навіть 50-х, і навіть ці абсолютно такі радянські 60-ті – які зовсім не відповідали стилістиці тих західних 60-тих років, коли по світу прокотилась сексуальна революція, пішли перші рок-фестивалі, Вудсток, коли вже були Ролінги і перші альбоми Black Sabbath, а тут в нас ще дядьки ходили в галіфе по вулиці і у кашкетах, а поодинокі фіри з кіньми проїжджали серед машин площею Франка, лякливо оминаючи сміливих дівчат у перших в історії Львова міні-спідничках, – для мене все це є прийнятне, як одне, так і інше.

Мені особисто це завжди було якимсь осоружним і неприйнятним, – конче створювати щось нове, аби лиш не старе. Один «рейтинговий» художник якось відкрив мені втаємничим голосом америку: у мистецтві зараховується тільки те, що є нове! А мені завжди смішними здавалися будь-які рейтинги і плебісцити, бо ж, ну, мало хто коли плавав на поверхні сто чи двісті років тому, – все це суєта суєт. Звичайно, що творчість кожного митця має бути НЕПОВТОРНОЮ. Але все змішається, нове завше приречене ставати старим, а лишиться зі всього тільки ВІЧНЕ. Поглянемо через триста літ, кого люди ще хотітимуть бачити, а кого холоднокровно занесуть в архів.

Ми ж вчимося весь час малювати. Купуємо, наприклад, альбом Рубенса чи любого мені Балтуса, і розкладаємо, як це все зроблено. Ну, не сталось так, що викладачі нам це могли пояснити в Академії, ми там не вчилися. Може, й добре, а то виглядали б наші картини здалеку, мов художній текстиль. То ми дивимось і вчимося самі.

Ми не йшли всупереч радянській владі, ми її просто не помічали. Як ми могли всупереч… Всупереч іти — це треба було вийти на революцію з автоматом.

На вербальному рівні я не створюю ідей. В мене всі ці ідеї почали виникати з 16-17 років, я засік, як їх фіксувати в напівснах чи в снах, або в медитації, або тепер вже без жодних технологій. Це не проблема, я можу просто закрити очі і бачити, як проходять певні зображення, можу запускати кіна – як мені хочеться, інша справа, нащо, якщо я не можу всього цього реалізувати, тому, навпаки, фільтрую.

На відміну від тих людей, які були патріотами, але категорично відкидали сучасну західну культуру, відкидали бітників, відкидали хіпі, не сприймали рок-н-рол і зовнішню атрибутику – я це приймав, бо виріс на синтезі українського націоналізму з західним хіпізмом. Не дарма мені йокнула парадоксальна паралель між УПА та хіпі, про що я написав у передмові до книжки «Хіпі у Львові». Але ретро, елеґантне старе ретро – львівське, чи європейське, чи краківське, чи будь-яке довоєнне, до 39-го року – мені так само є близьким, так само, як зараз я можу слухати якусь суперстару класичну, хай і в модерному трактуванні, оперу. Тобто до минулого в мене таке ж ставлення, як і до сучасного. Не бачу проблеми сприйняття.

Ну, де ви бачили картину, щоб всі сприйняли все? Та ж, наприклад, картина з Францом Йосифом, вона для мене є бурлескно-буфонадною тирадою. Для мене – це бубабу-їстська тема. Для когось, у Львові, Цісар є дуже поважною темою, хтось від нього «пісяє кип’ятком». Для когось – для істориків – це історична тема. Я от зараз чомусь почав кілька робіт з його персоною, причому не маю ніякого пієтету, в тому неіронічному сенсі, що це святий, що це наш добродій галицький. Картину цю, між іншим, можна оглядати і догори ногами. Вона – двостороння. От, птахи, на 90% моногамні, а картина моя на 80% догориногамна. Новий мистецький термін у Львівській малярській школі.

Пишеться завжди щось інакше, паралельне, а не контекст картини. Якби я міг писати те, що зображено на картині, то я б не малював, а виклав це в маленьких чи величеньких текстах. От, наприклад, є художники, які мають дуже цікаві філософсько-концепційні сентенції, виклади. І коли слухати їх, або читати тексти чи інтерв’ю, то справді складається враження нестандартного замісу, якихось несподіваних думок, чогось нового. Але, коли дивитися на картини, то зображення не дотягує до цього тексту. Причому, це цікаві тексти, але, уявімо, що ці тексти назавжди втрачені, а картини лишилися?!

Тепер все можна, от лишень «послєвкусія», ПОСМАКУ нема – такий вагомий запашний термін! До речі, є ще інші крайнощі, оця інтелектуальна механтропія, коли зображення є вторинним після розумової конструкції. Жодної поезії, тільки раціо. Скільки людей вже попсовано (від «попса») отою черепно-мозковою епідемією мистецтв! Ото ж, якщо Душа не витворить, то Розум не врятує.

Форма жіночих ніг є божественна. Зрештою, кінь теж досконале творіння Боже – за формою. А сплетення людських тіл у акті коханини (мій тавталогічний неологізм) – це взагалі завершений мистецький твір, лиш автограф чиркнути.

Я досі не знаю, яка площа моєї майстерні зі всіма загогулинками, я досі не перечитував свого армійського листування. Я не напружую мізки, зі скількома дівчатами зустрічався в юності і ніколи не знаю, скільки джинсів у мене в шафі. Але ті давні речі, картини – деякі з яких я повідкопував і деякі треба реставрувати – мають те, що я вже зараз не зроблю. Тобто технічно я можу повторити один до одного, але вже так щиро-наївно не намалюю…

Я завжди казав і буду казав: ми, тобто моє покоління, починали малювати в таких умовах, коли не йшлося ні про який продаж робіт, не йшлося навіть про те, що їх можна виставити на виставці. Все робилося як сповідь. Це і була сповідь: робилося для себе, не програмувалося, щоб продати, як тепер сучасні художники малюють – сідаючи картину малювати, вони прикидають, скільки вона буде коштувати, тим більше, якщо це не замовлення. Це – абсолютно різні системи цінностей щодо природи творчості. Ми прибули сюди з різних планет. Тепер, з роками, те, що нароблено, купують, і я щасливий та дякую Богу, бо мені треба жити, щоб далі малювати. Зрештою, мені подобається, що ці роботи розходяться по людях. І десь знаходяться в музеях, колекціях чи приватних збірках.

Я малюю виключно еротичні об’єкти. Будинки, жінок, людей, чоловіків. Он умивальник малюю, чогось мені привидівся цей Цісар з антикварним львівським умивальником на жіночих ногах, не знаю чому. Значить, в цьому є якийсь метафізичний символ. Може, це відчитає якийсь містик або сексолог. З плиткою Левинського і обов’язково з жіночими ногами. Кілька років тому була ідея намалювати його у всіх реґаліях, в старому строї, а під руку оця кобіта з бородою, що виграла Євробаченння, але я не став малювати, бо то швидше буде дрібне хуліганство і «актуальне» мистецтво, а я ой як не люблю актуальності, сьогоденності і тимчасовості у мистецтві.

Я маю пієтет до будь-якого образу, до будь-якої речі, до будь-якої людини, персони, якщо в ній є щось тонке і святе або просто цікаве. Це може бути ймовірний новонароджений персонаж моєї картини, це може бути натурниця, яка навіть не підозрює, що в ній такого є. Це може бути будинок, це може бути натюрморт. Це може бути яблуко, в якому є те, що побачить з десяти людей двоє.

Я не знаю, куди належу. Ну, я є серед «100 митців Львівської школи від Труша…» у Музеї сучасного мистецтва в Києві. Певно, що я – Л.Ш., а не київська чи одеська. Та не маю у Львові прямих попередників і не бачу послідовників. Не попадаю, точніше – я випадаю стилістично, тому що ЛШ, це найперше – школа R.S. за його формальними ознаками. Маємо декоративний інститут, наш львівський – це ми в лапках його студентами називали «Декоративним інститутом» (тепер Академія) – він ще й «прикладний», він та Трушилище так називалися у часи розгулу декоративізму – єдиноможливого тоді «нерадянського» напрямку.