Лазар (у миру Лука Баранович) (1620 — 3(13) вересня 1693) — українськийписьменник, церковний і політичний діяч другої половини XVII століття. Архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський. Автор проповідей, віршів, полемічно-богословських трактатів.
Старі звичаї покинути треба,
В старій одежі чи підеш до неба[1]?
Не дасться сонце глянути на себе —
Осліпить очі, бо то око неба[1].
Злото — болото, тож груду ту злотну
Май за болотну у себе роботу[1].
Скільки ковтнуло людей те болото —
Злото кохали, болотнеє злото[2].
Хтось на каміння сіяв — не вродило,
В млині каміння нас ще не дурило,
На тім камінні матимемо збіжжя,
Як гарно змелем, то наповним діжі[2].
Що дивуватись, не вічним є гарне,
Трохи поквітне і робиться марне.
Бо як природа прекрасне з’являє,
Квола хвороба усе те вбиває[2].
Птахи по гніздах пташенят годують,
Яструби хижі їх собі полюють[2].
Віл працьовитий все у плузі ходить,
А врожай — людям, не волові родить[2].
Так дурень дурнем, бо глузду не має,
Хоч сам не вчився, а мудрого лає[2].
Що мудрість більшу ціну в світі має,
Як грім, дурного чомусь уражає[2].
Коли б зайвини люди роздавали,
Голоти в світі ми б не подибали[2].
Буває, краще нестатки терпіти,
Біда це менша, ніж надміру їсти.
Вік довгий в того, хто міру тримає,
Розпусту часто хвороба карає[2].
Ідеш у ліжко, не вживай напою,
Щоби зі шлунком не тримати бою[2].
Гідність — тінь. А хто за тінню ганяє,
Утікає тінь. «Тікай!» — тінь віщає.
Чиниш тінь, коли тікаєш від тіні,
Гідність в того є хіба що насінням[3].
Кожен у смерті всякчас під ногами,
В місяці кожнім владує над нами.
Вмерти належить — і списа не збити,
Пані могутню не перехитрити. Смерть не упрошуй, нема в неї вуха,
Слізні благання не стане і слухать[3].
Можна з’єднати людину з травою,
Смерть на людину виходить з косою,
Вийшла з землі, тож, людино, земля ти,
Смерть, щоб копати, взялась до лопати[3].
Ходиш землею, про землю, людино,
Думай, бо землю тобі не покинуть.
Хай вінценосні змуровують мури,
Всіх їх потягне в земельнії рури[3].
Мов школа — вулик, пригляньтеся пильно, Бджолою дбайте про мед свій посильно[3].
Гей не надійся на струни фортуни,
Трохи триває, неначе ті струни.
Грає струна нам, урветься на потім —
Голову тратиш в вінці навіть злотнім[3].
Тож знай: тоді лиш поле заколосить,
Як гній, трудившись, станеш ти виносить[3].
Нам більше в світі злий учинок шкодить,
Ніж гарна мова добре щось народить[3].
Як рані, тілу усяк пригоджаєм,
То злодій в домі, що зрадить бажає.
Один дім тіло й душа заселяють,
З мішка одного вони їжу мають...
А ми всі тіло надмірно пестуєм
Й дорожчу душу при цьому ницуєм[4].
Гній — тіло, робак — людина гній любить,
Робак же свій гній безмірно голубить[4].
Хоч пиха умре, в світі будеш жити,
Як підеш у гріб, писі теж потліти[4].
Брат брату недруг, син батьку ворожий,
Скрізь недовіра і всі насторожі.
Своєї тіні жахаються люди —
Гріхи це чинять, пануючи всюди[4].
На Україні не один гине,
Вкраїна — це море,
Воно червоне,
Хто сам, потоне,
В гурті переборе[4].
Так, як на човен хвилі налітають,
На Україну біди нападають.
Ні, іще гірше! Човен воду крає,
А Україна в крові потопає[4].
Миру без миру так важко пробути,
Миру мир хоче — у слові це чути.
Мор у цім світі, не мир бенкетує,
В світі людина людину мордує[4].
Горе-горілка світ густо впоїла,
Слушно — горілка, вогнем запалила[4].
Народе давній мій руський, славний,
Подбай про свободу,
Дбай краще, бо то цінніше злота,
Жий без переводу[5]!
Забулись, любі браття,
Брат брата легко тратить[5]!
Суворі літа, треба знати,
Як брат забуває брата[5].
Пиха єдина у світі панує,
Кожен сусіді ніщо не дарує[5].
Мир справи множить, а війна руйнує,
Нехай до миру все живе прямує[5].
Всьому живому з миром треба стати,
Щоб після бою ями не копати[5].
Із збірки «Книга смерті», Новгород-Сіверський, 1676 р.
Ідіть і кладіть два слова при ділі:
Зі страхом лихим, добрим є милість[8][7].
Важко нам, бо ран собі зажить зараз треба,
Час-бо міха розв’язать, відтак купить неба[7].
Коли сам не видаси плачу,
Не викличеш його і в слухачу[7].
Осягни, чоловіче, джерела безпечні,
Що вода добродійства дає безперечно[7].
Вода не повернеться, що сплинула в часі,
Так само і година, минувши, — в безчассі[7].
Поглянь, як павич пушить не раз свої пера,
Хоч жаль, але на кухні оголена цера[9][7].
Убогий взяв багачку — умій старшувати,
Інакше жінці з мужем погоджень не знати[7].
Дівство є золото, вдівство є срібність,
Подружжя — убозтво, а дівство — покірність[10].
Подружжя — темнота, дівство — королева,
Вдівство — це пані, подружжя ж — служебство[10].
Як не хотів дружину багату узяти,
То знати маєш: сам ти не хтів підлягати[10].
Коли це буде правда, як то повідають,
Що жінка з чоловіком одне тіло мають,
Якщо було й такеє, чому ж муж не чує,
Як хто торкнеться жінки, їй литки шмарує[10].
Зимні витоки плинуть, вода утіх плине,
У палу і у смутку є втіха, людино[10]!
Із записів на маргінесах книги «Псалтир», Москва, 1653 р.
Дух найде і на тебе, розпростер, як крила,
У твоїх тішить крилах взята словом сила[10].
Що доброго маєш, все — з доброго Бога,
До всього, що добре, Бог людям — дорога[10].
Тож шлях є правда, відтак мандрівному
Дай шляху-правди й неправдимовному[10].
Душі темниця — тіло, але із темниці
Не хоче йти, в темниці не має тоскниці[11].
Тож думки не утримуй лихої, як злине,
Бо хто її тримає, від неї загине,
Бо стало тілом Слово[12], словеснеє тіло
Тим не хотячи родиш і кажеш до діла[11].
Мислю словом і річчю тебе виявляю,
Мислю словом, а річчю свій гріх побиваю[11].
Через слово усяка річ сталась у світі,
Із зерна хай оброком[13] моє стане сміття[11].
Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ - поч. ХІХ ст. Упоряд. Валерій Шевчук. — Київ: Кліо, 2019. — 440 с. — ISBN 978-617-7023-96-7