Лідія Шишманова

	Лідія Драгоманів-Шишманова
	Стаття у Вікіпедії

Лідія Михайлівна Шишманова (до шлюбу Драгоманова, болг. Лидия Шишманова; 17 жовтня 1865 Київ — 7 лютого 1937, Софія, Болгарія) — українська і болгарська письменниця, журналістка, театральна і музична критикиня, перекладачка, активістка жіночого руху, громадська діячка. Племінниця Олени Пчілки та кузина Лесі Українки, Михайла Косача, Ізидори Косач.

Цитати

Батько мій був страшенно гострий на язик, те, що зветься «esprit de reparbie» — скору відповідь. Його слова деколи кололи, як стріли, й українська іронія не покидала його ніколи, коли він був тільки в доброму настрої. Я можу сказати теж, що виросла під дощем цих його стріл та дотепів, що падали на мене від ранку до вечора. Але й я теж мала право казати, що хотіла. Сувора то була школа, але яка цікава^[1]! — Зі споминів про М. Драгоманова

Історичні дати були найбільшим моїм нещастям. Наприклад, я мусила виучувати всі династії фараонів та повинна була їх йому казати згори вдолину, здолу догори, перескакуючи одну й т. д. Для нього самого це була дуже легка гра! Я виучувала не один раз, а по тижневі в голові моїй не зоставалося нічого! Батько доходив до відчаю і страшенно сердився^[2]. — Зі споминів про М. Драгоманова

Мама так часто була хвора! Батько мусив бути усім в нашому емігрантському житті: навіть гувернанткою. Тому-то я можу сказати, що справді була «дідовою дочкою» (як у казках!), бо росла під щоденним впливом мого батька. Він був моїм учителем життя^[1]. — Зі споминів про М. Драгоманова

Не раз говорили ми, мандруючи, про соціяльні питання та теорії. Як пригадую тепер, то бачу, що батько ніколи не викладав мені ні одної з тих систем, не вів мене на той або інший шлях. Він звав себе соціялістом у своїх писаннях. Але, як я розумію його самого (з того, що він говорив), його соціялізм — це була загальна тенденція до людської спільності та справедливості. Навпаки, все те, що він називав «догмою», було йому противне. Думати за «катезізисом» він не хотів і не примушував других. Свобода, свобода людської думки й відношень почувалася у його викладах. Він не закривав виглядів на будучність яким-небудь ключем із партійно-доктринерською етикеткою. Здавалось мені, що він думав, що соціяльна наука тільки будується^[3]. — Спомини про Михайла Драгоманова (Фрагменти)//Нова Україна (Відень), 1923, № 6

Усю мою молодість він закидував мене книжками: Діккенс, Теккерей, Вальтер Скотт, Шеллі, Байрон, історики й філософи. [...] Він усе зробив, щоб дати мені те, що він називав «англійським жіночим вихованням», себто привчив мене до самостійності: самій подорожувати, орієнтуватись на пошті і т. д. (тоді серед жінок це рідко траплялось в Європі. Він говорив, сміючись: «Жінки домагаються рівноправності, а мало яка вміє здати свій багаж чи знайти дорогу в чужому місті». Я надзвичайно вдячна моєму батькові за це, хоч він мене і тресував маленькою чимало^[4]. — Зі споминів про М. Драгоманова

Ще тепер, коли я йду вночі темною та високою алеєю гарним літнім вечором, я викликаю в собі (з яким гарячим почуванням!) постать свого батька, чую його голос, який повчає мене то лагідненько, то гостро (відповідно до настрою й сюжету) і, згадуючи наші мандрування та розмови, я думаю, що взагалі я була занадто маленьким об'єктом для такого вчителя^[3]. — Спомини про Михайла Драгоманова (Фрагменти)//Нова Україна (Відень), 1923, № 6

Я звикла звертатися до батька завжди, коли я чого-небудь не знала. Він був справді універсальним лексиконом знання. Я завжди мала мала на устах одну фразу: «N'est-ce pas? Чи це так, батьку?» Двадцять п'ять років минуло від його смерті, але це сонце не погасло в моїм серці (як і у всіх тих, що стояли близько до Драгоманова), і воно ще нас гріє. Часто досить було себе попитати: «А що сказав би на це батько?», і я бачила очима душі своєї його ясні та щирі очі, насмішкуватий склад його уст, і часто цього було досить, щоб це мені показало дорогу в життя^[1]... — Зі споминів про М. Драгоманова

Як і всі емігрантські діти, яких кілька раз пересаджують з одного довкілля у друге, я довго почувалась скрізь чужою. Але постійний моральний вплив батька, головне — сила його високочесної постаті замінили мені те, чого я не знайшла одразу в нашому мандрівному житті. Я почула, що моя душа окріпла, я зрозуміла (у 18 літ), що я можу сама шукати й находити мою дорогу в житті. Я навчилася йти за голосом свого сумління, котре я примушувала деколи працювати по кілька днів, поки не знаходила певного напряму, від якого я вже не могла відійти, «бо це була б підлість»^[1]! — Зі споминів про М. Драгоманова