Неборак Віктор Володимирович
Ві́ктор Володи́мирович Небора́к (9 травня 1961, Івано-Франкове, Львівська обл.) — український поет, прозаїк, літературознавець, перекладач, есеїст.
Віктор Неборак | |
Стаття у Вікіпедії |
Цитати
ред.Вибухом став фестиваль «Вивих» у 1992 році, де ми виступали авторами сценарію, ідеологами і т. ін. Його центральною подією була поезоопера «Крайслер імперіал». Більшістю тоді вона не прочитувалася, але в основі лежав скепсис щодо негайної американізації України. «Крайслер» у цій опері – це машина й водночас американський месія, який прибуває, така собі людино-машина, котра повинна навчити українців правильно жити в сучасному світі. На неї всі чекають із нетерпінням, як на свято. І коли вона нарешті з’являється в прикінцевій сцені, з’ясовується, що то не авто, а лише дві фари, за якими порожнеча. Ці фари вивозять музиканти гурту «Кому Вниз»: вони втілювали акторів другого плану й не співали. У виставі узагалі майже все було навпаки: наприклад, Віктор Морозов теж не співав, а грав бомжа. Ми, щоправда, таки читали свої тексти, але в дивний спосіб: Андрухович був у одязі Івана Ґрозного, я мелодекламував у супроводі рок-гурту, а Ірванець, якого хлопчик вивозив на інвалідному кріслі, вдавав розбитого життям паралітика, тож його вірші натомість озвучував цей малий. Тоді у львівській опері нас побачило понад 4 тис. людей. А щоб усе суспільство, уся літературна спільнота водночас були зворохоблені, такого не було. Просто стало несподіванкою те, що ми ні в кого не питали дозволу на наші вечори, так іще не було прийнято[1]. |
Володимир Сосюра у вірші «Любіть Україну» не називає жодного міста, Україна в нього доволі абстрактна, а Ірванець у «Любіть Оклахому» перелічує штати. Думка така, що, коли попросити пересічного українця назвати 10 штатів Америки, він їх не знатиме. Тобто Ірванець іще й займається своєрідним просвітництвом: мовляв, любите Америку, а не знаєте назв її штатів[1]. |
Графоманів стає щоразу більше, а добрих літераторів – менше. У нас є багато людей, які хочуть іще й у такий спосіб посповідатися: спочатку паперові, а потім читачам. І на це нема ради, бо ми живемо в демократичній країні. Інша річ, що нам не завадив би десяток зубатих критиків, які ставили б графоманів на місце, бо все це стосується людських амбіцій і негативна рецензія може зупинити дебютанта. Але я таких не бачу[1]. |
І «Бу-Ба-Бу» саме тому багатьом не подобалося, що ми, нікого не питаючи, робили те, що бажали, хоча саме так чинять літератори всього світу. Натомість наші шукають державного фінансування, скажімо, через Спілку письменників, яка досі думає, що буде так само, як за совдепії, тільки в синьо-жовтих кольорах. А так уже не буде. За совдепії була заборонена церква й літератори виконували роль світських священиків, умовно кажучи, промивали людям мізки. А нині ми лише повернулися до нормального стану речей. Або, скажімо, нецензурна лексика в літературі – це теж часто не більше ніж зовнішній прояв свободи. Головне – спроба стати незалежним літератором. Не обов’язково професіоналом, бо професіонал – це той, хто живе з гонорарів, а в нас таких майже немає. Письменники живуть зі стипендій, грантів, політичної колумністики, ще хрін знає з чого. А література – це ті кілька щасливих годин на тиждень, коли ти можеш, забувши про все, написати кілька сторінок. За три-чотири роки це письмо виллється в книжку. Але відомо, що ні Ірванець, ні Андрухович, ні Неборак ніколи не були в жодній партії і ніколи не висувалися в депутати жодного рівня. Як і не писали політичних слоганів, хоча тема політики в нас присутня, бо в Україні дуже сильний політичний дискурс[1]. |
Критика стала дуже або компліментарною, або погромною, а ще банально рекламною, коли видавець дарує книжку, знаючи, що ти можеш написати якусь рецензію. Більшу частину власної критики я створив тільки тому, що за це платили гонорари. Бо навіщо мені, поетові, публікувати критику? Навіщо збирати негативні емоції? А вони будуть, навіть якщо ти написав позитивно про когось, бо 10 інших відразу позаздрять. Проте коли я таки пишу, то намагаюся це робити добре[1]. |
Умовно кажучи, у метафористів попередниками були ранній Драч, можливо, Вінграновський, а перед тим – Антонич, наново виданий у 1960-х. А в сповідальників, звісно, Симоненко, Борис Олійник та ін. Сповідальники були більш заангажовані в національних речах, а метафористи уникали цього. Проте в умовах 1983–1984 років метафоризм був способом зашифрувати деякі речі перед цензурою, яка вже втрачала нюх. Скажімо, у Василя Герасим’юка в 1986-му вийшла книжка «Потоки», де були вірші про УПА, і цензор цього не відчув. А сповідальницька настанова полягала в тому, що ти мусиш про все писати відверто. Нам Юрко запропонував щось середнє, що передбачало не патріотично-політичну заангажованість, а швидше карнавальну, яка в українській літературі, очевидно, мала найглибші корені (пов’язані ще з «Енеїдою» Котляревського) радісного віталістичного мистецтва, дещо стьобового, яке водночас озирається на класику[1]. |
У нас було багато розбіжностей, але існувала й певна спільність: покоління не хотіло бути прислужницьким. Відмінність полягала в тому, що над кожним із нас тяжіла певна традиція. Що таке традиція для письменника? Це те, що ти читаєш і любиш. Я, скажімо, більше любив раннього Тичину, ніж Симоненка, який мені видавався надто простеньким. Звісно, я не міг писати серйозно «під Симоненка», а якщо використовував його стилістичні фігури, то як стьоб. Особливо це вмів робити Ірванець, у якого є багато стилізацій, не кажучи вже про його знаменитий вірш «Любіть Оклахому»[1]. — Про становлення нового покоління в літературі, нинішніх вісімдесятників |
У пізні застійні так звані брєжнєвські роки абсолютно легально був дозволений Бахтін із його теорією карнавалу. До речі, саме він вплинув на нас як ненавмисний ідеолог. На початку 1980-х більш просунута інтелігенція зачитувалася його розвідками про Рабле й Достоєвского, про роман як поліфонічний жанр. Нас зацікавила ідея, що в поезії може лунати не тільки голос ліричного героя, а більше голосів, хоча тут нічого нового не було, бо, скажімо, в «Кобзарі» Шевченка їх сотні й сотні. Інша річ, що в часи соцреалізму партія хотіла чути один вірнопідданий голос – поета, навіть не його ліричного персонажа. Нам було важливо повернути багатоголосся[1]. |
У 2009 році на екрани вийшов артхаусний фільм «Замерзлі душі» («Cold Souls»), який в Україні коротко був у прокаті, а також потрапив у позаконкурсну програму фестивалю «Молодість». В одному його епізоді, а також у трейлері звучить пісня «Поцілунок» на мої слова у виконанні «Мертвого півня». Разом із цією кінострічкою вийшов диск із 10 повноформатними піснями. Росіяни переклали її російською мовою, а хахли, ясна річ, не зробили майже нічого. Фільм за ці роки набув популярності, його продали в десятки країн світу. А в нас ніхто не доклався до того, щоб зробити з цього інформаційну бомбу, яка могла б звучати так: уперше пісня українського рок-гурту потрапила в голлівудський фільм. І востаннє. Адже в кіно звучало українське етно, твори Лисенка чи «Щедрик» Леонтовича, але вітчизняна рок-музика – ні. Так не сталося, бо наш загальний дискурс постколоніальний, найманський. Усі бояться голову підняти, навіть коли є безумовний успіх[1]. |
Художня література не повинна повчати, як церковна проповідь, вона має створювати якийсь інший вимір світу, а краще – власний світ, у якому читачеві цікаво. Натомість за соціалізму література перебувала на службі комуністичної ідеології[1]. |
[...] Юрко запропонував нам зустрітися, щоб оголосити про створення бурлескно-балаганно-буфонадного напряму. Я недавно знайшов лист саме із цими словами. Юркова ідея літугруповання – це була золота середина між так званими метафористами й сповідальниками. Поети-метафористи – це Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, Іван Малкович, Наталка Білоцерківець та ін., а сповідальники – Павло Гірник, Станіслав Чернілевський, Валерій Герасимчук. У тодішній критиці точилася дискусія, головними дискутантами якої були Микола Рябчук і Ярослав Мельник, відомий нині як прозаїк. Останній відстоював сповідальництво, тобто відвертішу, прозовішу поезію, як йому здавалось, а перший – метафоризм, тобто більш європейську, модерністичну[1]. |
Примітки
ред.