Неборак Віктор Володимирович

Ві́ктор Володи́мирович Небора́к (9 травня 1961, Івано-Франкове, Львівська обл.) — український поет, прозаїк, літературознавець, перекладач, есеїст.

Віктор Неборак

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Вибухом став фестиваль «Вивих» у 1992 році, де ми виступали авторами сценарію, ідеологами і т. ін. Його центральною подією була поезоопера «Крайслер імперіал». Більшістю тоді вона не прочитувалася, але в основі лежав скепсис щодо негайної американізації України. «Крайслер» у цій опері – це машина й водночас американський месія, який прибуває, така собі людино-машина, котра повинна навчити українців правильно жити в сучасному світі. На неї всі чекають із нетерпінням, як на свято. І коли вона нарешті з’являється в прикінцевій сцені, з’ясовується, що то не авто, а лише дві фари, за якими порожнеча. Ці фари вивозять музиканти гурту «Кому Вниз»: вони втілювали акторів другого плану й не співали. У виставі узагалі майже все було навпаки: наприклад, Віктор Морозов теж не співав, а грав бомжа. Ми, щоправда, таки читали свої тексти, але в дивний спосіб: Андрухович був у одязі Івана Ґрозного, я мелодекламував у супроводі рок-гурту, а Ірванець, якого хлопчик вивозив на інвалідному кріслі, вдавав розбитого життям паралітика, тож його вірші натомість озвучував цей малий. Тоді у львівській опері нас побачило понад 4 тис. людей. А щоб усе суспільство, уся літературна спільнота водночас були зворохоблені, такого не було. Просто стало несподіванкою те, що ми ні в кого не питали дозволу на наші вечори, так іще не було прийнято.

Володимир Сосюра у вірші «Любіть Україну» не називає жодного міста, Україна в нього доволі абстрактна, а Ірванець у «Любіть Оклахому» перелічує штати. Думка така, що, коли попросити пересічного українця назвати 10 штатів Америки, він їх не знатиме. Тобто Ірванець іще й займається своєрідним просвітництвом: мовляв, любите Америку, а не знаєте назв її штатів.

Графоманів стає щоразу більше, а добрих літераторів – менше. У нас є багато людей, які хочуть іще й у такий спосіб посповідатися: спочатку паперові, а потім читачам. І на це нема ради, бо ми живемо в демократичній країні. Інша річ, що нам не завадив би десяток зубатих критиків, які ставили б графоманів на місце, бо все це стосується людських амбіцій і негативна рецензія може зупинити дебютанта. Але я таких не бачу.

І «Бу-Ба-Бу» саме тому багатьом не подобалося, що ми, нікого не питаючи, робили те, що бажали, хоча саме так чинять літератори всього світу. Натомість наші шукають державного фінансування, скажімо, через Спіл­­ку письменників, яка досі думає, що буде так само, як за совдепії, тільки в синьо-жовтих кольорах. А так уже не буде. За совдепії була заборонена церква й літератори виконували роль світських священиків, умовно кажучи, промива­ли людям мізки. А нині ми лише повернулися до нормального стану речей. Або, скажімо, нецензурна лексика в літературі – це теж часто не більше ніж зовнішній прояв свободи. Головне – спроба стати незалежним літератором. Не обов’язково професіоналом, бо професіонал – це той, хто живе з гонорарів, а в нас таких майже немає. Письменники живуть зі стипендій, грантів, політичної колумністики, ще хрін знає з чого. А література – це ті кілька щасливих годин на тиждень, коли ти можеш, забувши про все, написати кілька сторінок. За три-чотири роки це письмо виллється в книжку. Але відомо, що ні Ірванець, ні Андрухович, ні Неборак ніколи не були в жодній партії і ніколи не висувалися в депутати жодного рівня. Як і не писали політичних слоганів, хоча тема політики в нас присутня, бо в Україні дуже сильний політичний дискурс.

Критика стала дуже або компліментарною, або погромною, а ще банально рекламною, коли видавець дарує книжку, знаючи, що ти можеш написати якусь рецензію. Більшу частину власної критики я створив тільки тому, що за це платили гонорари. Бо навіщо мені, поетові, публікувати критику? Навіщо збирати негативні емоції? А вони будуть, навіть якщо ти написав позитивно про когось, бо 10 інших відразу позаздрять. Проте коли я таки пишу, то намагаюся це робити добре.

Умовно кажучи, у метафористів попередниками були ранній Драч, можливо, Вінграновський, а перед тим – Антонич, наново виданий у 1960-х. А в сповідальників, звісно, Симоненко, Борис Олійник та ін. Сповідальники були більш заангажовані в національних речах, а метафористи уникали цього. Проте в умовах 1983–1984 років метафоризм був способом зашифрувати деякі речі перед цензурою, яка вже втрачала нюх. Скажімо, у Василя Герасим’юка в 1986-му вийшла книжка «Потоки», де були вірші про УПА, і цензор цього не відчув. А сповідальницька настанова полягала в тому, що ти мусиш про все писати відверто. Нам Юрко запропонував щось серед­­нє, що передбачало не патріотич­но-політичну заангажованість, а швидше карнавальну, яка в українській літературі, очевидно, мала найглибші корені (пов’язані ще з «Енеїдою» Котляревського) радісного віталістичного мистецтва, дещо стьобового, яке водночас озирається на класику.

У нас було багато розбіжностей, але існувала й певна спільність: покоління не хотіло бути прислужницьким. Відмінність полягала в тому, що над кожним із нас тяжіла певна традиція. Що таке традиція для письменника? Це те, що ти читаєш і любиш. Я, скажімо, більше любив раннього Тичину, ніж Симоненка, який мені видавався надто простеньким. Звісно, я не міг писати серйозно «під Симоненка», а якщо використовував його стилістичні фігури, то як стьоб. Особливо це вмів робити Ірванець, у якого є багато стилізацій, не кажучи вже про його знаменитий вірш «Любіть Оклахому». — Про становлення нового покоління в літературі, нинішніх вісімдесятників

У пізні застійні так звані брєжнєвські роки абсолютно легально був дозволений Бахтін із його теорією карнавалу. До речі, саме він вплинув на нас як ненавмисний ідеолог. На початку 1980-х більш просунута інтелігенція зачитувалася його розвідками про Рабле й Достоєвского, про роман як поліфонічний жанр. Нас зацікавила ідея, що в поезії може лунати не тільки голос ліричного героя, а більше голосів, хоча тут нічого нового не було, бо, скажімо, в «Кобзарі» Шевченка їх сотні й сотні. Інша річ, що в часи соцреалізму партія хотіла чути один вірнопідданий голос – поета, навіть не його ліричного персонажа. Нам було важливо повернути багатоголосся.

У 2009 ро­ці на екрани вийшов артхаусний фільм «Замерзлі душі» («Cold Souls»), який в Україні коротко був у прокаті, а також потрапив у позаконкурсну програму фестивалю «Молодість». В одному його епізоді, а також у трейлері звучить пісня «Поцілунок» на мої сло­­ва у виконанні «Мертвого півня». Разом із цією кінострічкою вийшов диск із 10 повноформатними піснями. Росіяни переклали її російською мовою, а хахли, ясна річ, не зробили майже нічого. Фільм за ці роки набув популярності, його продали в десятки країн світу. А в нас ніхто не доклався до того, щоб зробити з цього інформаційну бомбу, яка могла б звучати так: уперше пісня українського рок-гурту потрапила в голлівудський фільм. І востаннє. Адже в кіно звучало українське етно, твори Лисенка чи «Щедрик» Леонтовича, але вітчизняна рок-музика – ні. Так не сталося, бо наш загальний дискурс постколоніальний, найманський. Усі бояться голову підняти, навіть коли є безумовний успіх.

Художня література не повинна повчати, як церковна проповідь, вона має створювати якийсь інший вимір світу, а краще – власний світ, у якому читачеві цікаво. Натомість за соціалізму література перебувала на службі комуністичної ідеології.

[...] Юрко запропонував нам зустрітися, щоб оголосити про створення бур­леск­­но-балаганно-буфонадного напря­­му. Я недавно знайшов лист саме із цими словами. Юркова ідея літ­угруповання – це була золота середина між так званими метафористами й сповідальниками. Поети-метафористи – це Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, Іван Малкович, Наталка Білоцерківець та ін., а сповідальники – Павло Гірник, Станіслав Чернілевський, Валерій Герасимчук. У тодішній критиці точилася дискусія, головними дискутантами якої були Микола Рябчук і Ярослав Мельник, відомий нині як прозаїк. Останній відстоював сповідальництво, тобто відвертішу, прозовішу поезію, як йому здавалось, а перший – метафоризм, тоб­­то більш європейську, модерністичну.