Садовська Мар'яна Вікторівна

українська музикантка
(Перенаправлено з Мар'яна Садовська)

Мар'я́на Ві́кторівна Садо́вська (нар. 23 квітня 1972, Львів, УРСР) — українська співачка, акторка, композиторка, аранжувальниця, музична драматургиня, викладачка, фольклористка, художниця.

Мар'яна Садовська
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

ред.

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я


  •  

Деякі сенси можна використовувати і відгадувати паралелі в звучанні. Мені це завжди страшенно цікаво. Але я пригадую, як не могла погодитися на переклад «радуйся» — «rejoice». Це «радуйся» вже має дуже сильний позитивний заряд[1].

  •  

Для будь-якої молодої людини початок є дуже важливим, і її майбутній успіх залежить від того, хто були її перші вчителі. Якщо щастить зустріти справжніх вчителів та вчительок, то це може гарантувати, що перед тобою будуть відчиняти двері, а не заштовхувати тебе у певні рамки чи у свої «бачення»[2].

  •  

Для мене це страшенно цікавий аспект: коли закінчується мова і починається спів. Межа між словом-текстом і між текстом, який мусить бути виспіваний. Під час експедицій в Україні для мене був дуже цікавий момент: не встигаєш ввімкнути запис, бо бабусі, які щойно просто розмовляли раптом починають співати[1].

  •  

Кілька років тому я відкрила для себе новий простір – створила в Кельні українсько-німецький хор, такий своєрідний місток між культурами. І тепер опановую для себе цю нову територію хорової музики. Тож певної творчої градації у мене немає[2].

  •  

Коли під час останніх пісенних експедицій на Донбасі, у селах навколо Волновахи, я слухала спів бабусь, він здавався повітрям – запорукою життя. Такий глибинний, міцний, на повні груди, цей спів занурює нас у криницю часу, допомагає відчути зв’язок[2].

  •  

Колись багато років тому у розмові з Лімор Томер – кураторкою мистецьких проєктів у Нью-Йорку – я запитала: як не заскорузнути, не зупинитися, не повторюватися? І вона тоді відповіла, що існує один секрет: працювати з дуже різними людьми, митцями, які роблять зовсім не так, як ти. Мені це тоді так припало до душі, і я досі з неймовірною цікавістю працюю з митцями, які, на перший погляд, роблять щось зовсім інакше. І якщо ти прагнеш цієї співпраці, вона обов’язково знаходиться[2].

  •  

Межа між мовою і піснею дуже тонка. І вона мене страшенно цікавить. І фактично саме цю межу я намагаюся зловити під час концертів[1].

  •  

Мене дуже тішить, що в останні роки театральне середовище в Україні розвинулося, з’явилося багато нових, сміливих пошуків та експериментів. Я радію кожній можливості підтримувати зв’язок чи співпрацювати з такими колективами та митцями, як Театр Лесі, Post PLay театр, Павло Ар’є, Павло Юров, Роза Саркісян, Олена Апчел, Микола Гоманюк[2]...

  •  

Мене лякає намагання уніфікувати знову, вчергове, практично наслідуючи ці радянські схеми та системи, вишикувати нас усіх в один ряд і наліво-направо давати команди. Навпаки, чим більша різноманітність, чим більше діалектів, чим більше різних способів мислення, чим більше різних способів писання віршів, творення музики, архітектури, різних медій – чим різноманітнішими ми є, тим багатшими ми є[3].

  •  

Мені здається, як тільки забереться цей емоційний аспект, зникне зловживання і спекуляції навколо державної мови, закінчиться емоційне протистояння[3].

  •  

Мені хочеться вірити, що якщо це мистецький твір, він знайде відповідь, його почують. А питання, чи почують усі, − не знаю. Напевно, є чітка різниця між мистецьким твором і розважальними подіями. І я не розважаю[3].

  •  

Мова, якою розмовляють в Україні, в різних етнічних групах, вже дуже музична. З цього виникають і ритми, і мелодика і так звані коліна українських пісень. Чому так важко перекласти, особливо, обрядові пісні? Бо в самих словах, тексті закодовані дуже потужні значення і енергії, це замовляння. Деякими можна бавитися. Наприклад, слово «благословення» і «blessing» (англ.). Або «вдова» і «widow» (англ.) чи «witwe» (нім.)[1].

  •  

Ось на майстер-класах у Швейцарії було 30 осіб, які вибрали прийти вчитися українській пісні. Причому це дуже різні люди за віком, професією... І що мене найбільше зворушило, з яким пієтетом, увагою, намаганням якомога правильніше, точніше зануритися у цей екзотичний для них спів, відтворити його, вони працювали. І я собі подумала: може, за них і потрібно триматися, як за надію? Саме зараз, коли навколо нас наче бур’ян розростається популізм, клоуни та тирани виграють вибори, коли вибухають нові війни, знищена екологія, коли пандемія врешті-решт? Може, саме такі ось, закохані в спів, дають можливість сподіватися, що божевілля таки не візьме гору? І хоча це не масовий феномен, я за нього тримаюся, це моя соломинка порятунку, мій особистий ідеалізм[2].

  •  

У нас на городі виріс особливий соняшник, якому заважало пробитися до сонця дерево, і йому довелось зробити такий вигин, справжнє сальто-мортале. Помітити, зауважити, не пробігти повз, надихнутися його бажанням жити – це воно! Щастя і справжнє натхнення[2]...

  •  

Хочу щиро порадити усім творчим (і не тільки) людям знаходити час на відпочинок, дозволяти його собі, відновлювати сили. Це складно, я зараз цьому вчуся. І кілька років тому знайша нових вчителів/-льок. У нас є невеликий городець (Schrebergarten), і я «заземляюся», спостерігаючи за моїми морквинками, цибулинками, рутами-м’ятами, чорнобривцями і калиною, привезеною мені з України з городу бабці ще маленьким кущиком[2].

  •  

Щодо внутрішньої ієрархії, думаю, мені складно поділити себе і визначитися, хто я більше – музикантка, або співачка, або акторка? Навіть у моїх концертних програмах музика та спів поєднуються з театральними, перформативними елементами. Найімовірніше, я обираю, або навіть мене обирають певні, переважно актуальні теми[2].

  •  

Я думаю, що промоцією і підтримкою української культури можна досягнути багато чого. У нас дуже глибоко сидить комплекс меншовартості: усе, що українське, − це сільське, це не вартісне, не зробиш кар’єри, розмовляючи українською мовою. А зараз знімаються фільми прекрасні, почався рух у бік усвідомлення свого багатства[3].

  •  

Я завжди кажу, що не співаю анонімних народних пісень, я співаю пісні, за кожною з них стоїть людина, її життя, її історія. Кожна пісня була передана з рук у руки. Тому мені дуже хочеться, щоб Донбас перестав бути спекулятивною темою і місцем на карті, щоб там побачили людей[3].

  •  

Я не Бйорк, я просто співаю так, як мені співає у душі, але я розумію, що людям потрібна допомога. Особливо в Україні назвати напрямок, в якому я працюю, дуже складно. Мабуть, найбільш підходяще визначення – це «мистецтво вокалу», vocal art. Або є такий напрямок – «голос без обмежень», extended voices. Це перформативне мистецтво, це театр, це story telling, це оповідальні історії − різні напрямки, за допомогою яких я намагаюся достукатись і бути почутою[3].

  •  

Якщо проєкт порушує складні питання, якщо він готовий витримувати ризики і не йде найпростішим шляхом або не підлаштовується під глядача, то я легко в нього входжу, без різниці, який він – чи то музичний, чи то театральний, чи то майстер-класи[2].

  •  

Я часто чую таке: «Я займаюся лише мистецтвом. Я не йду в політику. Я нейтралітет». Чи маємо ми право в ці дні займатися лише мистецтвом? Чи маємо ми право зберігати нейтралітет? Насправді мені здається, що це означає, що на наших руках теж кров і відповідальність за смерть[3].

Примітки

ред.