Марія Парр

Марія Парр (норв. Maria Parr, *18 січня 1981, хутір Фіско, комуна Ванюльвен, Норвегія) – норвезька дитяча письменниця.

Марія Парр

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Для дітей, які пережили жахливі речі, мають бути книжки про те, що їм болить, і показати, що вони не самотні. Найважливіше завдання літератури – звільнити від відчуття «я інакший», від сорому, від самотності. У Норвегії існує важливий принцип, що писати можна про все, навіть у дитячих книжках. І я завжди його відстоюватиму. У мене немає цензури як такої. І те, що підходить і правильно в літературі, буде різнитися від дитини до дитини. Я маю власні межі того, що вважаю правильним і важливим писати, і які книжки я читаю зі своїми дітьми. Мені не потрібно, щоб хтось замість мене це вирішував.

Думаю, мої книжки – для того, щоб у них поринати. Я хочу, щоб діти усвідомлювали, що їх чують, бачать, їх розуміють, хочу дати можливість дитині побачити й відчути і добре, і погане. Вольфганг Ізер якось сказав, що література дає нам безцінний досвід. Думаю, це правда. Ми набуваємо нового досвіду, без якого не можемо чогось досягти в житті.

Емпатія – найважливіше, чого ми навчаємо дітей. Якщо вони й зроблять щось недозволене чи негарне – це не страшно, доки вони добрі до інших людей.

Коли ми пізнаємо когось глибше, то зазвичай з’ясовується, що перші враження й висновки були хибними. Особливо в «Тоні Ґліммердал» ця тема простежується. Тоня раптом дізнається, що той, кого вона вважала найкращою людиною у світі, – не такий вже й прекрасний. Я прагну писати про людину і людське.

Мене жахає думка, скільки дітей у різних місцях бояться бути собою, соромляться того, ким вони є, або вважають, що зобов’язані робити чи відчувати щось, чого не хочуть і не відчувають. Я вважаю дуже важливим слухати дітей і показувати їм, що вони можуть звернутися зі своїми потребами й запитаннями. І тут слід визнати, що й дорослим бути теж непросто. У своєму житті я намагаюся просити пробачення у своїх дітей, якщо якось їх скривдила. Ми всі припускаємося помилок. І, сподіваюся, вони теж знають, що в житті має бути місце шкодуванню й вибаченню. Як каже дідусь до Трілле в кінці «Воротаря і моря»: «Здебільшого ми всі чинимо якісь дурниці, але потім їх можна виправити. Хоча це вимагає неймовірних зусиль».

Ми не можемо смерті оминути. Усі діти відчувають, що когось утрачають: чи то стареньку бабусю, чи улюбленого собаку, чи брата чи когось іншого. Ми не можемо приховати смерть, бо вона є, навіть якщо ми не говоримо про неї. І тут я маю на увазі, що смерть навпаки стає страшнішою, якщо ми не говоримо про неї. Норвезькі діти теж бояться смерті. А хто не боїться? Надія залишається у багатьох моментах, адже життя триває, – але смерть усе-таки жорстока. Найголовніше для мене те, що діти мають знати: запитувати – це нормально.

Місце, де я живу, дуже схоже на Крихту-Матильду. Я можу відпустити дітей гуляти в полі чи в лісі й не боятися за них. У Норвегії, як і в більшості інших місць, люди прагнуть у великі міста. Але я досі не можу зрозуміти, чому це так у всьому світі. Звісно, я не думаю, що життя в сільській місцевості підходить усім. Але нам так жити подобається, і я часто думаю, як мені пощастило. Дехто вважає, що я пишу про якісь давні минулі часи, але це не так. Я маю свої маленькі версії Трілле і Лени – вони щодня крутяться у мене під ногами.

Мої бабусі були геніальними оповідачками, і я досі дуже яскраво згадую, як вони розповідали мені про своє дитинство, про людей, яких знали, може, і за 70 років до мого народження. І розказували щодня. Довкола мене багато людей, які дуже добре вміють створити таку усну «літературу» про те, що сталося вчора в магазині, або переказати те, що хтось інший розповів. Мені з цим пощастило – я можу користуватися багатющими джерелами, коли пишу.

Норвегія – відкрита демократична країна з високим рівнем довіри до владних органів. Моє покоління рік за роком жило в комфортних умовах, і у світовому контексті це вкрай привілейована ситуація. Тому я думаю, що нам слід бути дуже обережними й не впасти в моралізаторство. Якщо повернутися в часі на два покоління назад, ми побачимо зовсім інше ставлення до виховання дітей і відкритості, ніж маємо зараз. Водночас існує література ще кінця ХІХ століття, яка сприймає дітей серйозно. Тому я не думаю, що це пов’язано лише з добробутом. Ще там ми бачимо велику повагу до дитини.

Те, як до нас ставилися в дитинстві, формує нас. Якщо до дитини ми ставимося з розумінням, відкритістю й повагою, вона проявлятиме відповідні риси у дорослому віці. І я не маю на увазі, що діти завжди мають отримувати те, що хочуть. Усім дітям потрібні рамки. Але застосування сили й погроз до дітей – думаю, це жахливо. Завжди слід пам’ятати, наскільки діти безпомічні й залежні від дорослих, і як воно – бути маленьким в очах великих.

У Норвегії заборонено мати собак, які кусаються. Мої діти ростуть поруч із тваринами, і теж мають через них багато горя. Коти й собаки, птахи й кролики – вони помирають і гинуть, і їх по-серйозному ховають, як живих рівних собі істот. Для мене таке горе – це природна частина життя і радості мати навколо себе тварин.

У скандинавській культурі часто буває так, що коли діти роблять шкоду, на них можуть розгніватися. Але водночас потім це буде тема для веселої розповіді на сімейних посиденьках. Те, що діти порушують установлені нами шаблони, можна сприймати як вияв творчості і натхнення. Але існує й хибне бачення, що, мовляв, дітям не потрібні рамки й правила. І, як я вже згадувала: дуже важливе значення для мене має доброта. Доброта до інших.

Я вважаю, що література має показувати нам, що буває і що можливо, а не заганяти в якісь рамки. Ми завжди маємо шукати те, чого бракує, і щоразу це буде щось нове. Усім дітям потрібна можливість бути відображеними в дитячій культурі, хоч вони спокійні, хоч розбишаки. Тут немає правильного чи неправильного.

Я виросла поруч із сільським господарством, з тваринами й тим кругообігом, частиною якого ми всі є. Для мене це природні елементи життя, які я знаю ще з дитинства. Тут навесні мої діти граються з ягнятами в обійсті наших сусідів, а на Різдво ми в тих самих сусідів купуємо м’ясо: дуже ймовірно, тих самих овець, з якими дітям було так весело. Для мене це абсолютно природно й не викликає якогось душевного болю. Я шаную природний життєвий цикл і відчуваю вдячність до всіх учасників цього колообігу, де ми всі відіграємо свої ролі. Але я також розумію, що хтось може мати зовсім інше ставлення.

Я взагалі люблю екранізації й постановки. Коли хтось написав книжку, читач не може чітко уявити, як там усе. Кожна людина має свою картину прочитаної історії. Це добре. У літературі має бути місце для читача. Але такою картиною може стати й кіно- або театральна адаптація. Якщо вона якісна – це чудово. У фантастичній театральній постановці в Норвегії Лену зіграла дівчинка, яка народилася в Сомалі. В іншій виставі – дівчинка в’єтнамського походження. Моя найкраща подруга дитинства народилася в Індії. Тому для мене цілком логічно, що Лена не мусить бути така сама, як я.

Я живу в невеликому поселенні, де приблизно 800 жителів. І в нас така дружба досить поширена. Покоління живуть разом, одне з одним. Краса дружби між старшими й молодшими в літературі полягає в тому, що вони можуть бути вільними від узвичаєних ролей. Діти й старші люди рідко виходять за межі того, що прийнято. Недарма більшість класичної дитячої літератури майже вільна від батьків. Нам треба, щоб герой діяв самостійно, непідконтрольно (поки ми як читачі в безпеці).

Я завжди багато читала, письменників різних країн, хоча найбільше все-таки скандинавських. Дуже складно назвати когось одного чи кількох. Певна річ, серед усіх особливе місце посідає Астрід Ліндґрен. Її твори дуже вплинули на мене і в дитинстві, і згодом як на письменницю. — Про улюбленого письменника

Яке ставлення правильне – ми й самі, дорослі, не можемо на це відповісти. Мабуть, кожен сам вирішує, що правильно для його дітей. Але я ніколи не розуміла думки, що про смерть не можна говорити, мовляв, дітей треба оберігати від розмов про неї. Коли хтось помирає, втрата для всіх однакова: і для дітей, і для дорослих. Ставитися до дітей серйозно означає, що й діти теж залучені до скорботи, і діти мають розуміти, що жаль, біль і відчай – це нормально, це природно. І дорослим виявляти власне горе – теж нормально і не небезпечно, адже діти однак помічають таке. І біль утрати легше переживати разом, а не поодинці.

Я сама бачила своїх бабусь і дідусів, коли вони померли, і в мене про це залишилися щемкі спогади, не погані. Коли моя бабуся померла перед Різдвом, для моїх дітей було цілком природно відвідувати всі церемонії і брати участь у її похороні. Вони втратили прабабусю, я втратила бабусю, і ми були разом. Я не маю бажання ставити дітей перед багатьма складними темами, з якими вони не стикаються у власному житті. Але смерть – це частина життя, навіть дитячого. Розмовляючи про це з дітьми, підтримуючи у їхньому горі й відповідаючи на запитання, ми робимо їхній світ безпечнішим. Думаю, так.