«Михайлик» — оповідання повстанської тематики про сільського хлопчика Михайлика, що став розвідником УПА для боротьби проти більшовицьких окупантів. Автор — Марія Дмитренко (Світлик Богдана-Марія Юліанівна)

Про твір ред.

  •  

Оповідання це, створене в умовинах підпільної боротьби, є безпосереднім літературно-документальним образом цієї боротьби і з цього погляду має свою окрему ціну, а постаттю юного Михайлика продовжує цю ґалерію постаттей дітей-героїв у нашій літературі, що їх започаткувала своєю “Марусею” Марко Вовчок, а Борис Грінченко “Олесею”. — З передмови[1]

Цитати ред.

  •  

У Михайлика з'явилось почування безмірного жалю до цих людей. Йому хотілось підійти до них і сказати їм, що він з ними, що він такий самий, як вони, так само любить Україну, що хай вони ще витримають, що прийде, напевно прийде порятунок.[2]

  •  

Які гарні й добрі наші стрільці! Михайлик не покине їх ніколи, ніколи! “Аби лише не відіслали мене додому…” — журився хлопець.[3]

  •  

Також про Михайлика оповідають, що він сьогодні — герой дня.[4]

  •  

Обидва, Михайлик і Бровко, мали партизанські здібності: вони пильно вчились і нічим у світі не журились. Тому дуже скоро “присохли” до відділу так, що нікому не приходило на думку їх позбутись.[5]

  •  

Це були найщасливіші для нього хвилини; бачив, що ні в чому не поступається друзям — він справжній український партизан.[6]

  •  

Командир усе знає, все передбачає, немов уже зразу дає перемогу. Не може бути невдачі, не може бути безнадії, коли твій командир говорить і дає накази![7]

  •  

Він чекав на цей момент всією душею, чекав і боявся. Боявся за себе: яким він буде тоді під градом куль, чи дасть собі раду в тому всьому, і був непевний. Він же тільки малий Михайлик.[8]

  •  

Не буду я з бабами на печі квасолю теребити, як війна йде.[9]

  •  

Михайликові було душно, він западався в подушки, стеля немов душила його, а до того кожної хвилини могла налетіти знов якась тітка — сьогодні ж в селі партизани, і ніхто не спить. Михайликові пригадалась тиша і високе зоряне склепіння — там, у лісі. Михайлик почув, що він уже справжній партизан.[9]

  •  

Колись, як Михайлик “був ще малий” і слухав, що розповідали про визвольну боротьбу, він боявся, що поки виросте, війна скінчиться, настане Україна, і все обійдеться без нього. Тепер, стоячи в лісі над вогнем, він лише посміхався: він уже знав, що без нього не обійдеться.[10]

  •  

Вони добре знали, що цей і той, другий і десятий, і рій увесь, може, не дійдуть до вказаної цілі. Але відділ — відділ там буде! Хто дихатиме, там буде![11]

  •  

Михайликове серце наче схопив хтось у долоні: він не дасть, не дасть командирові загинути! Повстанці, Україна ждуть його. Його потребують тисячі і мільйони. Ні, він не дасть загинути командирові![12]

  •  

Михайлик відчув, що цей блідий нерухомий чоловік із суворими рисами обличчя, від яких віяв колись на нього такий ляк, став йому рідним, став братом, батьком, другом, якого треба вирвати з обіймів смерти… Став другою Україною, яку треба рятувати за всяку ціну.[13]

  •  

Ішов, сідав, спотикався, чіплявся за стовбури й галуззя і ліз, а як уже котився в безодню безсильний, тоді з'являлася мала гаряча долоня і тягнула його — тягнула в життя, в боротьбу.[14]

  •  

Командир Сірий, давній Михайликів командир, проводить присягу. Михайлик ще не присягає — він ще замалий. Та він і так партизан, тілом і душею, і відчуває це так само добре, як його друзі, що виструнчились зліва й справа від нього.[15]

Примітки ред.

Джерела ред.

  • Марія Дмитренко. Михайлик. Оповідання про юного розвідника УПА. — Торонто: Євшан Зілля, 1960. — 50 с.